Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Володимир СЕМИНОЖЕНКО: Сподіваюсь, оранжева революція відбудеться тепер і в економіці, і в науці

12 січня, 2005 - 00:00
ВОЛОДИМИР СЕМИНОЖЕНКО

Які попередні підсумки й уроки, сподіваємося, вже закінченої виборчої кампанії? Як подолати її наслідки та які тенденції розвитку країни можуть домінувати в найближчому майбутньому? На запитання «Дня» відповів Володимир Семиноженко, академік НАН, екс-віце-прем’єр, який має значний досвід роботи у владі та в публічній політиці.

— На президентських виборах 1999 року ви були однією з найбільш публічних фігур штабу кандидата від влади. На парламентських виборах 2002 року відігравали помітну роль у блоці «За Єдину Україну!». Останній десяток років ви активно брали участь у публічній політиці… Чому на минулих виборах вас не було видно в жодній із команд кандидатів?..

— У Володимира Висоцького був знаменитий вислів щодо його взаємин із мистецтвом — «якщо я не потрібен мистецтву, то (м’яко та цензурно висловлюючись) — нащо воно мені треба?...» Моя ситуація чимось схожа...

У таборі В. Ющенка мене, очевидно, розглядали як представника «регіоналів». І з «регіоналами», як багато хто встиг помітити, в мене склалися досить непрості відносини. М’яко кажучи, до штабу Януковича та до кола «особливо обраних», на відміну від багатьох інших, за будь-яку ціну я не поривався.

Повертаючись же до «команди опозиції«… Бути в опозиції офіційно та фундаментально — це свідомий політичний вибір. Я його не зробив через багато причин. Бути в опозиції — це винятковий ідеологічний вибір, заснований на глибокому переконанні в тому, що є інший шлях розвитку, який несумісний з офіційною лінією. Таких справжніх опозиціонерів в Україні одиниці: Горинь, Лук’яненко, Хмара, окремі представники інтелігенції, творчі люди.

Якби в нас була нормальна партійна система, то й більша частина нинішньої опозиції стала б лише ліберальним крилом владної команди. Це було б цілком нормально і по-європейськи…

Знаєте, перед другим туром виборів, коли стало вже зрозуміло, що опозиція перемагає, багатьом хотілося перейти до майбутніх переможців… Але не можна бути опозиціонером лише «на тиждень». Не можна відчувати цілковитий душевний комфорт, будучи «мільйонером від влади», користуючись благами, які дала влада, й одночасно — стоячи поруч з тими, хто все своє життя боровся за опозиційну ідею. Перше, чого, на мій погляд, повинна побоюватися зараз команда Віктора Ющенка — це напливу тих, хто також нібито «ніс колоду» разом із лідерами оранжевої революції.

— Якою була ваша особиста позиція в період «політичної кризи»?

— Природно, я, як і будь-яка нормальна людина, — не залишився осторонь від усіх подій. Моя позиція була такою: сторонам неодмінно треба сідати за стіл переговорів, щоб виключити силовий варіант; треба домовлятися про голосування політреформи за проектом №4180, де необхідно розширити прерогативи регіонів і місцевої влади; треба вносити зміни до закону про вибори, щоб виключити фальсифікації й проводити нові вибори. Це основне. Я, до речі, про це писав у газеті «День» на самому початку оранжевої революції.

Була ще така ідея, яку підтримали на певному етапі такі відомі в Україні люди, як І. Дзюба, Б. Гаврилишин, Я. Яцків, Л. Гузар, — внести подібні пропозиції до тексту звернення представників гуманітарної еліти України до кандидатів на посаду президента. А ще — ініціювати діалог між сторонами конфлікту, де посередниками виступили б заслужені в Україні люди, вчені, академіки НАНУ. Нагадаю, що це було десь за день-два до того, як приєдналися міжнародні посередники та з’явилися офіційні проекти політичного компромісу…

Але, на жаль, від української творчої й наукової еліти єдиний і змістовний документ так і не надійшов. Були окремі емоційні заяви, але консолідованої зваженої позиції так ніхто і не дочекався. І це великий мінус. По суті, в науковому співтоваристві тоді було дві тенденції. Перша — не втручатися та чекати. Мовляв, і без нас розберуться… А друга — ефектно «огризнутися» на вже трохи кульгаву владу, емоційно виплеснути все, що наболіло протягом останніх років… Якщо так буде й надалі у взаємовідносинах гуманітарної еліти та влади, то важко сподіватися на те, що ці дві сили стануть коли-небудь повноправними партнерами й прислухатимуться до думки одне одного.

— Ким на сьогодні ви себе відчуваєте: людиною «колишньої команди», прихильником «нової опозиції» чи політиком, який може бути затребуваний командою нового Президента України?

— Знаєте, вся українська політика виросла з «шинелі» Кучми. При цій людині відбувся національний бізнес, хоч як би ми його не називали та не оцінювали, сформувався український політичний клас (й опозиційний у тому числі), вибудувалися основні геополітичні тенденції на пострадянському просторі… Кучма для України зробив навіть більше, ніж Єльцин для Росії — цього не можна недооцінювати. Це факт.

Багато українських політиків проходили своє становлення в цій системі координат, багато років працювали разом, багато хто добре одне одного знає. І «хто є хто», всі також побачили протягом усього цього часу. Важко собі поки що уявити старих людей на нових ролях. Та й узагалі, серйозні перетворення в Україні лише починаються, тож говорити про чітке самовизначення ще рано…

Дуже багато залежатиме від того, яку стратегію обере для себе особисто сам Віктор Ющенко, як новий український президент. Якщо його політичним пріоритетом буде модернізація України — треба буде робити ставку на ефективну та професійну команду, на тих, хто зможе забезпечити глибокі структурні реформи, треба буде йти на непопулярні заходи та несподівані кроки. Якщо пріоритетом буде досягнення політичної рівноваги та балансування між групами впливу — тоді на перше місце вийдуть питання ідеологічної сумісності, пошуку союзників у парламенті і серед регіональної еліти, побудови нових коаліцій. Багато відповідей треба буде шукати саме в цих процесах.

Одне можу сказати напевно — до нової опозиції я не збираюся. Я і надалі працюватиму на оновлення адміністративно-політичної системи країни, соціальної політики, пропонуватиму конкретні законодавчі й організаційні ініціативи щодо структурних реформ у виробництві. Напрацювань — безліч. Тепер, коли закінчилися вибори, сподіваюсь, що їх можна буде реалізувати.

А взагалі, думаю, що найближчим часом в Україні може з’явитися та «третя сила», про яку так наполегливо говорили та на яку так чекали перед виборами. Це буде союз досвідчених і неодіозних політиків попередньої хвилі, а також нових лідерів молодої генерації, яких об’єднають принципово нові ідеї та погляди, прогресивні позиції. Ось у такій команді можна було б серйозно та продуктивно попрацювати…

— Чи були нинішні підсумки президентських виборів для вас очевидними?

— З певного моменту так. Десь між першим і другим туром зарухалися цілі пласти протесту в суспільстві, які й вилилися в оранжеву революцію. Це було спонтанне хвилеподібне зростання антивладних настроїв, які влада сама спровокувала, а потім просто «проморгала» та не змогла їм нічого протипоставити…

Хоча треба справедливо відзначити, що опозиційний лідер переміг завдяки найгрубішим помилкам із боку провладного кандидата. На момент перших переговорів за участю іноземних посередників і навіть після них залишалася можливість переламати ситуацію, навіть не вдаючись до силового варіанта… Було потрібне просто адекватне розуміння власного становища та готовність пропонувати рішення, а не чекати, доки їх знайдуть інші. Досить прочитати інтерв’ю О. Квасьнєвського польському виданню «Політика», щоб зрозуміти, що міжнародні переговорники боялися українських політиків не менше, ніж наші — їх… Якби В. Янукович, абстрагуючись від наслідків його перемоги для України, встав би й пішов через «круглий стіл» у Маріїнському — він би переміг на 100%, а якби через 3 хвилини те саме зробив би і Б. Гризлов — то на всі 101%. А так В. Януковича, по суті, «вмовили» на поразку. А після рішення Верховного Суду все стало взагалі абсолютно прогнозоване…

— Багато експертів уже встигли оцінити минулі вибори «кампанією помилок» кандидатів. У чому, на вашу думку, полягали головні помилки В. Ющенка та В. Януковича під час виборів? І чия команда була більш професійною?

— Парадокс, але найбільшими професіоналами в команді опозиції стали ті, хто прийшов із табору влади, а найбільш спірні результати в протилежній команді мали ті, хто прийшов з опозиції…

Хоча окремо слід відзначити, що Віктору Ющенку дуже багато дала підтримка О. Мороза й те, що відносини між цими двома політиками не були зіпсовані протиріччями щодо конституційно-політичної реформи. Не можна недооцінювати й ролі А. Кінаха. Маючи гарну репутацію та підтримку в середовищі окремих адміністративних еліт, він став поруч із В. Ющенком, що збільшило підтримку опозиції та покращило імідж оточення В. Ющенка. Особливу роль мала позиція мера Києва Олександра Омельченко. Якби не ця позиція — жодної оранжевої революції взагалі б і не було.

Якщо говорити про серйозні помилки опозиції, то, напевно, найголовнішою з них була «присяга в парламенті». До речі, ця «присяга» могла б дорого обійтися кандидату від опозиції, якби конкуренти адекватно скористалися ситуацією.

У кандидата від влади таких помилок було більше й зустрічалися вони частіше. Той самий військовий парад на Хрещатику — чудова ідея, з якої можна було б зробити могутній ідейний месидж. Але... вийшло сумовите видовище, в якому геополітичного піару було більше, ніж вдячності ветеранам...

А про «З’їзд у Северодонецьку» взагалі не хочеться навіть говорити…

— Політтехнологічний розкол країни — один із важких наслідків виборчої кампанії. Який ваш рецепт зближення заходу та центра зі сходом і півднем країни?

— Є два рецепти. Перший — короткостроковий проект. Йдеться про політику найближчих кадрових призначень.

Зрозуміло, що зараз буде корекція у владі різних рівнів. Треба розуміти, що спокуса призначити когось із активістів коаліції «Сила народу» керівником східних областей — не викличе нічого, крім опору та невдоволення на місцях. Треба, щоб це питання вирішували не заради працевлаштування політиків, а заради людей, які живуть у цих регіонах. Наприклад, у команді і А. Кінаха, і О. Мороза досить людей, прихід яких до регіональної влади був би сприйнятий нормально.

Те саме стосується й силової вертикалі, куди повинні прийти люди, здатні вибудувати та підтримувати єдине для всіх правове поле.

Друге — це рівень постійної політики. Парадокс, але багато українців вперше побували на іншому краю власної географії завдяки лише тому, що були спостерігачами від різних кандидатів. Якби не події на Майдані, то й до Києва вперше для себе не приїхали б стільки людей із регіонів.

Треба проводити велику роботу, щоб зблизити регіони, дати можливість людям розвивати неформальні контакти. Пам’ятаю, наприклад, ще на початку 1990-х років був розвинений рух міст-побратимів. Тоді особисто губернатор Масельський дуже багато зробив для зближення Львова та Харкова — всі розуміли важливість цієї проблеми. Українці повинні краще знати одне одного.

— Як ви оцінюєте вплив міжнародного чинника на хід виборчої кампанії в Україні?

— Безумовно, зовнішній вплив на вибори в Україні був досить сильним і багатостороннім. Основні ставки розподілилися між США, Європою та Росією, але примітне й те, що в ході цих виборів була порушена «монополія на гру» з боку наддержав. Навіть окремі пострадянські та східноєвропейські країни, досить успішно намагалися впливати на ситуацію в Україні — Польща, Литва, Грузія й інші.

Що стосується стратегій, то в кожної зі сторін вони були різними. Принципова відмінність у тому, що Захід спочатку робив акцент на моделювання великих тенденцій — підйом демократичних настроїв, правова освіта політично активного населення, розвиток громадянського суспільства, створення механізмів прямої демократії. А Росія пішла шляхом «інтенсивних, але дрібних кроків» — намагалася впливати на приватні обставини. У результаті Захід, не маючи явного кандидата на виборах, отримав свого президента. А Росія мала свого кандидата, але свого президента не отримала. Із цього погляду вибори в Україні, як яскравий приклад і правильної, і неправильної зовнішньої стратегії, ще ввійдуть у підручники з міжнародних відносин і політології.

— У ході виборчої кампанії було модно порівнювати підсумки роботи різних складів Кабміну... Вам довелося в різний час і на різних посадах працювати в кабінетах трьох прем’єр-міністрів — як ви оцінюєте результати роботи останнього українського уряду?

— Якщо говорити про позитивні оцінки, то їх заслуговує лише фінансово-економічний блок Азарова. Що стосується близької мені соціогуманітарної сфери, то все, що відбувалося там протягом останніх кількох років, інакше як «провал» і не назвеш.

Терміни проведення пенсійної реформи зірвані й деформована її суть. Що можна говорити про серйозні реформи, якщо через простий, але політично неграмотний перерахунок пенсій мільйони людей за 6 гривень надбавки були вимушені вистоювати багатоденні черги…

Реформа трудових відносин також забуксувала. Проект нового КЗпП вже кілька років лежить у парламенті, а зараз діє радянський Кодекс 1970-х років.

Візьмімо інше актуальне питання — ліки. Були демагогічні заяви про те, що вони подешевшають на 25% — результат ми бачимо в аптеках… Співпраця з Глобальним фондом із проблем СНІДу — втрачено $92 млн. гранта… Ініціативи з питань генетичної безпеки (контроль за поширенням генних технологій, виготовленням і продажем генномодифікованих продуктів) — не просто не підтримуються, а навіть блокуються…

Про політику інноваційного розвитку взагалі нічого й говорити. Урядова комісія з науково-технологічного розвитку не збиралася рівно два роки. Розвиток технопарків відбувався всупереч, а не завдяки тим, хто повинен за це відповідати в уряді. Питання розвитку інноваційних кампаній, венчурного бізнесу тощо просто не порушуються. Таке враження, що ці проблеми були не настільки цікавими, щоб у них глибоко вникати… А «комедія» зі зміною глави Спілки письменників України… На цьому, мабуть, і зупинюся.

— Ваш прогноз ситуації в Україні найближчим часом.

— Головне — не мати ілюзій з приводу того, що після обрання нового президента всі наявні проблеми зникнуть самі по собі. Майбутнього президента України чекають найсерйозніші випробування — адже перед ним тепер стоять ті завдання, які роками «відкладалися на потім». Це буде «нелегке президентство» в уже зовсім іншій країні…

До того ж, Віктору Ющенку не варто «арифметично» сприймати власну перемогу. Картина голосування показує, що кордон «арифметики» чітко проходив по географічній карті України, що багато людей у регіонах голосували не стільки «за» когось із кандидатів, скільки «проти» одного з них. І взагалі, на цих виборах було більше «антивибору», ніж власне вибору. По суті, сьогодні Віктор Ющенко отримав лише шанс стати реальним президентом України та можливість довести, що оранжева революція може привести до якісного оновлення суспільства. Це не просто завдання одного президентського терміну — це ціла політична місія.

Із погляду на всі останні події, з’явилося одне суто особисте побажання, або, може, надія. Хотілося б, щоб оранжева революція відбулася тепер і в економіці, і в українській науці. Для цього не треба збирати Майдан — досить просто політичної волі.

Газета: 
Рубрика: