Позаминулої суботи я приїхала до Києва за покликом серця, щоб хоч один день постояти на Майдані на знак солідарності з усіма, хто сьогодні відстоює ідеали свободи, демократії, незалежності України.
Про те, що Україна – в небезпеці, мені особливо гостро стало зрозуміло, коли російський режим безпрецедентно втрутився у внутрішні справи нашої держави. Тому для мене ці вибори були голосуванням за незалежну, демократичну Україну. Мій вибір був зроблений 31 жовтня, але не під час голосування у першому турі, а роком раніше, коли в Донецьку владою була застосована технологія розколу країни на Схід та Захід. Власне тоді відбулась репетиція генеральної лінії передвиборної кампанії, визначилось її технологічне та пропагандистське наповнення. З часом воно матеріалізувалось у нагнітанні атмосфери тотальної нетерпимості до інакомислення. Матеріалізувалось у силу кулачного права, коли відбулось побиття прихильників В.Ющенка в Донецьку, Луганську, Запоріжжі та в інших містах. Усе, що не «заянуковича» було затавроване як «фашизм», «провокація» та «підступи американського імперіалізму». Хтось сприйняв такий примітив цілком серйозно, можна сказати близько до серця. Так, одного разу, коли ми з подругою розповсюджували програму опозиційного кандидата, на нас напав невідомий чоловік, який кричав, що ми — «провокатори, американські найманці», погрожував, що найме людей, які знайдуть нас і «набьют морды», намагався зіштовхнути зі східців у напівтемному під'їзді. Деякі знайомі розповідали мені, що у колективах, де вони працюють, з них зробили моральних ізгоїв тільки тому, що вони висловились не за того кандидата. Звичайний сам по собі процес голосування для багатьох людей став актом громадянської мужності. Свій вибір, свій голос необхідно було відстояти неодноразовим виправленням «помилок» у списках виборців. Але, незважаючи на всі зусилля, цілком можливо, що мій голос украли. На тій дільниці, де я голосувала і була спостерігачем, зареєструвавшись за журналістським посвідченням, результати підрахунку голосів 21 листопада потім невпізнанно змінились у даних протоколу територіальної виборчої комісії, який мені показали у штабі В.Ющенка. У цьому протоколі «за» В.Ющенка було написано на 116 голосів менше, а «за» В.Януковича на 548 голосів більше, ніж було в дійсності. Після підрахунку голосів на виборчій дільниці керівники дільничної комісії поїхали до територіальної виборчої комісії без представників В.Ющенка, взявши з собою печатку. Протокол про підсумки повторного голосування мені не дали. (Про все це мною була складена відповідна заява).
Донецька область відгороджена від України кільцем інформаційної блокади. ТРК «Україна» (яке знущання над назвою!) пропагує сепаратизм, тероризує психіку людей, показуючи український народ на Майдані Незалежності під звуковий супровід гітлерівських маршів. Донецька влада перекрила кисень зв'язку з «помаранчевим» Києвом, щоб сховатись у «автономії». Захотілось вирватись на волю, вдихнути свіжого повітря, бути у вирі подій там, де твориться історія. І ось їду за квитком до Києва. Усюди висять портрети «Янукович – президент». Зустрічний перехожий, побачивши у мене помаранчеву стрічку з портретом Т.Шевченка, просичав з перекошеним злобою обличчям: «Скотина!» І це ще не найгірший епітет. За українську мову один тип назвав «фашисткою». Продавець квитків на моє запитання, чи не покладені на потяг «Маріуполь–Київ» функції «спецрейсу», роздратовано відповіла, що у них немає «спецрейсів» і «немає гарантій, що Ющенко не зупинить потяг десь під Києвом». Провідниця вагону попросила усіх пасажирів на ніч наглухо закрити штори. Один із сусідів по купе скептично запитав: «Ви думаєте, ми доїдемо вчасно до Києва?» «Думаю, так!» — відповіла з оптимізмом, раптом згадавши поїздку на акцію народного Руху «Живий ланцюг» у січні 1990 року. Незважаючи на захмарене небо Київ зустрів яскравим помаранчевим сонцем, яке світило в очах і на обличчях людей, виблискувало у численних стрічках, горіло у кольорах прапорів. На Майдані і Хрещатику, на Європейській площі – сонячні люди. Вони привітні, толерантні, інтелігентні. Кожен з них – особистість, яка не розчиняється в цьому людському океані. Разом із тим це дуже рішучі та мужні люди, здатні відстояти свої права. Так, це дійсно українська політична нація, українське громадянське суспільство, народ, який привернув увагу всього світу до України, про яку ще не так давно говорили як про якусь бідну сусідку, а то й взагалі нічого не знали про неї. Український народ своїм прагненням до демократії розтопив кригу недовіри до України, і тепер лідери європейських держав помітили нас і присилають своїх представників для обговорення «кризи». Народ вартий кращого життя, кращого уряду ніж той, який щоб його «не видавили», намагався заховатись у ПІСУАРІ (південно- східна укр. автономна республіка).
В цей день я була дуже щасливою людиною, разом із соратниками йшла під прапорами до Верховної Ради, вимагаючи прийняти Постанову про визнання недійсними підсумків другого туру виборів. Разом із «помаранчевими» друзями вітала прийняття цієї постанови. Фотографувала сонячних людей, життя українського громадянського суспільства. У «помаранчевому» суспільстві «біло-голубі» громадяни відчували себе рівноправними. До них ставляться з любов'ю, толерантно, навіть у палких дискусіях «Схід — наш брат!» На високому душевному підйомі, з жовтогарячим зарядом енергії поверталась додому. Коли потяг прибув у Донецьк, було таке відчуття, ніби машина часу закинула мене у період сталінського режиму. І справа навіть не у перехресному «вогні» косих поглядів на помаранчеву символіку, не в похмурих, ніби приречених обличчях, не тільки у запитанні дівчинки: «Мама, а меня не побьют, если я одену оранжевую курточку?» Донецька влада відкинула громаду в минулий час тому, що їй багато у чому вдалося ототожнення у суспільній свідомості любові до рідного краю, «донбаського патріотизму» з відданістю керівництву області. Так було в тоталітарному суспільстві, яке в оточенні «ворогів» поклонялось вождю. Правда, тут ще до цього далеко. «За Януковича» означає «за свого». Розмірковуючи над цим явищем уже в Маріуполі, по дорозі додому, раптом почула як до мене звернулась зовсім незнайома жінка. Показавши на мою помаранчеву символіку, вона сказала, що захоплюється таким вчинком. Усміхнувшись, я подякувала, подумавши, що завдяки принциповій позиції тележурналістів, крига скресла і у нас.
