З усіх питань, заторкуваних останнім часом на сторінках української преси, найбільш підставовим і водночас невідрадним є те, що його порушив Олег Хавич у статті "Кому потрібна "Велика Україна"?" ("День" № 128). Хавичева теза про те, що "в кордонах України в мініатюрі відтворено СРСР, де навіть найменші місцеві проблеми вирішує столична бюрократія", переконлива - мені й самому не раз уже доводилося писати про централізм і бюрократизм, що ладен усе живе перетворити на мертвеччину. Не здається мені безглуздою і зовсім розпачлива думка, що, аби зберегти в цьому реальному геополітичному просторі бодай якусь українську сутність, треба змиритися з тим, що сама Україна мусить бути меншою, тобто погодитися на якийсь тріаж, бо на цій "війні" не можна всіх урятувати.
Ці думки заслуговують на подальше осмислення. Питання треба ставити цілісно, глобально. Бо якщо вже "маємо те, що маємо", то подивімось докладніше, що ж насправді маємо й до чого воно йде.
Маємо те, що маємо
По-перше, треба сконстатувати (мимоволі мій головний адресат тут - наші земляки в західній діаспорі, але також ті доброзичливці на Заході, що з тих чи інших причин приймають бажане за дійсне), що глибоку кризу усвідомлюють не тільки поодинокі професійні Касандри та дописувачі до газети "День", але й широкі прошарки суспільства. Бо хоч би як ми окреслювали українськість хай навіть суто територіальноюридично, той факт, що мова, культура, сама ідентичність корінного населення України й далі ще принижена та дискримінована і що це не може не обурювати велику частину цього населення, виразно свідчить, що Україна перебуває в кризі.
Як видно з уже шестирічного досвіду незалежності, Україна як держава по суті не має жодної культурної політики, окрім безпорадного laissez faire або, по-нашому, "маємо те, що маємо". За пострадянських умов, коли всі важелі влади, всі або майже всі ресурси перебувають у руках держави, коли ще далеко до справжнього громадянського суспільства, а відтак до тих альтернативних структур, інституцій, ініціатив тощо, які суспільство може творити без держави, така політика може вести тільки до асиміляції. Асиміляції до чого? Ясна річ, до російської культури але не до тієї повноцінної, що тепер опинилася за кордоном, а до її провінційновторинної іпостасі. До тієї зросійщеності, яка через свою іманентну вторинність ще за радянських часів викликала (й не може не викликати тепер) у самих росіян, тобто питомих творців і споживачів російської культури лише поблажливу зневагу. Така собі хохландія. Одне слово, це не так асиміляція, як культурна, а отже, й політична вторинність, деґрадація бо культура надає змісту політиці.
Усе це, до речі, можна перевірити емпірично. Прикладів не бракує, починаючи від Верховної Ради, де звучання російської мови (не завжди, звісно, але в статистично вельми значущій кореляції) поєднується в устах і позиціях "лівих" із непримиренністю до самої української держави. Такі мовні протистояння існують, ясна річ, у різних державах, але в кожному випадку, коли вони знаменують поділ на "вищу" та "нижчу" культури, тобто залишки колоніальних відносин, це свідчить про нездорову, потенційно конфліктну ситуацію. Бо наведений приклад унаочнює нехтування офіційних норм скажімо, державного буцімто статусу української мови в самій серцевині влади.
Не менш промовистою, як на мене, є ситуація, сказати б, на вулиці, тобто на самому ринкові. Якщо взяти, наприклад, книжковий ринок зовсім дослівно, тобто той, що в Києві на Петрівці (а він, мабуть, репрезентативніший щодо справжнього стану торгівлі книжками, ніж такі спеціалізовані книгарні, як "Наукова думка" або "Сяйво"), то неозброєним оком видно, що україномовних книжок там лиш один або два відсотки і ті здебільше лежать не на розкладках, а на землі, серед, так би мовити, другосортних (або дуже вже колекціонерських). І саме тут, у реальному ринковому просторі виразно бачимо те, що, як декому здавалося, мине з розпадом Радянського Союзу, тобто цілковиту ірландизацію української мови. Бо в Ірландії мова автохотонів, гельська, є офіційною та державною але нею майже ніхто не говорить і майже ніхто (окрім деяких поетів та філологів) не володіє.
Не знаю, яка пропозиція книжок гельською й англійською мовами на дублінських книжкових ринках, але певен, що в жодній іншій європейській столиці ви не знайдете таких співвідношень, як у Києві. Навіть у тих країнах, де є офіційна двомовність або багатомовність, Бельгії, Канаді, Фінляндії, Швейцарії. Є тільки одна країна буцімто також європейська, де стан речей такий самий або й ще гірший: Білорусь. І це наша найреальніша пересторога.
Коли мова про Ірландію, то треба зазначити, що ірландську ідентичність захищають культурні й релігійні чинники, а також державна політика. В українському випадку таких чітких культурних та релігійних запорук як і необхідної державної політики немає. Від часу формування нової української ідентичності були мова й етичність взаємопов'язані, емоційностихійні силові поля. Тепер, після кількасотлітньої планомірної русифікації, доповненої потім радянським деспотизмом, на "великій Україні" цей зв'язок етносу й мови перервався не цілком, але великою мірою. Органічним він залишився лише в Західній Україні, де радянська ніч була коротшою, а раніші денаціоналізаційні тиски (полький, румунський тощо) - менш ефективними. Тож ідеал "Великої України", що колись надихав "західняків", тепер, утілившись у пострадянській Україні яка не могла не бути спадкоємницею всіх радянських структур, кадрів, менталітету, політичної культури тощо загрожує розмити цю органічну українськість, яка ще залишається на Заході. (Адже не випадково найвищі чиновники, скажімо, прем'єрміністри, рекрутуються тільки з Дніпропетровська.) З огляду на це стратегія самозахисту в менших, але обороноздатних межах ("Україна мала але Україна") здається не таким уже й нереальним сценарієм. А ідея федерального устрою України виглядає ще привабливіше.
"Культура - це лайно"
Проте, є ще інший чинник не менш загрозливий, хоч про нього мало говорять і ще менше його усвідомлюють. Йдеться про те, що в світі тобто серед тих економічних та політичних істеблішментів, які мають найбільший вплив на "світову політику" набирає щораз більшої потужності ідея "глобалізму". Найширший резонанс вона, ясна річ, викликає в американських інтелектуальних та владних колах, оскільки сама ця ідея неподільного світового (передусім економічного) простору має ледь приховану америкоцентричну основу. Але ідея об'єднання у великі позанаціональні надструктури має велику підтримку й серед інших істеблішментів починаючи від Європи. Тут поїзд об'єднання та гомоґенізації вже рушив - і нам лишається тільки дивитися, як великі й малі нації поквапливо до нього сідають.
Вплив такого мислення на оцінку різних "менших" культур абсолютно ясний: на них просто не зважають. У крайньому разі, зважають лише як на недоречну перепону на шляху до світлого універсалістичного майбутнього. В цьому немає нічого нового. Ще сто п'ятдесят років тому саме так Енґельс ставився до "неісторичних" націй АвстроУгорщини (наприклад, усіх слов'янських, окрім поляків): вони "реакційні", а отже, повинні зникнути. Те, що не здійснилося згідно з гарячою догматикою раннього соціялізму й потім комунізму, має всі шанси здійснитися в холодній універсальній економіці пізнього капіталізму, тобто "глобалізму". Бо його апологетам не йдеться про якусь дискримінацію "малих" культур: всі культури не потрібні. Потрібні ринки й "об'єктивно"економічні розрахунки. Найпромовистіше висловив це один американський професор економіки, радник уряду США з економічної політики, коли аспірант з України намагався йому довести, що важко збагнути перитії української приватизації, не врахувавши культурного тла. На це відомий економіст відповів: "Культура - це лайно". І не треба впадати в праведне обурення: це не невігластво, а тільки гранично брутальне висловлення панівного ринкового універсалізму. А в нас, до речі, яке трактування культури?
Не всі, очевидно, погоджуються з таким станом речей (і в Америці повищу думку можна висловити тільки приватно, а не, наприклад, у друкові). В різних розвинутих країнах власна культура тобто, по суті, дальше існування нації захищається дуже ретельно. Бо є чітка національна самоідентифікація та політична воля її реалізувати. В цьому ж і полягає сенс кожної національної держави. У Франції є закони про дотримання чистоти французької мови й про те, що кількість імпортних фільмів у прокаті не може перевищувати кількість власне французької продукції. В Ізраїлі всі імміґранти мусять вивчити іврит. (Мова не легка але якось вивчають. Протягом півроку. Бо без неї не проіснуєш. Навіть англійська не заступить державної мови. А як довго можна проіснувати в Україні, не знаючи української?) В Японії - країні, здавалося б, надійно захищеній своєю майже герметичною традиційною культурою - все ж таки є посилений протекціонізм щодо культурного й економічного "свого".
Віртуальна Україна
Отже, загроза асиміляції є питанням культурнополітичним. Варіант самозбереження у вужчих рамках Західної України, федералістичного устрою далеко не оптимальний розв'язок: він немовби залишає на поталу асиміляції всіх, хто не потрапить у межі захисного "табору". Але як спонука до осмислення критичного стану він має певну плідність. Бо своїм радикалізмом нагадує нам, що криза є і то глибша, ніж здавалося, тобто не тільки внутрішня колоніальна, але й глобальна. Щоби перебороти цю кризу, конче потрібна політична воля, воля бути, бути на рівні "цивілізованому" (як тепер залюбки говорять), і перша передумова цього буття - гідність, що і є автентичністю.
В комп'ютерну добу постало поняття віртуальної дійсності, що існує в електронному просторі. Вона є і не є, але в кожному разі вона не має деяких основних прикмет тієї дійсності, яку ми звикли називати автентичною. Проте це не зовсім новий винахід. Адже існує традиція муляжів, театральних аксесуарів, лаштунків і реквізитів. А в політичному "вітчизняному" досвіді є ще й така річ, як потьомкінські пересувні села - віртуальна дійсність доби Просвітництва. Україна, на жаль, є здебільшого продуктом віртуальної дійсності - адже ми успадкували всі ті муляжі й лаштунки, і звички сприймати їх за дійсність і мати те, що маємо. Питання в тому, чи стане сили та волі наповнити цю дійсність автентичним змістом.
