Навіть найпоміркованіший націоналізм обов’язково раніше
чи пізніше перетворюється в Росії на «скажений»
Тим часом начебто суто теоретичне «невирішене
питання» призводить до постійних метушінь російської політики і навіть
парадоксальних поєднань обох напрямів в одній особі (як це було, приміром,
у випадку з колишнім міністром закордонних справ Козирєвим). От і російський
спікер Селезньов, який побував нещодавно в Києві, знову говорив про «союз
слов’янських держав», причому складалося враження, що він дійсно не розуміє,
чому його слова викликають істерику.
«День» публікує статтю професора Нью-Йоркського університету,
відомого історика і політолога Олександра ЯНОВА, уродженого одесита, яку
він написав спеціально для нашої газети на основі своєї книги, в якій досліджується
феномен російського націоналізму.
Зазначимо, що проблеми, які розглядаються в ній, є актуальними
для нас навіть не з точки зору кращого розуміння своїх сусідів (у яких
практично всі кандидати в президенти, включаючи Юрія Лужкова, який знову
висунув свою кандидатуру, — слов’янофіли). Насмілимося стверджувати, що
в Україні теми «Захід або Азія» ще навіть не торкалися. Про це свідчить
хоча б спосіб мислення й дій більшості наших «західників»; спосіб типово
азіатський.....
ПОХОДЖЕННЯ «БІСІВ»
Про російську цивілізаційну Катастрофу 1917 написано без
перебільшення бібліотеку — всіма мовами. Але якось так сталося, що вся
ця світова історіографія крутиться коло та навколо однієї й тієї ж старої
схеми, запропонованої ще минулого століття в романі Достоєвського «Біси».
Згідно з нею, як пам’ятає читач, безпосередні виконавці руйнування Росії,
«біси», запозичають свої «червоні» підпалювальні ідеї з Заходу — через
посередництво «російських європейців», лібералів-західників. Я не хочу
сказати, що всі історики наслідують цю схему буквально. Деякі — і їх, власне
кажучи, більшість — переконливо оспорюють окремі її аспекти. Кажу я лише,
що всі вони, так чи інакше від неї відштовхуються.
Річард Пайпс, припустимо, розгорнувши стару схему в тритомну
епопею «більшовицької змови», однак, відкидає ідею про західне походження
російського «бісівства». Для нього «біси»-більшовики цілком самобутній,
доморослий продукт, що зріс із особливостей історії російської «патримоніальної»,
як він вважає, держави. У цьому є своя логіка, зрештою в Європі було скільки
завгодно власних «бісів». Ніде, однак, крім Росії, не привели вони чомусь
свої країни до національної катастрофи. Але й Пайпс, зрозуміло, виходить
із основної тези Достоєвського, що винуватцями її в Росії могли бути тільки
«біси». Тому й присвячує він цілий том російському походженню більшовизму
і датує початок Катастрофи жовтнем 1917, моментом його приходу до влади.
Олександр Солженіцин, у протилежність Пайпсу, копіює схему
Достоєвського повністю. І тому в його багатотомній епопеї «Червоне колесо»
на роль головних лиходіїв висуваються, природно, «російські європейці»,
які породили «бісів», старанно підкреслюється роль у ній «чорного вихору
із Заходу» і дата початку Катастрофи відсувається до лютого 1917, тобто
до моменту падіння монархії й торжества західників.
Ці хронологічні — й етнологічні, якщо можна так висловитися,
— розбіжності ще більше ускладнюються тим, що емігрантський історик Григорій
Бостуніч, який дослужився свого часу до високих чинів у СС, і колишній
шеф Союзу російського народу Микола Марков йдуть у своїх роздумах про Катастрофу
набагато далі й Пайпса, й Солженіцина. Згідно з їхньою версією подій, походження
«бісівства» виявляється і не російським і не західним, а зовсім єврейським.
Тобто для них і самі «біси», і ліберали, що їх породили (тут вони, природно,
вірні схемі Достоєвського), були якщо вже й не чистокровними євреями, то
неодмінно «жидовствующими». Відповідно дату початку Катастрофи відсунуто,
наприклад, у Бостуніча до 929 року перед Різдвом Христовим, коли, як він
вважає, «було складено царем Соломоном політичний план поневолення світу
жидами».
Звичайно, згадав я тут лише найвидатніших представників
усіх трьох течій думки. Насправді працювало над цими версіями російської
Катастрофи сила-силенна письменників, політиків, істориків і поетів — протягом
майже століття. І зізнатися, мені ці їхні заняття завжди здавалися дивними,
щоб не сказати абсурдними. Ну хоч би тому, що нікому з них не спало чомусь
на думку, що сам-то Достоєвський представляв у драмі післяреформеної Росії
лише одну із сторін, а саме слов’янофільську, отже і був у своїх міркуваннях
про неї особою, м’яко кажучи, зацікавленою. Отже, всю його схему було засновано
на елементарному політичному упередженні.
СХОДИ «СОЛОВЙОВА»
Мені ж здається, що причина російської Катастрофи була
в іншому. Я б хотів звернути увагу читача на ідеї Володимира Сергійовича
Соловйова, сина знаменитого історика і фундатора «російської школи» в філософії.
У 1880-ті він пережив болісну духовну драму, порівнянну хіба що з аналогічною
драмою невідомого збирача податків іудея Савла, який раптово перетворився
дорогою до Дамаска в полум’яного апостола християнства Павла. Колишній
слов’янофіл Соловйов не лише обернувся в найжорстокішого критика покинутого
ним слов’янофільського кредо і не лише окреслив всю подальшу історію його
деградації, але й передбачив, що саме від нього Росія і загине. Випадків,
коли великі уми наверталися із западництва на слов’янофільство, було в
минулому столітті більш ніж досить. Найвідоміші приклади, звичайно, Достоєвський
і Костянтин Леонтьєв. Ніхто, крім Соловйова, однак, не пройшов цей шлях
у зворотному напрямі.
У книзі «Росія після Єльцина» я про Соловйова згадав. «Запропонована
ним формула, яку я називаю «Сходами Соловйова», — відкриття не менш чудове,
ніж періодична таблиця Менделєєва. А за силою і сміливістю передбачення
навіть більш вражаюче. Ось як виглядає ця формула: національна самосвідомість
— національне самознищення».
Вчитайтеся, і ви побачите: міститься тут щось і справді
нечуване. А саме, що в Росії національна самосвідомість, природний, як
дихання, патріотизм може, виявитися смертельно небезпечним.
Необачне поводження з ним неминуче розв’язує, говорить
нам Соловйов, ланцюгову реакцію, за якої культурна еліта країни й сама
не помічає фатальних метаморфоз, що відбуваються з нею.
Ні, Соловйов анітрохи не сумнівався в життєвій важливості
патріотизму, такого ж нормального і необхідного для народу, як для людини
любов до дітей або батьків. Небезпека лише в тому, що у Росії межа між
ним і другим ступнем його страшних сходів, «національним самовдоволенням»
(або, кажучи сучасною мовою, помірним націоналізмом), неочевидна, аморфна,
розмита. І зісковзнути на неї простіше простого. Але варто культурній еліті
країни на ній опинитися, як подальше її ковзання до націоналізму жорсткого
(або, за аналогією з крайніми радикалами часів Французької революції, «скаженого»)
стає безповоротним. І тоді «національне самознищення» — загибель цивілізації
— виявляється неминучою.
У 1880-ті, коли Соловйов порвав зі слов’янофільством, воно
на очах вироджувалося, невідворотно зісковзуючи на третій, передостанній
ступінь його сходів. Досить послатися хоча б на декларацію того ж надзвичайно
впливового у тодішніх слов’янофільських колах Достоєвського, щоб не залишилося
в цьому ані найменшого сумніву. Ось вона: «Якщо великий народ не вірує,
що в ньому одному істина (саме в ньому одному і саме виключно), якщо не
вірує, що він один здатний і покликаний усіх воскресити і врятувати своєю
істиною, то він негайно ж перестає бути великим народом і негайно ж перетворюється
на етнографічний матеріал... Істинний великий народ ніколи не може примиритися
з другорядною роллю в людстві і навіть з першорядною, а отже, тільки єдиний
з народів може мати Бога істинного... Єдиний народ-богоносець — це російський
народ». Що це, скажіть, якщо не національне самообожнювання?
Тим більше, що деклараціями, нехай навіть цілком начебто
шаленими, справа зовсім не обмежувалася. За ними слідували анітрохи не
менш шалені — й агресивні — політичні рекомендації урядові. Наприклад,
що «Константинополь має бути нашим, завойований нами, росіянами, у турок,
і залишитися нашим навіки».
Більш того, Федір Михайлович ще й несамовито сперечався
з іншим кумиром тодішнього націоналізму Миколою Данилевським, який також
був, зрозуміло, переконаний, що захоплення Константинополя — доля Росії,
але вважав все ж за необхідне поділити його після війни з іншими слов’янами.
Для Достоєвського про це й мови бути не могло: «Як може Росія брати участь
у володінні Константинополем на рівних підставах зі слов’янами, якщо Росія
їм не рівна у всіх відношеннях — і кожному народові нарізно і всім разом
узятим?»
Втім, не в одному Достоєвському справа. Всі без винятку
світила тодішнього виродженого слов’янофільства і Іван Аксаков, і Данилевський,
і Костянтин Леонтьєв, як би вони між собою не розходилися, однаково непохитно
стояли за війну і насильне захоплення Константинополя. А Тютчев так навіть
прекрасні написав про це вірші:
і розважливим людям? Чому не бачили вони очевидного? І чим загрожувало
країні це слов’янофільське засліплення? Однак без формули Соловйова ми
ніколи не зможемо зрозуміти цю загадку і тим більше уявити собі, до чого
вона повинна була призвести. Це правда, він і сам не міг до кінця пояснити,
чому невинне, на перший погляд, «національне самовдоволення» слов’янофілів,
їхні високі промови про «гниття Європи» і «всесвітню місію» Росії неодмінно
вироджуються в засліплюючий і агресивний, «скажений» націоналізм, що буквально
позбавляє розуму. Але він бачив цю деградацію власними очима. І у нього,
єдиного в тогочасній Росії, дістало мужності й прозорливості, щоб не лише
виступити проти безумства вчорашніх друзів і союзників, але й узагальнити
свої спостереження, звести їх у чітку формулу, яка попереджала, що націоналізм
погубить країну.
Ось докази. У розпал «патріотичної» істерії, що охопила
слов’янофілів з приводу Константинополя, Соловйов заявив: «Найважливішим
було б дізнатися, з чим, в ім’я чого можемо ми вступити в Константинополь?
Що можемо ми принести туди, крім язичницької ідеї абсолютної держави, принципів
цезарепапизму, запозичених нами у греків і які вже погубили Візантію? Ні,
не цієї Росії, що зрадила кращі свої спогади, одержимої сліпим націоналізмом
і неприборканим обскурантизмом, не їй оволодіти колись Другим Римом».
Звідси його дивовижне пророцтво: «Нам уже дано було два
важких уроки, два суворих попередження — у Севастополі, по-перше, а потім,
за ще більш знаменних обставин, у Берліні. Не слід чекати третього попередження,
яке може виявитися останнім». Мороз проймає, коли читаєш ці рядки. Ну просто
як у воду дивилася людина. Саме так усе й сталося в момент наступної «патріотичної»
істерії між 1908 і 1914. Вона й справді виявилася останньою.
Зрозуміло, національне самознищення — термін умовний. І
у Росії, і у Німеччини, і в Японії було, так би мовити, життя після смерті.
Але ціна національного одужання виявилася, як і передбачав Соловйов, непомірною,
катастрофічною, просто нищівною. І подумати тільки, що передбачила все
це людина ще за два десятиріччя до Першої, не кажучи про Другу, світової
війни, коли сама можливість такого розвитку подій нікому, крім неї, навіть
і на думку не спадала. Справді, невдячне потомство...
Формула Соловйова свідчила неспростовно: «біси», з приводу
етнічного походження яких так несамовито ламали списи у багатотомних епопеях
і Пайпс, і Солженіцин, і Бостуніч, і Марков, і багато хто ще, ім’я їм легіон,
мають до російської цивілізаційної Катастрофи відношення, взагалі кажучи,
лише непряме. Бо прийти вони можуть тільки на готове. Лише в тому випадку,
тобто, якщо культурна еліта країни, заковтнувши слов’янофільську наживку,
розчистить їм дорогу, знекровивши країну і поклавши її, знесилену, до ніг
катів. У націоналізмі виявилася істинна причина Катастрофи, а зовсім не
в тому заплутаному клубку лібералів і «бісів», який безнадійно намагалися
розплутати пізніші історики, збиті з пантелику Достоєвським.
Адже розгадка тут б’є в очі. Ясно ж, що якби не здійснила
російська еліта колективного самогубства у липні 1914-го, не втравила вона
країну в чергову безглузду і абсолютно непотрібну їй війну, не бачити б
«бісам» влади в Росії як своїх вух. Тим більше, що ще й на самому порозі
цієї війни не передбачали вони її і на неї не розраховували. Сам Ленін,
із характерною для нього нездатністю прорахувати події на рік уперед, тут
кращий нам свідок. Ось що писав він Горькому ще 1913-го: «Война Австрии
с Россией была бы очень полезной для революции штукой, но мало вероятия,
чтобы Франц Иозеф и Николашка доставили нам сие удовольствие».
Навіть найпоміркованіший націоналізм обов’язково раніше
чи пізніше перетворюється в Росії на «скажений». На той самий, який в ядерному
столітті загрожує буквальним знищенням країни, небуттям. Що може бути страшніше
за це?
ГОЛОВНИЙ УРОК ІСТОРІЇ: З НЕЇ НЕ РОБЛЯТЬ УРОКІВ
Чи не дивно, що стає мені тепер ніяково, коли головний
сьогоднішній теоретик «бісівства» Олександр Дугін нібито між іншим вставляє
у розмову, що «Росія немислима без імперії» або «хто каже геополітика,
той каже війна»?
Відрізняються ці наші «патріоти» від тих, котрі призвели
країну до катастрофи у липні 14-го? Відрізняються. Тим не давали спокою
Сербія і Константинополь, цим — усе та ж Сербія й Севастополь.
Є й більш серйозні ознаки того, що знову «слов’янофільствує
час». Ось троє із п’яти кандидатів у наступники Єльцину — Лужков, Лебедь
і Зюганов — точнісінько, як «патріоти» 1908-го — вимагають для Росії Константинополь,
винен, Севастополь. Четвертий, Черномирдін, людина вкрай розсудлива, раптом
заявляє публічно, що «Росія не країна, а континент» (тобто сам того не
помічаючи, починає висловлюватися дугінським канцеляритом).
То що ж усе це означає? Нічого не навчилася російська культурна
еліта на фатальному досвіді липня 14-го? Знову вона на шляху до колективного
самогубства? Знову ризикує віддати країну «бісам»?
ДРУГЕ ЖИТТЯ СЛОВ’ЯНОФІЛЬСЬКОГО МІФУ
Безперечно, слов’янофільський міф, як і раніше, «гегемон»
в ідейному житті Росії — нехай і в новій своїй євразійській редакції. Але
чи так уже важко показати, що є в Росії й інша, європейська політична традиція,
анітрохи не менш укорінена, ніж слов’янофільська? І навіть, чесно кажучи,
куди більш вітчизняна, принаймні не запозичена у німецьких тевтонофілів.
Адже ще на початку минулого століття саме ця європейська традиція неподільно
панувала в російській культурній еліті.
Адже немислимо, погодьтеся, уявити собі головного ідеолога
декабризму Микиту Муравйова, котрий вимовляє, подібно до Бердяєва, жахливу
расистську формулу: «Настає година, коли слов’янська раса на чолі з Росією
закликається до визначальної ролі в житті людства». Немислимо тому, що
глибоко чужим було декабристському поколінню «національне самовдоволення».
Це покоління продемонструвало нам наочно, що таке патріотизм,
вільний від слов’янофільського «самообожнювання». Ніхто не сказав про цю
різницю краще, ніж сам Соловйов: «Внутрішня суперечність між вимогами істинного
патріотизму, який бажає, щоб Росія була якомога кращою, і фальшивими домаганнями
націоналізму, який твердить, що вона й так краща за всіх, — ця суперечність
погубила слов’янофільство».
МАЙБУТНЄ КРАЇНИ
НАЛЕЖИТЬ ТОМУ, ХТО ОВОЛОДІВ ЇЇ МИНУЛИМ
Хто й коли спитав себе, наприклад, чому чотири рази протягом
двох століть охоплювала російську культурну еліту могутня «патріотична»
істерія? І заходилася вона раптом пристрасно доводити, що Росія не держава,
а Цивілізація, не країна, а континент, не народ, а ідея, яка має врятувати
світ на краю безодні, куди тягне його декадентський Захід, і що істина
відкрита їй одній. Звідки ця середньовічна пристрасть до Російської ідеї?
Чи не дивно, що нікому досі не приходило в голову навіть побачити це як
хворобу?
А ось ще запитання. Чому навіть коли звалилися навколо
Росії обидві останні континентальні імперії, Оттоманська і Австрійська,
ухитрилася вона проте знову кинути виклик історії, продовжуючи свою самотню
подорож у середньовічному просторі, — як і раніше, впевнена, що «не може
йти жодним із шляхів, прийнятних для інших цивілізацій і народів»?
Але, крім усіх цих захоплюючих загадок, які мають все-таки
відношення до минулого, перед нами ж іще одна, головна загадка стосовно
майбутнього. Чотири рази протягом двох останніх століть історія надавала
Росії можливість «приєднатися до людства». Першого разу — 1825 року, коли
силою спробували зробити це декабристи. Другого — між 1855 і 1863 роками,
в епоху Великої реформи, коли ніщо не заважало зробити це по-доброму. Третього
— між 1906 і 1914 роками, коли Вітте і Столипін, здавалося, започаткували
нову Велику реформу. І четвертого, нарешті, 1991-го. Три шанси з чотирьох
із різних, як ми ще побачимо, причин були безнадійно, бездарно занапащені.
Судячи з того, що й сьогодні «час слов’янофільствує», п’ятий може виявитися
останнім.
У момент, коли країна знову нахилилася над прірвою, настала,
я гадаю, час для російської інтелігенції зупинитися, озирнутися, подивитися
на долі вітчизни й світу очима мислителів масштабу Соловйова.
Бо саме цього контексту минулих епохальних поразок і бракує
нам сьогодні, щоб уникнути ще однієї та ясно побачити: усе це з нами вже
було.
Починаючи з 1921 року, нове — емігрантське — покоління
ревізіоністів слов’янофільства почало клопоти із реабілітації російського
націоналізму. Сьогодні їхня ідея домоглася серйозних успіхів, завоювавши
вже не тільки комуністичну частину російської культурної еліти, і, природно,
рветься в «гегемони». Якщо вчасно не зупинити її маршу, то, як довелося
випробувати це на своєму гіркому досвіді Соловйову, може виявитися пізно.
Особливо, якщо знайде євразійство 2000 року «свого» президента (як знайшли
«свого» царя слов’янофіли 1881-го в особі Олександра Ш).
Я знаю, що, як і в часи Соловйова, зовсім іншим зайняті
у наші дні ліберальні розуми в Росії. Буде чи не буде девальвація рубля,
іноземні позики, Чечня й шахтарські блокади, міністерська чехарда, олігархи,
податки й конфронтація президента з Думою — такими сюжетами захоплена ліберальна
преса. Я зовсім не впевнений, що через цю повсякденну суєту зможе пробитися
проста, перевірена століттями істина: «майбутнє країни належить тому, хто
оволодів її минулим».
№187 01.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
