Учора в Москві біля станції метро «Чистые пруды» відбувся мітинг пам’яті Ганни Політковської. В акції взяли участь президент Фонду захисту гласності Олексій Симонов, головний редактор «Новой газеты» Дмитро Муратов, актриси Лія Ахеджакова та Чулпан Хаматова, письменник Борис Акунін, політики Григорій Явлінський, Михайло Касьянов і Борис Нємцов, голова Московської Гельсінської групи Людмила Алексєєва та багато інших. Очікується, що на мітинг прийде близько 350 людей. Акція санкціонована владою міста. Представники правозахисних організацій, руху «Солідарність», ОГФ і нацболи поклали квіти біля будинку, де жила Політковська. Крім того, акції пам’яті відбулися також у Петербурзі, Лондоні й Парижі. Нагадаємо, що Ганну Політковську застрелили в під’їзді її будинку на Лісовій вулиці в Москві 7 жовтня 2006 року. Обвинувачення в убивстві висунули Ібрагіму й Джабраїлу Махмудовим і колишньому працівнику МВС Сергію Хаджикурбанову. Працівника ФСБ Павла Рягузова звинувачували в збиранні інформації про журналістку. Руслан Махмудов був оголошений у розшук як підозрюваний у скоєнні злочину. У лютому 2009 року суд виправдав підозрюваних, спираючись на вердикт присяжних. У червні Верховний суд Росії скасував виправдувальний вирок і надіслав справу на новий розгляд до Московського окружного військового суду. 3 вересня Верховний суд Росії ухвалив рішення повернути справу до прокуратури.
НЕСМИРЕННЕ КЛАДОВИЩЕ
Тепер це вже ритуал. Раз на рік поминати Анну в цей проклятий день, коли її вбили. Гадати, як три роки тому, хто вбив і навіщо, і що означала дата, що співпала з днем народження людини, якій смерть Політковської принесла більше шкоди, ніж її життя.
І що за країна така, що вбиває кращих своїх дітей.
Три роки по тому ім’я висічене на камені, одне з небагатьох імен, яке коли-небудь прославить Росія, а поки що ось так. Купка друзів, родичів та громадян на мітингу пам’яті та поминальні слова в маргінальній пресі.
Одні й ті самі обличчя. Одні й ті самі невтішні промови. Про життя як подвиг. Про смерть, над якою глумляться покидьки. Про дивну нашу професію, за суттю — мирну та благородну, за фактом — підрозстрільну, по суті — зникаючу.
Живемо, як на кладовищі, де з кожним роком множиться кількість могильних пагорбів, а скорбний натовп зі свічками рідшає. Та й символічне це кладовище все більше нагадує братську могилу, де загиблі журналісти лежать поруч із тими, кого вони намагалися захистити або хоч оповістити суспільство про те, чому людей убили. Підірвані у своїх будинках москвичі та Юрій Щекочихін. Жертви кадирівського режиму та Наталія Естемірова. Загиблі на Дубровці й в Беслані та Анна Політковська.
Відчай одноманітний, бо нікого не воскресити, і отупіла байдужість соціуму ще довго буде відповіддю на вбивства на замовлення та заклики пригадати про нерозкриті злочини. Байдужість, якщо не роздратування. Роздратування, якщо не лють.
Як у радянські часи, коли так звані дисиденти викликали пристрасний інтерес лише в начальства — в ЦК КПРС і в П’ятому управлінні КДБ. Відрізняється від тієї епохи лише тим, що сьогодні цих «антисовєтчиків» можна поминати публічно. І про Анну Політковську, на відміну від Юрія Галанскова або Василя Стуса в застійні часи, нині можна прочитати в незабугорній пресі. І в день її мученицької смерті можна, не сподіваючись бути почутим, вголос вимовити прості слова: вона загинула за вас.
Три роки тому був шок, підлі коментарі Путіна та окремих, як то кажуть, колег по цеху. Через три роки фон інший. Почався і скінчився процес, у ході якого відзначилася прокуратура зі своєю «презентацією» і були виправдані люди, схожі на організаторів вбивства. Відкрився сезон полювання на Олександра Подрабінека, оголошеного ворогом радянського народу. Рамзан Кадиров до дня народження Путіна отримав заслужений подарунок, вигравши суд першої інстанції у правозахисника Олега Орлова.
І цей фон настільки звичний, що допускає будь-які почуття, крім потрясіння. Оскільки за дев’ять років, що вбивала, розвивалася, знаходила голос і слова для виспівування гімну, вбивала, дорослішала, старіла, вбивала, вступала в стадію зрілого маразму епоха щасливих нульових, так легко було відучитися від цього дитячого почуття. І лише пам’ять та скорбота, смуток і жаль, і ненависть нагадують нам про те, що ми все ще люди. Хоча б деякі з нас — і живі, і ті, хто загинув. Хоча б цього дня, коли запалюємо поминальні свічки над могилою Анни Політковської, — у третю річницю її вбивства. І свічки горять і тонуть у живих квітах, обіцяючи життя вічне в цей проклятий день.
