Інструктуючи телефоном дружину — вона пішла до Укртелекому відмовитись від послуги, яку там чомусь називають доступом до Інтернету — на останок додав: «І якщо вони будуть гальмувати, скажи, що твій чоловік із Первомайська».
Дружина не зрозуміла гумору. Вона достатньо аполітична людина, і це дуже добре для нашої сім’ї. Хоча аполітичність не заважає їй робити вірні висновки — голосувати за «Свободу» вголос запропонувала саме вона, я ще підбирав аргументи для обгрунтування цього вибору.
Отже, випуски вечірніх новин у неї були ще попереду, а я вже знав, що відбувається у місті, яке покинув тридцять років тому. Знав не тільки з Інтернету — я дзвонив брату та шкільним друзям, давав якісь поради і повідомляв новини. Я хвилювався і хвилююсь за них — знайомих і незнайомих.
Я нарешті пишаюсь тим, що я — з Первомайська!
Вісім років тому, коли я приїхав спостерігачем на «третій тур», я чув від декого з них здивоване «Ти ж доросла людина, нащо ти поперся на цей Майдан? Тобі грошей не вистачає?».
І ще більше дивувались, що я не за гроші. І не дуже розуміли, що ми вийшли на вулицю, аби змити ганьбу, аби довести, що ми не «казли, каториє мєшают нам жіть», не бидло, що у нас є гідність, що нам важливо, аби кожен голос на виборах було враховано чесно.
А у Києві було важко пояснити друзям та знайомим, чому за сорок кілометрів на північ, на березі того ж Південного Бугу, серед таких же безкраїх степів, у Кіровоградській області вперто голосують проти блакитних, а моє рідне місто, де колись зійшлись і зупинились один проти одного Запорозька Січ і Річ Посполита — безмежна вольниця і римське право, анархістська республіка і конституційна монархія — вперто обирає «синяків» та «червоних». Русифікація, великий відсоток неукраїнців — у Первомайську базувалась якась там за рахунком дивізія ракетних військ стратегічного призначення, залишивши по собі не тільки отруйний гептил, а й велику кількість людей, що асоціюють себе не те що з Росією — з совєцькою країною від Бресту до Чукотки.
Кожні вибори я з сумом дивився на результати рідного міста — знову те ж саме...
І нарешті воно трапилось. Я не вірив своїм очам. Нарешті вони ризикнули, мої земляки, вирватись із синьо-червоного кола! Не зважаючи на тотальну інформаційну блокаду і гори бруду, вилиті на голови громадян — ТВІ там можна дивитись лише з сателіта — вони наважились скуштувати право вибору — і дізнатись, що дає свобода!
І одразу їм вказали на належне їм місце. Брутально, жорстоко вказали, що стабільність є найважливішим здобутком. Що опозиціонер не може бути депутатом на Миколаївщині — тому що тут будують новий Донбас.
А вони не втерлися.
Вони вийшли захистити свої голоси, своє право на вибір, свою гідність — вийшли на свій Майдан із тих самих причин, які не дуже розуміли вісім років тому, вийшли так само, як і ми тоді, і виходимо зараз.
Я хвилююсь за них — за тих, кого знаю вже сорок років, за тих, кого не знаю зовсім, я пишаюсь ними — і пишаюсь тим, що я можу з гордістю сказати:
Я — З ПЕРВОМАЙСЬКА!
Chemist, durdom.in.ua
