В Україні оголошено боротьбу з корупцією. Судячи з бадьорих зведень влади і служителів правосуддя, триває вона з наростаючим успіхом. І тільки Президент час від часу заявляє, що такий темп і масштаб його не задовольняє. З корупцією, зокрема політичною, стикалися різні країни. У зв’язку з цим слід придивитися до того, як ця проблема вирішувалася в Італії.
У Радянському Союзі часто йшли кінофільми про мафію і продажність італійських політиків. Знаменитий телесеріал «Спрут» (La Piovra) режисера Даміано Даміані з актором Мікеле Плачідо в ролі комісара Катані був дуже популярним. Інші фільми Даміані («Зізнання комісара поліції прокурору республіки», «Саламандра», «Слідство закінчено — забудьте») також з великим успіхом йшли у нашій країні.
Політично в країні домінувала Християнсько-демократична партія (ХДП). Це у свою чергу породжувало політичну корупцію, поєднану з економічною. Мафія домінувала в південних районах і Сицилії. Склався союз керівництва християнських демократів і босів мафії. Другі забезпечували голоси на частих виборах, перші закривали очі на свавілля босів злочинного світу.
Італія після Другої світової війни стикалася з трьома терористичними кампаніями: тірольських сепаратистів, із неофашистським і лівацьким терором. У регіоні Трентіїно — Альто-Адідже/Південний Тіроль, приєднаних до Італії 1919 року, проживає германомовне населення (розмовляють на австро-баварському діалекті німецької мови). Виступи тірольських сепаратистів припинились після адміністративної реформи, за якою італійські регіони отримали неабияку самостійність.
Неофашистський терор, організований італійськими спецслужбами, збігся з лівацьким. Найбільший резонанс отримав вибух у Болоньї 2 серпня 1980 року. Тоді загинуло 85 осіб, понад 200 було поранено. Потім спалахнув скандал із ложею «П-2», до якої входили депутати парламенту, префекти, вищі військові, директори банків, юристи й журналісти. Під контролем «П-2» перебували 4 видавництва і 22 газети. Членом ложі був і Сильвіо Берлусконі.
Не менш серйозним був лівацький терор «Червоних бригад» (le Brigate Rosse). Уже тоді були відомості, що їх патронують органи безпеки Чехословаччини, а терористи проходили підготовку в таборах Організації звільнення Палестини. Італійські комуністи виступали категорично проти «Червоних бригад», неодноразово заявляли КПРС протести, але нічого не змінювалося, що й призвело до повного розриву 1979 року. У Москві панічно боялися зближення комуністів і християнських демократів під керівництвом Альдо Моро. Останнього було викрадено «Червоними бригадами» і через 55 днів убито.
Політична кар’єра Джуліо Андреотті розпочалася 1946 року. Ставши міністром внутрішніх справ 1954 року, не полишав політичного Олімпу упродовж подальших 40 років. Італія — парламентська республіка, і головною фігурою є прем’єр-міністр. На цій посаді Андреотті пропрацював шість термінів. Сьоме його переобрання було ознаменоване найбільшим корупційним скандалом в історії Італії. Ветеран італійської політики Джуліо Андреотті має на батьківщині безліч прізвиськ: Містер Італія, Вічний Джуліо, Вельзевул тощо. Останнє набожний Джуліо отримав із легкої руки свого політичного союзника — колишнього прем’єра-соціаліста Беттіно Краксі за фантастичну здібність до інтриг.
Важко сказати, чим би закінчилося для Італії так зване «свинцеве десятиліття» боротьби з терористами всіх мастей, якби за справу не взялися прокурори, поліція і судді. У країні, наскрізь пронизаній усіма видами корупції, загального деспотизму і хабарництва знайшлись комісари Катані. Герой серіалу і фільмів Даміано Даміані не вигаданий, а списаний із кількох реальних людей. Генерала Делла Кьезе, призначеного на Сицилію, було вбито мафією після арешту кількох босів. Безкомпромісну позицію зайняв прокурор Палермо, головного міста Сицилії, Джан Карло Каселлі. Він провів розслідування вбивства генерала і вийшов не лише на виконавців, але й на замовників злочину.
Прокурори і судді провели унікальну за своїми масштабами операцію. Практично одночасно в десятках міст по всій країні було заарештовано терористів і мафіозі. Понад 1500 осіб постали перед судом і отримали тривалі терміни ув’язнення. Такого удару мафія і ліві терористи не зазнавали ніколи. Логіка розслідувань неминуче вела на вершину політичної ієрархії. Але прокурорів і суддів це не налякало. Настала черга і Джуліо Андреотті.
Підставою для обвинувачення стали свідчення мафіозі Томазо Бушетта, який розкаявся. Він розповів про зустріч 1987 року Андреотті з главою сицилійської мафії — Тото Ріїна. Той погодився підтримати християнських демократів на виборах. Натомість Андреотті обіцяв перешкоджати прийняттю радикального антимафіозного законодавства. Так розпочався майже десятирічний судовий марафон «Андреотті проти Італії».
Особливість італійського судочинства така, що показань одного свідка, який до того ж перебуває під контролем влади, недостатньо, а інших свідків не знайшлося, тому суд Палермо виправдав Андреотті щодо цього пункту і зняв із нього обвинувачення в контактах з Ріїна.
Проте з’явився новий пункт обвинувачення. Своїм вердиктом апеляційний суд міста Перуджі визнав Андреотті винним в організації вбивства журналіста Міно Пекореллі 1979 року.
Не можна сказати, що італійці не знали, що політики крадуть і скоюють інші аморальні вчинки. Про це писали газети, виходили викривальні книги, знімали фільми. Розпилюванням бюджетних коштів займались наближені до влади ділки. Особливо масштабними були зловживання на півдні країни, де корумповані політичні і ділові кола співпрацювали з мафією щодо освоєння сум, відпущених на розвиток Сицилії та інших регіонів. І це часто пов’язувалося з ім’ям Андреотті. Чимало пересічних громадян отримували різні матеріальні вигоди завдяки зв’язкам у регіональних організаціях політичних партій. Кожна партія мала в регіонах своє коло клієнтів — людей, матеріально зацікавлених у її успіхах. Знайома в Україні картина. На півдні Італії досі популярний анекдот про сицилійського селянина, який на смертному одрі повчає дітей не продавати землю і голосувати за Андреотті.
До цього періоду відноситься й історія з убивством журналіста Міно Пекореллі, який видавав журнал Osservatorio Politico Internazionale. На сторінках свого видання він натякав на відомі йому таємниці, що зачіпають інтереси великих політиків, генералів бізнесу і ватиканських прелатів. Багато хто вважає, що таким чином Пекореллі займався банальним шантажем. Крім того, є версія, що журналіст був пов’язаний зі спецслужбами, які використовували його для зливу компромату на користь військової контррозвідки і корпусу карабінерів (воєнізованої поліції, жандармерії).
У смерті журналіста багато хто був зацікавлений. У якомусь сенсі вбивство Пекореллі — така сама загадка для Італії, як загибель Дмитра Холодова або Владислава Лістьєва — для Росії, з цим якраз ясно.
Обвинувачення проти Андреотті повністю будувались на свідченнях усе того ж Томмазо Бушетта. За його версією, Андреотті побоювався, що Пекореллі оприлюднить документи, що стосуються викрадення і вбивства Альдо Моро. Через роки в одній із явочних квартир «бригадистів» було знайдено записи, які робив викрадений Моро. Зі свідчень Бушетта випливає, що у своїх записах Моро начебто обвинувачував лідерів християнських демократів, зокрема Андреотті, у намірах позбутись його і мало не в причетності до його викрадення. Згідно з цією версією, найделікатніші сторінки із записок Моро і потрапили до Пекореллі.
У загибелі Моро обвинувачували не лише Містера Італія, але й інших лідерів ХДП — наприклад, колишнього прем’єр-міністра Амінаторе Фанфані (у 1976—1982 рр. — голова сенату, верхньої палати парламенту), але жодних доказів представлено не було.
Касаційний суд Перуджі 18 листопада 2002 року визнав Андреотті замовником убивства журналіста, що сталося 1979 року, і засудив його до 24 років ув’язнення. Проте за ѓрати Андреотті не потрапив через закінчення терміну давності. Враховуючи серйозність обвинувачень, а також свій авторитет, політик відмовився від парламентської недоторканності, щоб відстояти своє добре ім’я.
Цікаво, що практично одразу після оголошення вироку Вічному Джуліо зателефонував Сильвіо Берлусконі. Нібито цілком природно, оскільки обидва належать до італійських правих. З іншого боку, вони ніколи не відчували особливої симпатії один до одного, якщо не сказати більше. Андреотті недовго був із судимістю. Касаційний суд Італії у жовтні 2003 року скасував вирок суду міста Перуджі. «Я знав, що буде саме так», — прокоментував це рішення Джуліо Андреотті.
Для патріарха італійської політики справа закінчилась таким чином, але вона мала глибокі наслідки для країни. Саме «справа Андреотті» призвела до того, що Християнсько-демократична партія практично на початку 1990-х років зійшла з політичної арени. На ній відбулося повне перегрупування і з’явились нові гравці.
Не менш важливо й те, що судові справи проти корумпованих партійних функціонерів зумовили значне оздоровлення політичного життя. Справу було порушено не лише проти Андреотті, але й проти політичного секретаря Соціалістичної партії (ІСП) Беттіно Краксі. Коли 1992 року за отримання хабара у 7 мільйонів лір було заарештовано депутата-соціаліста Маріо Кьєса, скандал зачепив усю партію. Розкрилося, що Краксі протегував бізнес багато своїх друзів, зокрема Сильвіо Берлусконі. 1994 року Краксі втік до Тунісу і був засуджений заочно до 27 років ув’язнення, скорочених потім до 9 років і 8 місяців. Помер у Тунісі в січні 2000 року.
Сильвіо Берлусконі не даремно висловлював підтримку Андреотті. Італійське правосуддя давно підбирається до нього, обвинувачуючи в корупції та інших темних справах. І робиться це тоді, коли в його руках важелі державного управління. Тож про зведення рахунків після відставки не йдеться. Можна в цьому бачити ігри його політичних опонентів, але в ангажованості ні суд, ні прокуратуру ніхто не обвинувачує. До речі, на процесах Андреотті політичні проблеми країни, укладені договори і збитки держави не піднімалися. Це просто не предмет судового розгляду. Долю політиків і партій вирішують виборці на виборах і ніхто інший. І хоча висловлювалися думки, що з Андреотті зводять політичні рахунки, але тема не отримала жодного продовження за відсутністю доказів.
Приклад італійської прокуратури, більш того — всієї судової системи, дуже показовий. З нього видно, як багато може зробити правоохоронна система для оздоровлення всієї обстановки в країні. Залишається сподіватися, що «справа Андреотті» і подібні в Італії стануть прикладом для української прокуратури та судів. Не їм займатися політикою, яка стає знаряддям у руках політиків. Колись треба починати.
