Місце України в світі за показником корупції визначити нескладно, навіть абстрагуючись від численних статей у західних засобах масової інформації. Існує широковідомий показник — так званий «індекс корупції», що розраховується міжнародною організацією Transparency International.
Цей індекс базується на основі аналітичних матеріалів 12 провідних аналітичних структур світу (від дослідницького підрозділу журналу «The Economist» до річного звіту Світового банку). Індекс формується по 85 країнах світу, виходячи з десятибальної шкали: «10» — цілковита відсутність корупції, «0» — цілковите проникнення корупції в суспільство. Виходячи з індексу за 1998 рік, найбільш благополучною є Данія — 10,0, а найбільш неблагополучним — Камерун — 1,4. Серед колишніх соціалістичних країн і союзних республік найбільш благополучною є Естонія — 5,7, а Україна має досить красномовний показник.
Така ситуація практично однозначно пов’язує розвиток корупції з рівнем економічних реформ у державі. В журналі «Finanse & Development» річної давності наводиться думка знавця українських реалій Данієля Кауфмана. Він вважає, що корупція і недостатні реформи економічного й політичного секторiв йдуть паралельно один з одним, маючи однакові причини руху в обох напрямах.
Що стосується міфологізації корупції в Україні, то тут нескладно виокремити міфи, що найбільше зустрічаються.
Міф 1: корупція — породження президентського устрою держави. Це досить примітивне трактування причин і наслідків корупції, хоча воно й часто експлуатується. Досвід розвинутих країн свідчить, що не в устрої держави справа. Звісно, якщо дуже захотіти прив’язати корупцію саме до політичного устрою, адже в найбільш благополучній Данії — королівство, а Камерун дійсно президентська держава. До речі, якщо мати хвору уяву, то можна пов’язати вирішення проблеми корупції в Україні з необхідністю запровадження монархії. Однак, причини корупції не в політичному устрої, а в нездатності нинішнього вищого керівництва держави подолати це негативне явище. Для подолання корупції є загальновідомі й цілком цивілізовані економічні та адміністративні методи. І питання в іншому: чи є бажання або здатність скористатися такими методами.
Міф 2: корупція є результатом трансформаційних процесів у країні. Будь-яка трансформація справді викликає певні економічні та політичні зрушення в суспільстві. Однак якщо процеси трансформації відбуваються в умовах юридичної прозорості та відповідальності вищих посадових осіб держави, то корупція, як кримінальний вияв, не повинна прогресувати. Те, що в Україні замість ринкової економіки побудовано ринкове суспільство, не є результатом трансформаційних процесів, а скоріше є результатом діяльності (або бездіяльності) ідеологів так званих реформ. Естонія, Чехія і Польща розташовані істотно вище за Україну в наведеному рейтингу, однак трансформаційні процеси в цих країнах мали майже ті ж стартові умови, що і в Україні. У свою чергу, те, що немає ефективних ринкових реформ в Україні, є вагомим стимулом подальшого розвитку корупційних процесів, як і загальної деградації держави.
Міф 3: корупція існує тому, що чиновники не можуть не брати. Цей міф абсолютно не витримує критики. Якщо поставити державних службовців у вітчизняні умови — мінімальна зарплата, сумнівна соціальна захищеність і ніяких перспектив у майбутньому, — то вони просто підштовхуватимуться державою до пошуку шляхів незаконного збагачення. Для усунення причин корупції за рахунок специфіки державної служби необхідно докорінно змінити ставлення до такої служби. Державний службовець повинен мати оплату праці, яка б не спонукала шукати шляхів додаткової винагороди, і впевненість у завтрашньому дні, включаючи відповідне пенсійне забезпечення. У принципі, треба зробити так, щоб престиж державного службовця був на рівні Німеччини, Франції та інших розвинутих країн, що вже саме по собі буде перешкодою для розвитку корупції. Крім цього, логічним є посилення відповідальності законодавчого характеру.
Міф 4: корупція не залежить від економічних механізмів держави. Це найбільш перекручене уявлення про причини корупції. Мабуть, економічні механізми і є визначальними у формуванні і розвитку корупції в Україні. Потворна система оподаткування, що дозволяє неоднозначно трактувати законодавчі норми, велика питома вага суб’єктивного чинника в отриманні дозволу на здійснення економічної діяльності і багато що інше стимулює потоки неформальної винагороди. Створення простої і прозорої системи оподаткування, ліквідація пільг, які надаються в індивідуальному порядку, спрощення дозвільної системи економічної діяльності юридичних та фізичних осіб і впорядкування акцій контрольних органів (від податкової поліції до пожежної охорони) — допоможе усунути чергові причини корупції в суспільстві.
Міф 5: корупцію неможливо викоренити. Корупцію, як і будь-які інші кримінальні процеси, можна ліквідувати. У країні необхідний механізм відповідальності за корупційні процеси, причому дієвий, а не такий, що існує на папері. Передусім, необхідно усунути об’єктивні умови, що спричиняють необхідність «неофіційної винагороди». Сюди відносяться прозорість законодавства й елементарна повага держави до своїх громадян. Фінансування соціально-культурної сфери й оплата праці чиновників мають бути приведені до рівня, що не примушує вишукувати можливості для одержання хабарів. Нарешті, треба підвищити відповідальність за хабарництво, прирівнявши його до найбільш соціально небезпечних злочинів. Україні абсолютно не потрібна поліцейська держава, однак належить сформувати чітке уявлення в суспільстві: даванню або одержанню хабара буде неминуче покладено край, причому дуже жорстким чином.
Міф 6: корупція не регулюється законодавчо. Досвід розвинутих країн свідчить, що в правовій державі можливе законодавче регулювання будь-яких процесів, у тому числі корупції. В країнах Заходу вияви корупції розглядаються як найсерйозніші правопорушення, так само як і ухиляння від сплати податків (що, до речі, не викликає жодних негативних емоцій в умовах України). Наприклад, США — єдина країна, яка має національний закон проти іноземного хабарництва. Сенат США першим ратифікував Міжнародну конвенцію з питань боротьби з підкупами іноземних чиновників у міжнародному бізнесі. Розвинуті країни мають досить жорсткі карні норми, що дозволяють покласти край виявам корупції. Гучні карні процеси над вищими політичними діячами Італії, Японії, Південної Кореї та інших країн останніх десятиріч свідчать про ставлення в світі до проблеми корупції і її законодавчого регулювання.
У будь-якому випадку проблема з корупцією в Україні аж ніяк не прикрашає державу і не поліпшує її місце в світі. Крім усього іншого, корупція охоплює широкий спектр відносин, пов’язаний з неспроможністю нинішньої влади приймати ефективні рішення не тільки в економічній, але й в політичній сферах. Політична нестабільність у державі є джерелом розвитку корупції. Тут не можна не погодитися з думкою економіста МВФ Паоло Мауро в уже цитованому журналі «Finanse & Development»: «...Корупція і політична нестабільність — то два боки однієї монети».
Країні необхідна антикорупційна стратегія, яка включала б у себе політичні й економічні механізми мінімізації та подальшого подолання цього негативного явища. Вагомі негативні наслідки корупції для економічного і соціального розвитку країни необхідно усунути. Природно, що відразу вийти на рівень Данії навряд чи можливо, але досягнути мінімізованого рівня корупції країн із розвинутою економікою цілком можливо. Україні абсолютно не треба повторювати досвід латиноамериканських країн, зокрема Венесуели, де в кінці 80-х років був навіть випущений національний словник корупції в двох томах.
Україна давно дозріла для зміни існуючої влади і припинення негативних процесів у країні й суспільстві. Корупцію, так само як й інші діяння карного характеру можна і треба подолати. І їм, безсумнівно, покладе край нова влада.
