Так, скасували «наклеп». Проголосували за зняття з розгляду закону, згідно з яким найменша чиновницька сошка могла запроторити журналіста на три роки за будь-яку критику на свою адресу. Радісна новина? Безумовно. Можна розслабитися? Ні.
Ось віддали голоси — 349, сліпуча одностайність. Хтось проголосував за переконаннями. Більшість — тому що їм скомандували. Голосували як завжди: бігали «піаністи», розсовували картки за відсутніх (звісно, із надзвичайно поважних причин) колег-депутатів. Третини опозиційних депутатів, між іншим, узагалі не було. Гаразд, проголосували, і добре.
Однак та політична сила, яка, власне, ініціювала цей закон і не втомлюється твердити тупо-радянське «демократія — не вседозволеність», нікуди не ділася. Усе ще так само при владі. І ніщо не заважає їй знову подати такий закон, тільки під іншою назвою, на розгляд «піаністів» і тишком-нишком протягти його. Он уже Олена Бондаренко проговорилася: Партія регіонів не гарантує, що не повернеться до цього питання знову. А ще залишається на розгляді закон про мирні зібрання, після ймовірного ухвалення якого в нас, як у Росії чи Білорусі, опозиційну демонстрацію або мітинг буде неможливо провести.
Звісно, скасування ідіотського закону стало можливим завдяки вражаючій журналістській солідарності — принаймні солідарності друкованих і інтернет-ЗМІ, котрі повиходили або з відповідними закликами, або з білими обкладинками. Але не всюди й не завжди ця солідарність діє: телеканал ТВі влада вже майже повністю задавила, але чи можете ви уявити, щоб «1+1», «Інтер» або УТ-1 випустили в ефір порожню картинку на знак протесту?
Поки що маємо те, що маємо. Корумпованому режиму не дали озброїтися ще однією палицею, якою можна було б лупцювати без жалю і розбору всіх незгодних. Але арсенал у них чималенький, і в засобах вони не соромитимуться доти, поки почуватимуться безкарно. Незабаром буде змога пересвідчитися в цьому: через три з половиною тижні — вибори. Може, до речі, тому і скасували «наклеп»: перелякалися, що цю зброю під час кампанії можуть використати і проти них. Але це вже з царини припущень.
От не хочеться виглядати таким собі невиправним песимістом, та я таким і не є. Просто чомусь не полишає відчуття, що це перемога хай важлива, але не остаточна.
