Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Яким має бути «сильний президент»?

18 березня, 1999 - 00:00

У програми й обіцянки люди вже не вірять, вони чекають на людину, яка б могла їх захистити, стати їм батьком. Ані мачуха, ані попелюшка, ані лицар на білому коні їх вже не можуть влаштувати. Україна пов’язує свою останню надію (бо, мабуть, ще за чотири-п’ять років такого життя України, як такої, просто не буде) з образом порядної, чесної людини, яка б знала, що робити.

Але розібратися в характері людини не так просто. Адже відомо, що людина — це єдина істота, яка може говорити одне, думати про інше, а робити геть третє, плануючи четверте. Всі претенденти ліплять з себе образ порядних, чесних, таких, котрі уболівають за Україну. І таких, що знають її особливості й потреби. Таке саме навіювали людям і попередні президенти.. А потім діяли за вказівками представників великих ринкових цивілізацій, приймаючи свій народ або за американців, або за німців...

Тим часом українці — зовсім інші люди. Вони завжди були наполовину східними, а наполовину — західними. І ніколи не були абсолютно західними чи абсолютно східними. Україна як соціум має в собі такі системні властивості, які завжди опиратимуться насильницькому втручанню чисто західних або чисто східних взірців життєбудування. Конкурентна боротьба, яка є природною для американців, як принцип розбудови нового життя, навряд чи влаштує мешканців наших багатоетнічних земель. Ми всі знаємо теорію Дарвіна про природний добір і боротьбу, але ми, не дивлячись на свій європейський індивідуалізм, надаємо перевагу ідеям братерського єднання та справедливості. І наша ситуація вимагає не «твердої руки» і не американської конкуренції.

Колись Піфагор сказав, що людство завжди страждатиме від неосвіченості священиків, матеріалізму науки і відсутності дисципліни у демократії, і що це знову і знову буде призводити до деспотії. Якщо «священиків» замінити «політиками», матимемо наше сьогодення.

Мова йде про необхідність обрання перш за все освіченого, розумного, професійно придатного президента, а не «свого хлопця», схожого на «нашого бригадира» або «голову сільради». А щоб не спрацювало «розумних поважаємо, а підемо за сильним», придивімося до цієї вкрай привабливої характеристики — «сильний». Яким має бути «сильний президент»?

Здавалося б, силу надає сам факт влади. Але обидві «проби» на українського президента не дали очікуваного результату: влада сама по собі сили не додає. Тому що сила криється в умінні керувати, управляти не заводом або районом, а Україною. А у нас увійшло в традицію, що саме досягнення влади є останньою сходинкою політичної діяльності, а політика — це перш за все шлях до влади. Коли ж влада вже є, діяльність, як правило, консервується, бо мети досягнуто. Влада в цьому розумінні — це атавізм людства, його дитинство, це інстинкт, який сильніший у тих, у кого слабкіший розум, в кого слабкіші почуття любові. Влада — це відсутність любові. Ірраціональні наслідки владного інстинкту в найрізноманітніших проявах ми зустрічаємо протягом всього існування людства, яке, на відміну від звірячого товариства, здатне брехати, хитрувати та отруювати.

Але людство і, зокрема, багатостраждальна Україна, вже визріла для переходу в дорослість. Сьогодні за відсутності загальновизнаної національної чи соціальної ідеї «оздоровити» український соціум може лише здорова людина, не обтяжена власними психологічними й кримінальними проблемами.

Відомо, що політика є місцем, де частіше, аніж хотілося б, відбувається «відпрацювання» особистісних проблем (серед політичних фігур нашого сьогодення чимало «закомплексованих», тих, кого не поважали і не любили в шкільному товаристві, кого постійно кривдили й «давили» батько й мати, кого кинула кохана дівчина, і тепер вони прагнуть до влади як до знаряддя помсти). Гарольд Д.Лессвелл, який першим почав використовувати психоаналітичні ідеї в політології, стверджував, що будь-який політик обов’язково буде переносити свої психологічні проблеми на політичну діяльність, але добрий політик до того ж реалізовуватиме ще й потребу в тому, щоб змінити на краще думку людей як про себе, так і про суспільство в цілому. Ось тут і знаходиться джерело «оздоровлення» суспільного життя: хтось повинен дбати про нього, як про самого себе!

А в нас як відбувається останнім часом? Людина, яка перетинає кордон влади, від страху, що це ненадовго, від професійної неадекватності, від випадковості, нарешті забуваючи усі христові заповіді, виходить на «оперативний простір» і різко починає конвертувати свою посаду на тверду валюту. «Великий приклад» породжує багато-багато маленьких прикладів на всіх сходинках владної піраміди. Бо саме згори легше демонструвати будь-які стилі поведінки, саме звідти йдуть до людей інформуючі сигнали, які є за своєю соціально-психологічною сутністю програмними. Історія нас вчить, що і програма Рузвельта, і програма Гітлера, і «програма» Кучми (відсутність програми теж є програмою, яка породжує «віртуальне» сьогодення), не дивлячись ні на що, виконується низами. Це підсвідомий механізм життя спільноти, яка, не дивлячись на міру виваженості управлінських рішень вожака, часто-густо під його командою стрімко несеться в провалля.

Ця ілюстрація демонстраційного потенціалу влади ще раз закликає нас бути вкрай обережними в своєму виборі нового президента. На які його риси при цьому зважати? Звичайно ж, не на ті, про які буде говорити той чи інший кандидат. Тут кожному з нас треба підключати свої розум, інтуїцію, навіть своє невиразне відчуття й шукати відповіді не на прості питання. Що краще для України:

— реаліст, прагматик, людина справи або ідеаліст, мрійник, людина, що любить говорити, обговорювати, будувати плани, аналізувати...;

— обережний, спокійний, такий що не зважиться «крутити соціумом», наче хулахупом, робити революції тощо, або сміливий, закличний, підбурюючий, залежний від власних емоцій, здатний до «крутих» дій...;

— відповідальний, що не шукає винних, ворогів, недостатніх повноважень і береться за справу сам (сила «я»), або безвідповідальний, що шукає винних, ворогів, «ображається на Європу і МВФ», а сам потребує нових повноважень (слабкість «я»)...;

— людина, що дивиться вперед, у нову епоху, нове тисячоліття, враховує наближення якісних змін у світі духовності і технологій, або людина, що дивиться назад, у минуле, намагається відроджувати старе, мертве, таке, що не змогло вже колись себе зберегти (яке б воно не було — погане чи добре)...;

— людина, яка здатна бачити внутрішні можливості українського суспільства, ініціювати та просувати нове в існуюче середовище, або людина, яка хоче змінити це середовище, шукає можливостей не стільки в самій України, скільки у новому співвідношенні старих стосунків з іншими державами...;

— людина, яка спроможна самою своєю постаттю відтворити багатонаціональну цілісну Україну і консолідувати її на засадах соціального захисту й незалежності, або людина, яка буде втілювати в собі лише якусь частку української землі і шукати допомоги у тих, хто на неї (на цю частку)схожий...?

Шість рис, які ви собі оберете, намалюють вам портрет вашого обранця. І, мабуть, кожен з вас знайде в ньому своє власне уявлення про силу. Яка, на мій погляд, криється насамперед у здатності бути суб’єктом розумної дії, а не розумних слів.

Олена ДОНЧЕНКО, доктор соціологічних наук
Газета: 
Рубрика: