ЧИ ПОТРІБНІ СОЦІОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ?
Соціологію серед наших політиків не шанують. Соціологічним даним не вірять, а проведення досліджень вважають зайвим заняттям. Досить пригадати вибори 1999 року, коли тільки Л.Д.Кучма сказав кілька добрих слів на адресу соціологів. Інші кандидати досі розповідають про масову фальсифікацію результатів виборів (що аж ніяк не підтверджується результатами прогнозних та післявиборних досліджень). У 1998 році проведення соціологічних досліджень було, швидше, виключенням, ніж правилом.
Зрозуміти політиків загалом можна — соціологія не дає однозначної відповіді на більшість питань, які можуть виникнути, але на неї витрачається чимала частина фінансового та часового ресурсу. Досить сказати, що за проведення базового дослідження в одномандатному окрузі професійні соціологічні служби вимагають зараз 4 — 7 тис. у.о., а саме опитування може тривати до 20 днів від складання опитувальника до видачі аналітичного звіту (те, що дослідження треба провести задовго до початку кампанії, рідко спадає на думку політикам).
Проте соціологія відноситься саме до тих елементів кампанії, економити на яких просто безглуздо. Принаймні я не уявляю собі повноцінної стратегії виборчої кампанії, побудованої без урахування соціологічних даних.
Без даних соціології дуже складно оцінити загальну політичну та соціально-економічну ситуацію в окрузі. Просте складання паспорта округу не дасть відповіді на питання щодо електоральних переваг населення просто тому, що вибір людей, з погляду формальної логіки може виявитися цілком ірраціональним. Типовий приклад — дані численних загальнонаціональних та регіональних досліджень вказують, що близько 2/3 українських православних відносять себе до Київського Патріархату…
Абсолютно неможливо без проведення досліджень з’ясувати реальні рейтинги політичних партій та політиків, визначити рівень електоральної активності, виділити цільові групи виборців, визначити бажаний та реальний іміджі кандидата тощо. Ніякі особисті контакти кандидата з виборцями цієї інформації не дадуть. Обійтися ж без цієї інформації практично неможливо.
Що ж до надійності соціологічних відомостей, то вона цілком достатня для вирішення задач стратегічного планування. При визначенні більшості параметрів, необхідних при плануванні виборчої кампанії, достатньо грубих оцінок. Безпосереднє прогнозування результатів виборів, яке вдається не всім і не завжди, грає, швидше, допоміжну роль.
ПРО КОМПЛЕКС «НАДПОВНОЦІННОСТІ»
Найчастішою помилкою, що неї припускаються внаслідок неуваги до соціології, є переоцінка значущості кандидата для населення округу. Часто кандидати вважають, що виборці повинні за них голосувати тільки тому, що вони ось такі хороші (далі слідують варіанти). При цьому питання про те, чи добре для виборців те, що сам кандидат вважає «хорошим», залишається відкритим.
Оцінити привабливість тих або інших рис реального іміджу кандидата без досліджень часто неможливо. Крім того, визнання рис дійсно привабливими не обов’язково спричинить відповідний вибір. Тут згадується комічний епізод минулих парламентських виборів, коли на питання відносно вибору старенька відповіла, що всі кандидати хороші й займаються важливими справами, тому вона проголосувала за комуніста, від якого в житті ніякої користі все одно немає.
Окремим випадком надмірно високої самооцінки є наївне переконання багатьох політиків у тому, що досить їм відкрити рота, як вдячні слухачі одразу забажають за них проголосувати. Насправді ж інтерес людей треба підтримувати протягом всієї виборчої кампанії, інакше політик стане нецікавим і до моменту виборів його просто забудуть. Розрахунок по ходу виборчої кампанії тих або інших тем та інформаційних приводів — річ досить складна, і навіть дуже кваліфіковані технологи припускаються тут помилок. Наприклад, під час кампанії 1998 року неправильно були розраховані терміни кампанії «Громади», внаслідок чого в останні два тижні перед виборами у лідерів партії просто не виявилося нових тем для розмови з виборцями. Адже кампанія «Громади» була організована майже ідеально…
Загалом — міра поінформованості виборців та їхнього інтересу до політики систематично переоцінюється. На моє запитання до Олександра Мороза щодо того, чи відстежує він свій імідж і чи керує ним, той відповів, що завжди дотримувався одних і тих самих поглядів. Віддавши належне послідовності лідера Соцпартії, поставимо питання: чи всі виборці мають можливість та бажання ознайомитися з його поглядами?
Абсолютно очевидно, що більшість виборців цікавляться політикою тільки незадовго до виборів та голосують відповідно до стереотипів і, як це не дивно, здорового глузду. Зокрема, у більшості округів, де депутатами стали представники нинішньої парламентської більшості, одночасно перше місце зайняла Комуністична партія. З одного боку, люди вважають за краще голосувати за звичну політичну силу, з іншого — обирати людину, яка здатна надати округу реальну допомогу.
Фактично, боротьба йде між двома стереотипами (жити як при Радах і жити як на Заході) і реалістичною позицією — живемо не при Радах і не на Заході, а тому треба орієнтуватися на реальність. Зазвичай вибір того або іншого політика чи партії грунтується саме на уявленні про відповідність із однією з цих позицій.
Бувають, зрозуміло, й випадки, коли йдеться про настільки виняткові особисті якості політика (або про відсутність таких), що він користується підтримкою незалежно від його політичної позиції. До цієї категорії відноситься, наприклад, П. Лазаренко, котрий не мав ніякої певної політичної позиції, та В. Ющенко, якому багато хто приписує орієнтацію навпаки, на західний шлях розвитку.
АДМІНІСТРАТИВНИЙ СИНДРОМ
На цьому фоні стають зрозумілими численні розмови про адмінресурс, як головну складову нинішньої виборчої кампанії. Опозиційні політики побоюються, що, скориставшись адміністративними важелями, їхні суперники з правлячого табору знову створять ситуацію, коли на їхньому боці буде здоровий глузд. Загалом, ці побоювання небезпідставні.
Було б дивно, якби представники чинної влади не використали під час виборчих кампаній докази своєї спроможності, здатності надати реальну допомогу людям. Проте так діють представники будь-якої правлячої партії, і тут важко знайти якийсь кримінал. Не оголошувати ж таким апеляцію до здорового глузду виборця? Тому поняття адмінресурсу намагаються звести до дій влади, які суперечать чинному законодавству.
Такі дії, безумовно, мають місце. Ну хто не стикався, наприклад, із загрозою звільнити всіх, хто голосує не так, як сказав директор підприємства? Ситуація типова своєю комічністю — мало хто стикався з ситуацією, коли когось звільнили, оскільки з’ясувати, хто як голосував, практично неможливо. Реальне підтвердження такі загрози можуть отримати тільки при достроковому голосуванні у невеликому населеному пункті.
Проте, політики, котрі кажуть про адмінресурс, звичайно обманюють виборців, намагаючись видати себе за «чесних» борців проти порушення прав людини.
По-перше, «опозиційний» не означає «той, хто не використовує адмінресурс». Досить навести приклад одного з великих дніпропетровських заводів, на якому вже традиційними стали затримки або зниження зарплат перед пролетарськими святами і виборами, а також рознарядка по цехах на участь в опозиційних мітингах. У моєму власному будинку жек цього літа погрожував «відрізати» газ (чого він зробити не може), єдиним наслідком чого було проведення зустрічі з комуністами — депутатами районної та міської рад. Звичайно, це можуть бути і збіги, але щось дуже вони чітко спрямовані проти «антинародного режиму».
По-друге, дивлячись на політиків типу О.Мороза, починаєш замислюватися, а чим би вони займалися, якби не було адмінресурсу? Адже результати виборів 1999 року для цього політика означали політичну смерть, «сплисти» йому вдалося тільки завдяки безглуздим діям влади під час «касетного скандалу». А що можна сказати про діячів, які будучи членами опозиційних партій, розповідають про плани Президента щодо знищення парламентаризму, а будучи депутатами — влаштовують бійки у Верховній Раді, щоб некорисність цієї установи було видно не тільки Президенту, але й виборцям?
Вже з цих прикладів видно, що адмінресурс є явищем не таким вже й однозначним і, головне, зовсім не обов’язково спрямованим проти опозиції. Навіть тільки тому спроби виграти виборчу кампанію за допомогою тільки адмінресурсу (або — протистояння йому), приречені на невдачу. Головною помилкою тут звичайно буває навіть не опора на ті сили, які в реальності не дуже хочуть допомагати кандидату, а просто плутанина понять.
Найбільшою проблемою для адмінресурсних (а також — антиадмінресурсних) кампаній є проблема співвідношення звернення до адміністрації і до населення. Типовий приклад — створення блоку чотирьох партій. «Політологи-практики», що очолили блок, приділили масу уваги досягненню схвалення з боку Президента, але при цьому про існування виборців, здається, просто забули. Чим ще можна пояснити те, що назву блоку двічі давали журналісти?
Не краще ситуація в опозиційних блоків, які дуже багато кажуть про Президента й дуже мало — про власну програму. Той же О.Мороз вважає головним протиріччям пропрезидентських сил їхні економічні інтереси, але заперечує наявність протиріч між Рухом та КПУ. Дійсно, що з того — перші виступають за приватну власність на землю, а другі — готові битися (і б’ються) проти цього.
Висновок зі всього цього простий: наша політика хвора на нетехнологічність. Можна багато говорити про те, що страшні не самі технології, а люди, які їх використовують. Однак насправді найбільшої шкоди країні завдають все ж таки люди, які технологій не використовують. Адже помилки під час виборчої кампанії є дрібницями порівняно з помилками, яких припускаються пізніше, вже у сесійному залі Верховної Ради. Адже ті та інші помилки мають одне й те саме коріння: невміння та небажання рахуватися з думкою людей, недовіру до професіоналів — соціологів та політологів-«теоретиків», відсутність чітких та продуманих стратегій.
