Тема ядерної зброї час від часу розбурхує українське суспільство й політичну верхівку нашої країни. Найемоційніше до неї звертаються тоді, коли політична влада не в змозі переконливо відстоювати свої зовнішньополітичні національні інтереси. Все гранично чітко концентрується в одній формулі: «Була б у нас ядерна зброя — тоді..!»
Цю фразу використовує багато хто в Україні, починаючи від політичних лідерів і закінчуючи простими громадянами. Повертаючись до минулого, я спробую відтворити ситуацію 1994 року, коли Україна пішла на прийняття найважливіших політичних рішень щодо стратегічних ядерних озброєнь з проекцією на розвиток ситуації у майбутньому. Я свідомо пропускаю все, що передувало цьому кроку, а саме — рішенню відмовитися від тактичної ядерної зброї, яку б мала у своєму розпорядженні Україна, оскільки в його прийнятті не брав ніякої участі. Отже, офіційні документи фіксують наступне:
— 16 листопада 1994 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про приєднання України до «Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року», в пункті 6 якого говорилося, що закон набирає чинності після надання Україні ядерними державами гарантій безпеки, оформлених шляхом підписання міжнародно-правового документа.
— 5 грудня 1994 року в ході Будапештського саміту країн-учасниць ОБСЄ відбувся обмін ратифікаційними документами з Договору про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1), в який Україна входила як неядерна держава.
Одночасно в рамках Будапештського саміту лідерами чотирьох держав — України, США, Великої Британії та Росії — був підписаний меморандум «Про гарантії безпеки України у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї — документ, який фіксував зобов’язання ядерних держав щодо національної безпеки України відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права. Крім цього, того ж самого дня в односторонньому порядку гарантії безпеки були дані Україні Францією та Китаєм.
Що мала у своєму розпорядженні Україна в ядерних озброєннях 1994 року, від чого їй пропонували відмовитися, які проблеми виникали у разі збереження ядерних сил в Україні, з якими з цих проблем Україна могла впоратися, які для неї було важко розв’язати, що натомість вона могла вимагати в політичному, військовому та економічному аспектах?
На території України на момент проголошення її незалежності було дислоковано 220 одиниць стратегічних носіїв, серед яких були:
— 176 розгорнених міжконтинентальних балістичних ракет (із них рідинних SS-19 — 130 одиниць; твердопаливних SS-24 — 46 одиниць; загальна кількість ядерних боєголовок на них — 1240);
— 9,5 одиниць ракет SS-24 зберігалися в Павлоградському механічному заводі без ядерних зарядів;
— 44 важких бомбардувальників ТУ-95 МС (25 одиниць) і ТУ-160 (19 одиниць), що були оснащені ядерними крилатими ракетами повітряного базування великої дальності, кількість яких становила 1081 одиницю, хоч щодо цієї цифри немає єдиної думки й досі.
Ще в радянський час почалася планова заміна ракет SS-19 (ракета була розроблена і виготовлена в УКБ машинобудування, м. Москва) на ракету SS-24 (розробник і виготовлювач КБ «Південне» і ПО «Південний машинобудівний завод», м. Дніпропетровськ). Ракета SS-24 мала вищі тактико-технічні характеристики й несла 10 бойових блоків, ракета SS-19 — шість бойових блоків. І якщо з нейтралізацією та утилізацією рідинних ракет у Радянському Союзі та, зокрема, в Україні технічних проблем не було, то про твердопаливні ракети цього сказати не можна.
Закінчення гарантійних термінів перебування цих ракет на бойовому чергуванні перетворювало ракети SS-24 в потенційно небезпечні системи, що несли близько 100 тонн твердого ракетного палива. А ситуація з гарантійними термінами виглядала так: 1997 року закінчувався гарантійний термін для п’яти ракет, 1998 року — для 14, 1999-го — для 17, 2002 року — для останніх десяти ракет.
Прийняття рішення про продовження їхніх гарантійних термінів теоретично було можливим, але це вимагало проведення додаткових дослідницьких робіт, які виконувалися б переважно на підприємствах Росії. Щодо політичної позиції Росії у цей час, вона нічим не відрізняється від позиції США — Україна повинна відмовитися від ядерної зброї. Крім того, продовження гарантійних термінів передбачало кожні п’ять років робити експериментальні пуски, як мінімум, двох ракет. А запускати ракети можна було на полігонах, розташованих на території Російської Федерації.
Ще один істотний момент. Ракети SS-24 розраховані на дальність польоту 8—11 тисяч кілометрів. Це означає, що євразійський континент не був метою. Невже ми були готові шантажувати Сполучені Штати? Можливо, українські фахівці в галузі ракетних систем і знайшли б окремі відповіді на питання, що виникали, але виключно в умовах відповідного фінансування, а його практично не було.
Набагато складнішою була ситуація з ядерними зарядами. Вони, на відміну від ракетних комплексів, проектувалися і виготовлялися на підприємствах РФ, їх привозили і встановлювали на ракетах фахівці спеціального дванадцятого управління Міністерства оборони СРСР. В Україні частини цього управління не були дислоковані.
Самі ядерні заряди мали обмежений час використання і після закінчення гарантійних термінів експлуатації практично перетворювалися у високоактивні ядерні відходи. Створення в Україні підприємств із регенерації ядерних боєприпасів вимагало залучення серйозних фінансових ресурсів і часу. Не було ні ресурсів, ні часу, бо процес закінчення гарантійних термінів для деяких боєголовок почався вже 1993 року. Притому, що деякі боєголовки почали «дихати», тобто в них підвищилася температура.
Ядерний еквівалент однієї боєголовки ракети SS-24 становив 0,44 мегатонни. Для порівняння: ядерний еквівалент американських «Малюків», що були скинуті на Нагасакі й Хіросіму, дорівнював 0,02 мегатонни, тобто в 20 разів менше. Таким чином, ядерна потужність однієї ракети SS-24, що несла 10 боєголовок, у 200 разів перевищувала потужність першої американської ядерної бомби. Час пригадати, що в Нагасакі вмить загинуло 70 тисяч жителів. І звернемося до адвокатів збереження ядерного статусу України — ви готові відповідати за фізичне існування своєї власної країни в умовах, коли не можете гарантувати технічну безпеку ядерної зброї? До речі, ядерний еквівалент однієї боєголовки ракети SS-19 становив 0,55 мегатонн, на кожній ракеті їх шість, усього ракет — 130.
Прийняття остаточного рішення визначалося наступним. Продовжити гарантійні терміни ядерних зарядів не маємо права, оскільки їхні розробники та виробники розмістилися між Волгою та Уралом. Сховищ для розміщення знятих із чергування ядерних зарядів ми не побудували, технології утилізації боєголовок у нас немає, як і відсутні потужності для виробництва тепловиділяючих зборок шляхом переробки високозбагаченого урану утилізованих ядерних зарядів у низькозбагачений уран. Тому відмова від ядерної зброї була єдино правильним рішенням. А продумана та зважена політика керівництва країни дозволила забезпечити:
— технічну та фінансову допомогу США для надійного й безпечного демонтажу ядерних боєголовок та збереження матеріалів, що розщеплюються;
— контроль представників Міноборони України з розукомплектовування та знищення ядерних зарядів на території Росії, що виключало повторне використання компонентів цих боєзарядів;
— забезпечення Росією технічного обслуговування й безпечної експлуатації ядерних боєзарядів;
— надання з боку США та РФ справедливої компенсації за вартість високозбагаченого урану ядерних боєприпасів по мірі того, як ці заряди вивозитимуться з України до Росії для розукомплектовування. Росія за рахунок компенсації забезпечує українську АЕС ядерним паливом. США для покриття витрат РФ на розукомплектовування ядерних боєзарядів і виготовлення ТВЛ для української АЕС забезпечує Росії передоплату.
Але головний політичний підсумок — Україна увійшла в міжнародне співтовариство як серйозний контриб’ютор системи європейської та світової безпеки, а крок у без’ядерний статус відкрив перед нею широкі перспективи для співпраці.
Що ж до сучасної України, то вона залишається ядерною державою. Атомна наука, промисловість і електростанції поставлені під гарантії МАГАТЕ. Країна володіє найбільшими в Європі родовищами уранових руд і цирконату, покладами торію і гафнію, діючими гірничо-переробними комплексами і підприємствами з виробництва уранової й цирконієвої продукції. Майже 20 академічних інститутів у співробітництві з галузевими організаціями працюють у напрямі розвитку атомної енергетики. Нашій країні не вистачає лише одного — твердої державної політики, щоб вивести країну з енергетичної залежності.
