От що українці справді вміють добре — так це відзначати (ледь не святкувати) свої поразки, оплакувати героїв, влаштовувати дні жалоби, згадувати невинні жертви тощо. А ще — виливати душу в піснях про всі можливі лиха. Це не випадково. Філософ-емігрант Олександер Кульчицький з цього приводу зауважував: «Домінанта поразки й даремних зусиль, що випливає з деяких наших історичних починань, могла, безперечно, із часом надавати українській національній психіці забарвлення фатального песимізму». З легкої руки іншого філософа, Миколи Шлемкевича, почали вживати сакраментальний вислів «загублена українська людина». Це, як на мене, дуже точна формула. Адже протягом ХХ століття українська людина в різних її типологічних проявах, видається, тільки те й робила, що періодично знаходила себе і, неначе злякавшись власної подоби у дзеркалі, негайно намагалася втратити здобуте. Втратити, щоб потім, свідомо чи підсвідомо, жалкувати про втрачене, здобувати його знову (під вивіскою «відродження») — і, звичайно, починати все спочатку.
Але чи не час припинити лякатися самих себе й оспівувати поразки?
Тим більше, що українська історія останнього століття дає й зовсім інші приклади. І цих прикладів незрівнянно більше, і вони незрівнянно вагоміші. Зрештою, головний із них — це сама незалежна Українська держава. Адже сто років тому абсолютна більшість діячів національного руху не сягала у своїх прагненнях далі автономій у складі Російської та Австро-Угорської держав.
Проте і сьогодні, як тільки організовується щось патріотичне, зразу ж заводиться пісня (у прямому та переносному значеннях) про те, що, мовляв, «уже років триста як козак в неволі», що немає чого радіти, нема з чого тішитись. А коли молодь вимагає чогось іншого, героїчно-енергійного, їй відповідають, що вона нічого ще не здатна второпати... Мабуть, не випадково в одного з громадських активістів нещодавно вихопилися слова про «обов’язковий ритуал співання тужливих пісень (котрі, без сумніву, колись звучали доречно у таборах інтернованих) навіть на протестних акціях».
Під час помаранчевої революції здавалося, що цей ритуал уже починає відходити. Адже тоді на Майдані звучали інші пісні — якщо й не наступально-оптимістичні, то стоїчно-героїчні. Та закріпити цю тенденцію не вдалося. Передусім тут, звичайно, зіграли свою роль політичний та особистісний чинники. Але й символічно-психологічний фактор, як на мене, виявився не менш вагомим. Бо ж, на відміну від Визвольних змагань 1917 — 1921 років, після яких (попри всі поразки) існування України стало доконаним фактом національного та міжнародного життя, Майдан був запрограмований на інше, не на «вже», а на «ще». От це «ще» й відгукнулося в подальших подіях...
Про що йдеться? Перенесімося в листопадову Одесу 1917 року, у ті дні, коли ІІІ Універсал Центральної Ради проголосив Українську Народну Республіку. На честь цієї події відбувся військовий парад, описаний газетою «Рідний курінь» (мова допису збережена): «В горі гордо майорять блакитно-жовті прапори. Недалеко грає музика — то вояки поспішають на свято, щоб тут, прилюдно поклястися життям за кращу долю України... Сотня за сотнею проходить і займає своє місце. Біля пам’ятника Катерині ІІ розміщується славний 1-й Гайдамацький курінь. Починається парад... «Здорові пани козаки» — вітає генерал. «Здоров був пан генерал!» — з любов’ю, довір’ям та щирістю несеться в повітрі. А над усім ллються дивні мелодії «Вже воскресла Україна», та «Марсельєзи». Універсал читається окремо, кожній частині. Уважно, з напруженням, ловлячи кожне слово слухають козаки, моряки, та громадяни... Згадалося минуле нашого народу, згадалась його доля, розвій і, занепад... А на площі, в осередку, вкрита ряднами й брезентами стояла вона, виновниця політичного занепаду українців — Катерина ІІ. Мов каячись і криючись від того, що колись зробила...»
Якщо ви не звернули увагу на одну промовисту деталь, то ще один витяг із газети того часу, тільки вже не одеської, а львівської. «Українське слово» так розповідало про 10 лютого 1918 року, коли стало відомо про підписання мирної угоди УНР з Центральними державами: «У цей недільний полудень на площі Ринок зібрались тисячі українців: залізничники з оркестром, шкільна молодь, стрільці, члени «Сокола» з городоцького передмістя... З балкону «Просвіти» їх привітав посол Кость Левицький, зазначивши, «що саме наша молода держава перша простягнула руку до згоди, перша здержала криваву війну». Відтак громовицею пронеслись здравиці на честь Центральної Ради і Ради народних міністрів, залунало «Вже воскресла Україна...» і похід рушив вулицею Коперника, повз пошту, до Музичного інституту ім. Лисенка... Знову відбувся мітинг. Із балкону виступив досвідчений посол Лонгин Цегельський:
— Се не случай, що наша держава заключує нині мир, бо через цілу історію українського народу тягнеться нитка згідливості, культури та терпимості. Навіть ті сусіди, що нам тут не хочуть признати ніяких прав, ті дістають в Українській Республіці широку автономію...
— Слава!.. — виступ посла заглушувало радісне багатоголосся Львів’ян. Після відспівання «Вже воскресла Україна», «Ми гайдамаки», «Не пора» мітинг закінчивсь».
Гадаю, потрійного повторення того, на що слід звернути увагу, достатньо: не «Ще не вмерла...», а «Вже воскресла Україна...».
І прикладів такого роду у газетах того часу та пізніших спогадах про події тих років можна знайти безліч. Аж до такої цікавої деталі, що її відзначив наш сучасник, доцент Львівської музичної академії ім. М. Лисенка Олександр Зелінський: після проголошення незалежної Української держави у Львові у 1918 році старші діячі Української національної ради затягли за звичкою «Ще не вмерла Україна», а молодші — «Вже воскресла Україна».
Іншими словами, чинний офіційний текст державного гімну України є тим, що не поєднує, а роз’єднує нас із українською ж державницькою традицією; але це навіть не головне: він демобілізує і розхолоджує люд, кидає його у прірву додержавного та неповноцінно-національного існування. Видається, це добре розуміли й відчували ті, хто 1917 року явочним шляхом змінив текст гімну. Хто саме це був? Принаймні, не політик. Можливо, ініціативу виявив Василь Ємець, творець і диригент Капели Кобзарів, член Центральної Управи спілки «Просвіт»? Принаймні, його музичний колектив одним із перших заспівав «Вже воскресла Україна» — ну, і далі відповідно: «Вже нам, браття українці, усміхнулась доля... Гинуть наші воріженьки... Бо пануєм вже ми, браття, у своїй сторонці...».
Але, так чи інакше, тужливі пісні під час масових акцій тоді, на відміну від сьогодення, не співали, хоча часи були незмірно більш складними. Свідчить Юрій Липа, письменник, політик, теоретик української державності:
«Се площа в Кам’янці — столиці Дев’ятнадцятого. Комісарська площа в передосіннім сутінковім дню. Так низько пропливають хмари. На площі перед сірим будинком, на дні площі, як у велетенській мушлі — купка пісчинок — невеликий відділ кавалерії. Неспокійні — коні. Це відсіч (остання!) Кам’янця проти ворогів, що близько. Чути слова промови «Для слави, для чести»... Се відповідає командир надтріснутим високим голосом і раптом — потім — тут розпихаючи всі почуття ввірвалася і з’єднала мелодія «Вже воскресла Україна». Як загравою злиті нею були всі. Гімн грано інакше, як звичайно: — його грано на відсіч гарячково, шалено, запановуючо, і одночасно говорив командир, вимахуючи руками. І одночасно говорили сурми, дерлися сурми, і торохкотів барабан. Їх, барабанів, певно було кілька, але, здавалося, гримів один. Величезний звук, що ріс, жемчужився перлою в мушлі площі, що ріс і розпливався золотистою хмарою, золотим небом просторився над блакитною, цілою сталевоблакитною Україною мелодія страшна, барабан Відсічі... То не мелодія, то кроки велетня розгніваного, що його посміли аж досі ошукувати. Мелодія страшного Суду України, гімн Чести і Державности... Не сміють маршу державности забути Українці, — пропалені мають бути до глибини їх душі тим маршем».
А тут нам пропонують (чи ми собі і нав’язуємо?) зовсім інше: «А вже років триста як козак в неволі» та скрушну констатацію: «Ще не вмерла...»
Фахівці-психотерапевти, до речі, наполягають: у текстах аутотренінгу не повинні міститися заперечні твердження — тільки позитивні сигнали, тільки суцільне «так, і не інакше». Настанова «я не хворий» не спрацює, скільки її подумки не повторюй, а от «я здоровий» — здатна допомогти.
Повертаючись від психотерапії до політики, зауважу — власне, це те, з чого й мала б почати справжня опозиція: у той час, коли влада виспівує «Марш держслужбовців», де слово «Батьківщина» написане з малої літери, символічно протиставити цьому перероблений і затверджений народом (а не комісією з поетів-нардепів) під час Визвольних змагань оптимістично-стверджувальний національний гімн. Можливо, саме це стало б тією піщинкою, яка застопорила б механізм отієї машини поразок, почала б знімати з української національної психіки той сакраментальний наліт фатального песимізму. Можливо, саме цього знаку не вистачило тоді на Майдані, щоб продовжити безкровну революцію далі, до перемоги нових ідей та нових людей, а не до обрання Віктора Ющенка. Можливо...
Принаймні, саме зараз час відновити бодай одну розірвану ланку української демократичної традиції й на повні груди сказати собі і світу, попри всі негаразди сьогодення: «Вже воскресла Україна!»
А канонічний текст Чубинського залишиться історикам літератури.
