І в тогочасній, і в давній Європі сект, товариств,
братств тощо, які критикували гроші, жадність, експлуатацію й висували
програмні вимоги колективної власності, завжди було багато
На початку 1848 року в Лондоні німецькою мовою
було видруковано «Маніфест комуністичної партії», що починався славнозвісним
частушковим реченням: «Привид бродить Європою, привид комунізму». «Маніфест»
було написано доктором філософії Марксом, паризьким політичним емігрантом
з Німеччини, та освіченим комерсантом Енгельсом, німцем, котрий проживав,
у зв’язку зі справами батькової фірми, в Лондоні; першому того року виповнилося
тридцять, другий був на два роки молодший.
ВИТОКИ
Молоді співавтори написали «Маніфест» на замовлення самого привиду —
«комуністичної партії». «Союз справедливих», як спочатку називалося це
таємне товариство, був насамперед лондонською організацією німецьких емігрантів-ремісників,
переважно кравців, що сполучала риси релігійної секти, ремісничого цеху-братства
та змовницького підпілля. Потреба в «Маніфесті» виникла тоді, коли визнаний
пророк «Союзу справедливих», молодий кравець-підмайстер Вейтлінг, переїхав
до Швейцарії, щоб там проповідувати свою віру. Новий претендент на духовне
керівництво, Вілліх, прагнув до повної диктатури; як писав пізніше Енгельс,
«поряд з давньохристиянським комунізмом, який раніше проповідував Вейтлінг,
виникав, таким чином, у певному сенсі комуністичний іслам». До цієї чи
то ранньохристиянської, чи то новоісламської громади й було запрошено молодих
німецьких інтелектуалів, після чого її було реорганізовано й названо «Союзом
комуністів». Бути комуністом тоді означало визнавати загальну рівність
на основі спільної власності; і назва, й ідеї «Маніфесту» цілком влаштовували
членів таємних «лож», як називалися нечисленні організації «Союзу». Через
кілька тижнів після утворення «комуністичної партії» почалась революція
— спочатку у Франції, потім у Німеччині, на батьківщині ентузіастів рівності
і колективної власності. Майже всі вони (триста-чотириста чоловік, за Енгельсом)
виїхали додому й взяли участь у революційних подіях, утворюючи різноманітні
«братства», що вже мали небагато спільного з «Маніфестом». Енгельс писав,
що частина членів «партії» увійшла до I Iнтернаціоналу; крім свого й прізвища
Маркса, він наводить ще прізвища двох кравців, одного столяра та одного
художника-мініатюриста.
Ось і вся «комуністична партія», іменем якої проголошено грізне «Пролетарі
всіх країн, єднайтеся!»
Не менш загадкові й ефемерні різні «соціалізми і комунізми», що їхній
критиці присвячено останній розділ «Маніфесту»: феодальний, дрібнобуржуазний,
буржуазний тощо. Свого часу нас, студентів, особливо вражав «феодальний
соціалізм»; ми запам’ятали, що пролетаріат помічав на заду соціалістичної
аристократії старі феодальні герби «і розбігався з голосним і непоштивим
реготом», але якось не вірилось, що соціалізм бував і феодальним. Утім,
різноманітні соціалізми й комунізми — не вигадка «Маніфесту». І в тогочасній,
і в давній Європі сект, товариств, братств тощо, які критикували гроші,
жадність, експлуатацію й висували програмні вимоги колективної власності,
завжди було багато.
Таким, власне, було й раннє християнство, що так надихало «Союз справедливих».
А вже в наш час етнологи показали, що «антиструктури», таємні й легальні
«братства» різного роду, настанови яких, — від антисоціальної поведінки,
протестуючої манери одягатися до заперечення сім’ї й приватної власності,
— супроводжують як тінь, як привид всю людську історію на всіх континентах.
МАТЕРIАЛIЗАЦIЯ ПРИВИДУ
Привид комунізму бродить світом вічно, як вічні несправедливість і людський
біль, як вічна туга за всезагальним щастям. Тому й вдалося в ХХ столітті
несподівано легко матеріалізувати цей привид у держави-монстри з найдосконалішою
технікою, могутньою ядерною зброєю, створити суспільства, керовані антипринципами,
що заперечують споконвічні основи людської життєдіяльності.
«Маніфест комуністичної партії» — дивовижний літературний твір. Він
має риси памфлету, шкільного підручника, релігійного пророцтва і політичної
програми; це суміш легковажного есе з енциклопедією. Починаючи з Маркса
й Енгельса, лідери світового комунізму завжди твердили, що в цілому цей
програмовий твір не застарів; Ленін, котрий надзвичайно любив «Маніфест»
і сам його перекладав, казав, що він наче сьогодні написаний. Офіційна
ідеологія визнавала «Маніфест комуністичної партії» першим завершеним марксистським
твором. Щоправда, не викликають упевненості твердження щодо ідеї диктатури
пролетаріату: в тексті «Маніфесту» немає цього виразу, навпаки, говориться
про «перетворення пролетаріату на пануючий клас, завоювання демократії».
Як ми бачили, претензії одного з комуністів на диктатуру стали для Енгельса
приводом, щоб віднести його до «комуністичного ісламу».
А все ж при уважному читанні виявляється, що «Маніфест» справді містить
всі основні положення комуністичної ідеології, які характеризують її й
сьогодні.
Це особливо видно саме в тій його частині, від якої автори пізніше обережно
відмежовувалися, а саме — в конкретній політичній програмі. «Маніфест»
рекомендував націоналізувати земельну власність, ввести високий прогресивний
податок, а потім забрати в державну власність усе, починаючи з банків і
транспорту, і, поступово збільшуючи число державних фабрик, ввести загальну
трудову повинність і «промислові армії», вжити заходів щодо «об’єднання
землеробства з промисловістю». Хто думає, що «трудармії» 20-го року вигадав
«Іудушка» Троцький, а регулярні мобілізації робітників і службовців на
поля та сумнозвісне «шефство» заводів над колгоспами й радгоспами — ознаки
маразму брежнєвського «розвинутого соціалізму», хай уважно перечитає «Маніфест».
У цьому творі немає слів про диктатуру пролетаріату, але є найголовніше:
«Комуністи... відкрито заявляють, що їхні цілі можуть бути досягнуті лише
шляхом насильницького повалення всього існуючого суспільного ладу». І дійсно,
без приголомшливого насильства неможливо здійснити перебудову суспільства,
про яку йдеться в цій програмі. Демократією таке масове насильство автори
називають хіба що тому, що воно здійснюється переважною більшістю населення
чи принаймні, як стали говорити уже за сталінських часів, «в її інтересах
та від її імені». Отже, все основне, що пов’язується з «ленінським етапом»,
аж до тактичних ідей, можна знайти в явному чи прихованому вигляді уже
в «Маніфесті комуністичної партії».
Усіх своїх попередників-комуністів Маркс і Енгельс звинуватили в утопізмі,
тобто в тому, що вони робили експерименти з невеликим числом ентузіастів
у рамках пануючого ладу, випрошуючи гроші у меценатів. По суті, Маркс і
Енгельс запропонували провести експеримент над усім суспільством відразу,
а гроші у багатих не просити, а відібрати, причому відразу у всіх.
БОРОТЬБА ПРОТИЛЕЖНОСТЕЙ
Звичайно, автори «Маніфесту» на декілька порядків вищі за освіченістю
та інтелектом від напівбезумних мрійників, котрі були їхніми конкурентами.
Запропонована ними концепція залежності всіх соціальних явищ від економіки
принаймні ілюстрована величезним матеріалом. Перечитуючи сьогодні сторінки
«Маніфесту», де в стислому вигляді викладається не більше й не менше, ніж
сутність всесвітньої історії, дивуєшся безапеляційності і самовпевненості
молодих людей, котрі висували свої пояснення в сферах, про які майже нічого
не знали.
Особливо дивує легкість, з якою проголошується теза про класову боротьбу
як сутність людської історії з часів появи приватної власності. Серед тих
гнобителів і пригноблених, хто вів вічну боротьбу між собою, автори «Маніфесту»
згадують, зокрема, також майстра і підмайстра. Як можна було переконати
отих кравців і столярів, що суть їхньої професійної історії — в невпинній
і непримиренній боротьбі учнів із майстрами? У посиланні на боротьбу добра
і зла, гнобителів і гноблених як суть людської історії чується відгомін
тієї давньої маніхейської єресі, яка завжди наповзала зі сходу на християнство.
Справа, звичайно, не в спадщині павликіан чи альбігойців, а в розірваності
міфологічної свідомості, що й робило ідею боротьби світла й темряви привабливою,
попри її ірраціональність, часто очевидну.
При своїй показній науковості «Маніфест комуністичної партії» залишився
дублікатом віровчення. З головною рисою старих і новітніх вчень і пророцтв
— чеканням швидкого чуда, звершення віковічних надій, світлого пришестя.
Цим новим чудотворним месією мав стати його величність Пролетаріат. І комуністи
та соціалісти ХIХ — початку ХХ століть чекали на світову пролетарську революцію,
як християни перших століть — на друге пришестя і страшний суд.
Тому Маркс і Енгельс і не розписували майбутнє комуністичного суспільства
— так само, як обмежується описом апокаліпсису і не заглядає в щасливе
друге життя після страшного суду християнське пророцтво. Світле майбутнє
характеризується головним чином через заперечення. Анафема оголошується
всім основам суспільного ладу: «Закони, мораль, релігія — все це для нього
(пролетаріату. — М. П.) не більш ніж буржуазні забобони, за якими ховаються
буржуазні інтереси».
ОБГРУНТУВАННЯ НЕНАВИСТI
Особливо дивовижне ставлення інтелігентів Маркса й Енгельса до розумової
та організаторської праці. Сторінки, присвячені прогресивній і навіть революційній
ролі буржуазії в історії, написані із щирим ентузіазмом. Після того, що
сказано про величезний промисловий і культурний переворот, здійснений завдяки
енергії буржуазного класу, не можна, здавалося б, говорити, що цінності
створюються лише робітником. Щоправда, в «Маніфесті» ще невиразна ця основна
ідея пізніших, «справжніх марксистських» праць Маркса — тут капіталіст
ще купує працю, а не робочу силу. Але вже запозичено у англійських економістів
основну ідею: вартість створюється затратами робочої сили, яку закуповують
разом з робітником, як, наприклад, бензин чи вугілля: робітник спалив свою
енергію протягом дня — буржуа привласнив витрачену робітником «силу». Інженер
витрачає «силу розуму» (пізніше Маркс скаже навіть про «піт мозку»). Щодо
ж буржуа, то він нічого не витрачає; завдяки приватній власності він просто
привласнює чужу працю, тобто краде чи грабує. Це добре обгрунтування філософії
класової ненависті, але воно не узгоджується із сказаним у «Маніфесті»
про буржуазію.
Найглибшою і найсуворішою критикою «Маніфесту комуністичної партії»
стала реалізація його ідей на неозорих просторах Євразії в першій половині
ХХ століття. Комунізм виявився і не гуманнішим, і не ефективнішим, ніж
буржуазне суспільство. До соціалістичної держави повністю відноситься критика,
звернена «Маніфестом» до буржуазних експлуататорів. Тільки якщо капіталіст
все-таки оплачує робітникові кошти на відтворення його робочої сили, то
соціалістична держава показала, що трудящому можна платити набагато менше,
ніж йому треба на прожиття, а то й взагалі нічого не платити.
Автори «Маніфесту комуністичної партії» помилилися в головному. Вони
уявляли майбутнє західної цивілізації як витіснення людей машинами, перетворення
робітника на простий додаток до механізму, на пару рук і спину, на дедалі
злиденніших і радикальніших пролетарів. Насправді ж основним персонажем
ринкового суспільства став «середній клас».
Але на цьому не можна поставити крапку.
ОСТАННI КРОКИ
Привид ходить Європою й цілим світом, як ходив до «Союзу справедливих»
і ходитиме після нас.
Бо хіба не справедливі звинувачення «Маніфесту» на адресу буржуазної
цивілізації: «Безжально розірвала вона строкаті феодальні пута, що прив’язували
людину до її «природного володаря», і не лишила між людьми жодного іншого
зв’язку, крім голого інтересу, безсердечного «чистогану». У крижаній воді
егоїстичного розрахунку потопила вона священний трепет релігійного екстазу,
лицарського ентузіазму, міщанської сентиментальності. Вона перетворила
особисту гідність людини на мінову вартість і поставила на місце незліченних
пожалуваних і здобутих свобод одну безсовісну свободу торгівлі...». Варто
перечитати «Маніфест» і під цим кутом зору — особливо нам, громадянам країни,
що від побудови світлого комуністичного майбутнього перейшла до побудови
світлого капіталістичного минулого.
Трагічна — як для піддослідних народів, так і для великого числа самих
експериментаторів — вада марксистського комунізму полягала в тому, що він
намагався виправити світ, просто поставивши його з ніг на голову. Все чорне
мало стати білим, все біле — чорним.
Прогрес не схожий на чудесне спасіння. Він вимагає терпіння, компромісів
і плюралізму. Життя повне проблемних вузлів, і їх треба терпляче розв’язувати,
а не рубати.
Суспільство справедливості все-таки повинно мати людське обличчя, а
не бути матеріалізацією привиду.
