Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Воїтелі з фалосами,

або Прокурорсько-міліцейський абсурд
18 січня, 2011 - 00:00

Про нардепа-комуніста Петра Цибенка я знав небагато, хіба лиш те, що він ігнорує/зневажає українську державну символіку. На лацкані його піджака — депутатський значок із зображенням прапора держави, якої немає. Цибенка синьо-жовті кольори не влаштовують, хоча зарплатню йому платить держава, що має символіку із синьо-жовтими кольорами. Тепер знатиму про цього екзотичного депутата більше — він, виявляється, вважає слово «фалос» непристойним. Це, звісно, відкриття у лінгвістиці. Прилучити до свого «відкриття» нардеп вирішив і державні органи, що їх за формальними ознаками називають в Україні правоохоронними, себто Генеральну прокуратуру й міліцію. Цибенко обурився, що Марія Матіос у своїй книжці «Вирвані сторінки з автобіографії» в якомусь реченні назвала пам’ятник Перемоги «фалосом» (цитата: «будинок на вулиці Суворова, 3 у столиці — суто письменницький. На радянські часи — елітний. Він затесався між трьох чи чотирьох будинків-колосів колишніх ЦК Компартії, Ради Міністрів і Верховної Ради УРСР, напроти самісінького столичного «фалоса» — пам’ятника перемоги, неподалік Києво-Печерської Лаври». Фатальне слово, як бачите, взято в лапки).

У книжці є сторінки, на яких авторка просто розповідає про долі своїх земляків у часи війни, але її реальна, часто трагічна, правда, звісно, ніяк не вписується в компартійні догми.

У своєму листі на ім’я Генерального прокурора України Віктора Пшонки Петро Цибенко (очевидно ж таки, сам володар фалоса!) назвав відшукане ним чи його сподвижниками порівняння «брутальним випадом проти пам’яті воїнів, загиблих на фронтах Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр.», зіславшись на те, що «ветеранська громадськість розцінює цей цинічний вчинок як хуліганське мародерство, наругу над місцем братського поховання 34-х Героїв Радянського союзу та могилою Невідомого солдата». Ветерани, стверджує П. Цибенко, просять Генпрокурора «порушити кримінальну справу проти М. Матіос за ст. 297, п. 2 «Наруга над могилою, іншим місцем поховання» Кримінального кодексу України та заборонити, вилучивши з продажу, розповсюдження книги М. Матіос «Вирвані сторінки з автобіографії«».

Як реагувала Генпрокуратура на лист депутата Цибенка, добре відомо. Якийсь володар фалоса (і, водночас, прокурорських погонів) дав відповідні доручення міліції. І тут починається епопея розшуків публічної людини Марії Матіос по всіх усюдах і кутках України, епопея, яку інакше, як катастрофічним міліцейським непрофесіоналізмом назвати важко. Здається, її й досі не можуть знайти, хоча сама письменниця не те, що не ховається, а й активно — відкрито — реагує на все, що відбувається довкола неї. Наша доблесна міліція не може відшукати в Києві лауреата Шевченківської премії, цілком законослухняну громадянку, уявляєте?! Вештається по містах і селах — і не може. Мабуть, це не що інше, як стихійний бунт рядових працівників міліції, які ставляться до фалосів краще, ніж прокурорсько-міліцейське начальство.

Але уявімо, що Марію Матіос таки раптом «знайшли». Що хоче від неї міліція? «Допросить», — каже міністр Могильов Верховній Раді. Очевидно, Могильову кортить знати, чи справді Марія сама таке написала і що вона взагалі мала на увазі, чи не стоять за її «брутальним випадом» якісь сили і чи не розкаюється вона з приводу «скоєного». Хоча ні, після скандалу, що розгорівся, Могильов, здається, уже нічого не хоче. Сказав же він у парламенті, що «бумагу отправили опять в прокуратуру». Оце і все?! Чого ж тоді нишпорили по Україні?

А мали б знати і в Генпрокуратурі, і в МВС, що до ст. 297 Кримінального кодексу України (на неї посилається «ветеран» П. Цибенко) книжка М. Матіос не має жодного стосунку. Хоча б тому, що в коментарі до статті 297, де тлумачаться терміни, зазначено, що «способи вчинення наруги в законі не визначені»; що «наруга, переважно, вчиняється шляхом дії», і серед таких дій названо «осквернення, у т.ч. шляхом вчинення непристойних надписів, малюнків, виливання нечистот; руйнування надмогильних споруд; розкопування місця поховання, розчленування трупа чи його знищення, зривання одягу...»

Що з цього всього можна закинути письменниці? А нічого. Комусь її висловлювання можуть подобатися, комусь — не дуже, але до чого тут Кримінальний кодекс?

Утім, ясно до чого. Влада розуміє, що значна частина українських інтелектуалів не на її боці. Тому їх треба застрахати. Ось уже й Ганна Герман киває пальчиком Юрієві Андруховичу: мовляв, пишіть краще романи, а не критикуйте владу, та ще й у закордонних виданнях. Та не буде такого ніколи, пані Ганно (і не мрійте), що всі побіжать під ваше приголубливе крило! Ви ж захотіли бути владою, тож терпіть, коли тепер вам кажуть правду.

Ось уже й книжки взялися читати, що, взагалі-то, добре. Погано тільки, що такі «екзоти», як комуніст Цибенко, вимагають «заборонити, вилучивши з продажу», хапаються за Кримінальний кодекс, пишуть депеші в Генпрокуратуру... У Вінниці також знайшлися воїтелі з фалосами, до правозахисника чіпляються, порнографію «шиють», не розібравшись, що воно таке, та порнографія. А навіщо, коли треба комусь просто рота заткнути, щоб не був такий розумний?

Усе це — погані знаки для України. Вони свідчать, що влада тупо жене країну в стійло, не розуміючи всієї абсурдності своїх дій, які викликають спогади про далеко не найкращі у вітчизняній історії часи.

Володимир Панченко, народний депутат України 1990—1994 рр.
Газета: 
Рубрика: