«День» продовжує досліджувати проблему боргів державних теле- та радіокомпаній Концерну РРТ та їхнього можливого банкрутства. Ця тема минулого тижня набула широкого публічного розголосу. Адже мільйони телеглядачів та радіослухачів можуть бути реально відключені від основного джерела отримання інформації та видовищ. Сьогодні спеціально для «Дня» свою думку про те, як можна вирішувати цю проблему, викладає авторитетний телевізійник зі стажем Іван МАЩЕНКО.
Простій людині — тому ж таки телеглядачеві, для якого й існує телебачення, зовсім не зрозуміло, як це дві державні структури — Концерн радіомовлення, радіозв’язку і телебачення (Концерн РРТ) та Національна телекомпанія України (НТКУ) не можуть розібратися з коштами, які він, глядач, віддає їм у вигляді податків.
Так от, давайте спробуємо пояснити йому, пересічному телеглядачеві, чому все так негаразд в українському державному телевізійному королівстві. І пояснимо не тільки високим штилем цифр державного бюджету, всенародних інтересів, підступів якихось вітчизняних медіа- олігархів, а й просто, по-житейськи.
П’ять років тому, 3 січня 1995 р., вийшов Указ Президента України №12/95 «Про вдосконалення системи управління державним телебаченням і радіомовленням України». От саме тоді цим високим державним актом Концерн РРТ, який до того був у складі Міністерства зв’язку і виконував функції розповсюдження теле- і радіосигналів просторами України, було передано до складу Державного комітету телебачення і радіомовлення (Держтелерадіо), де на той час і створили НТКУ (а ще — Національну радіокомпанію України і обласні (регіональні) державні телерадіокомпанії). Така акція Україною здійснювалась першою з-поміж пострадянських держав СНД: і творці програм, і їх поширювач виявилися, так би мовити, в одній комунальній квартирі під одним «дахом» — Держтелерадіо. Заради чого? Як з’ясувалося пізніше, аби Концерн РРТ, мов той приймак, допомагав вижити численним «сестрам» — НТКУ, НРКУ, обласним ДТРК. Бо їхній годувальник — бюджет, з року в рік ставав усе скупішим і скупішим до своїх діток — державних ТРК. Так, у 1996 році бюджетні асигнування на утримання усіх держтелерадіокомпаній (числом 27) становили десь 165 млн. гривень (чи то ще в пріснопам’ятних купонокарбованцях), що по тодішньому курсу валют адекватно було майже 100 млн. доларів. А от на нинішній, 2000 рік, було виділено лише 110 млн. гривень, але при перерахунку по курсу 1:5,5 долара до гривні виявилося, що все державне ТБ України «потягло» аж на 20 млн. «зелененьких». Відчуваєте різницю? За п’ять років зменшення фінансування у порівняльних цінах сталося аж у п’ять разів! Та й заплановане не завжди у повній мірі надходить до адресатів. Мінфін вважає: виживете...
А тепер давайте подивимося, як за таких умов державні ТРК можуть, як то мовиться, прожити самі. А так, як роблять ті ж самі бідні пересічні телеглядачі, коли у них мізерні грошові надходження до сімейного бюджету: при дилемі — купити хліба чи заплатити за квартиру, вони, звичайно, обирають перше.
Ось так і державні ТРК: отих 20 млн. «зелених» їм ледь вистачило б на проплату Концерну РРТ за поширення сигналу. Але, як мінімум, ще стільки ж треба коштів, аби готувати передачі. То ж між своїм «хлібом» і «квартплатою» Концерну вони обирають те, що ближче до тіла...
А підводна частина «айсберга» Указу Президента України від 3 січня 1995 р. щодо перепідпорядкування Концерну РРТ виявилася у тому, що ця виробнича структура, яка на 70% обслуговує недержавні телерадіоорганізації, мала за рахунок одержуваних від них коштів утримувати «на плаву» ще й державні ТРК. Адже дійсно: якщо, наприклад, «Інтер» чи «Студія 1+1», які справно платять за «сигнал», використовують техзасоби двох загальнонаціональних каналів, то там, де функціонує двоє, проживе й третій — тобто НТКУ. Ось, власне, на такій психології виживала всі ці роки не лише Національна телекомпанія, а й усі інші державні ТРК.
Так з поєднання цих двох факторів — перманентного зменшення бюджетного фінансування і реального недовиділення уже запланованого — й утворився той величезний борг НТКУ (55 млн. гривень), НРКУ (майже 70 млн.), а також обласних ДТРК Концернові РРТ.
Але ж чому ця міна уповільненої дії вибухнула лише тепер, адже борг накопичувався протягом уже п’яти років? Справа в тім, що поновленому Указом від 3.01.95 р. органу центральної виконавчої влади Держтелерадіо, під дахом якого опинилися і Концерн РРТ, і всі державні телерадіокомпанії, хоч і не без труднощів, але все ж вдавалося вгамовувати пристрасті «у благородному сімействі» (то влаштовувати взаємозаліки, то вексельне чи якесь інше списання боргів Концерну РРТ).
Але ось цьогорічної весни Держтелерадіо «почило у Бозі». Натомість з’явився Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення. Чи то у його чиновників руки не доходять до справ у державному ТБ і радіо, чи у них амбіції більші від амуніції. Але саме у другій половині 2000-го року стало особливо відчутно трясти сімейку в комунальному державному теледомі. Один за одним пішли Арбітражні судові процеси Концерну РРТ і його обласних структур проти державних ТРК, взаємозвинувачення посадовців, погрози вимкнути «першу кнопку» (тобто відключити з ефіру УТ 1 і УТ-2) тощо.
А тепер запитаємо пересічного телеглядача: що роблять на побутовому рівні, коли зовсім уже несила терпіти подібне сімейне співжиття? Вірно: хоч як це й не прикро, але ліпше роз’їхатися по різних квартирах і жити нарізно у межах тих можливостей, які реально є.
Ось так, на мій погляд, і в конфлікті Концерну РРТ з НТКУ (та й не лише з нею). Концерн треба вилучити зі складу Держкомінформполітики і або повернути у материнське лоно системи зв’язку, або передати під патронат Фонду держмайна для подальшого акціонування.
Що ж до Національної телекомпанії та її колег — НРКУ і обласних ДТРК, — то їх варто «відпустити на волю» з чіпких «люблячих» обіймів Держкомінформполітики. Тобто, загальнонаціональні ефірні структури (НТКУ і НРКУ) мають існувати як суто самостійні організації. І для цього є вже суттєві підстави. Адже статтею 13 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» ще 1995 року було закладено економічні засади їхньої незалежності: «Фінансування Національних телекомпаній України та Національної радіокомпанії України фіксується окремим рядком у Державному бюджеті України». На жаль, ось уже протягом п’яти років це законодавче положення прямої дії не реалізується на практиці. А між тим, здійснення прямого фінансування НТКУ і НРКУ могло б прискорити їхній перехід у нову якість — структур суспільного (чи громадсько-правового) ТБ і радіомовлення. Бо це — настійне веління часу. Щодо обласних державних ТРК, то їхній подальший шлях — у перетворенні в комунальні телерадіокомпанії через передачу їх у підпорядкування обласним органам державної влади. Це дозволить уникнути і такого двовладдя на «телевізійній ниві», яке, наприклад, бачимо у столиці України, де буквально через дорогу (нехай і таку широку, як Хрещатик) існують і державна регіональна ТРК, і комунальна телекомпанія «Київ», а гроші на утримання обох витрачаються з однієї й тієї ж кишені платника податків, тобто того ж таки пересічного телеглядача. А між тим, є в Україні одна область — Івано- Франківська, де замість місцевого державного ТБ є лише комунальна ТРК «Галичина». І нічого, живуть собі.
Але ж якщо відбудуться пропоновані (чи подібні) зміни, постане сакраментальне запитання: а навіщо тоді Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення з його майже півтора сотнею чиновників на чолі з відомим поетом? А й справді — до чого? Живуть же тисячі газет і журналів без його «щільної опіки» — і благоденствують. Так само не обтяжені зайвими «припасами» державних чинуш і співробітники та керівники понад півтисячі комерційних недержавних теле- і радіокомпаній, і щось не чути про судові позови до них з боку «ображеного» Концерну РРТ. Тим паче, що Держкомінформполітики навіть у своєму «власному домі» безпосередньо йому підпорядкованим двом державним структурам (Концерну РРТ і НТКУ) не може дати ради. То й змушений у цій ситуації особисто Президент України, фактично ігноруючи контору на Прорізній, 2, давати напряму Кабінету Міністрів України вказівку рятувати «першу національну кнопку» (тобто УТ-1) від вимикаючого рубильника Концерну РРТ.
І справді, настав-бо час у великій телевізійній комунальній квартирі кардинально облаштувати екранне життя.
ДОВІДКА «Дня»
Іван Гаврилович МАЩЕНКО майже чотири десятиліття пропрацював у системі державного телебачення. З них вісім років очолював Запорізьку обласну студію ТБ, півтора десятиліття був головним директором програм Республіканського телебачення. Є одним з «батьків-засновників» Національної телекомпанії України (у 1995—97 рр. її перший віце-президент). Завершив свій трудовий шлях заступником Голови Держтелерадіо України. Державний службовець 3-го рангу. У 1994—99 рр. — член Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. Провідний автор проекту Закону України «Про телебачення і радіомовлення», брав участь у розробці ще шести законопроектів у галузі ЗМІ. Автор 15 книг з теорії і практики вітчизняної електронної преси (у тому числі двотомника «Телебачення України»), сценаріїв науково-публіцистичних кінофільмів та численних телепередач (у т.ч. міжнародних телемостів).
