Серед питань, винесених на всеукраїнський референдум, мабуть,
лише одне не викликало бурхливих обговорень. Це питання про скорочення
загального числа народних депутатів з 450 до 300. Здавалося б, все зрозуміло.
Логіка прихильників скорочення чисельності членів парламенту гранично проста
— чим менше, тим краще, оскільки скорочуються витрати на утримання парламентаріїв.
Але чи так все просто? Якою повинна бути чисельність парламенту?
Не будемо забувати, що мова йде про загальну чисельність двох палат майбутнього
парламенту (в тому випадкові, якщо буде реалізовано на практиці ідею двопалатного
парламенту).
При обговоренні подібних проблем часто прийнято апелювати
до міжнародного досвіду. Скористаємося цим методом. Відразу ж обмовимося,
що зарубіжна парламентська практика дуже різноманітна. Чисельний склад
вищих законодавчих органів (якщо не брати до уваги невеликі держави з чисельністю
населення до 1 млн. осіб) коливається від декількох десятків парламентаріїв
(наприклад, в Ботсвані парламент нараховує 46 депутатів, в Боснії і Герцеговині
лише 15 членів Сенату і 42 члени Палати представників) до декількох тисяч
(2978 — у Китаї).
З формального погляду пропозиція про скорочення чисельності
народних депутатів до 300 осіб не суперечить світовій практиці. Цілий ряд
парламентів, що мають двопалатну структуру, нараховує загалом від 150 до
300 депутатів (в Австралії — 224, в тому числі 148 у нижній палаті; в Австрії
— 247, в тому числі 183 у нижній палаті; в Бельгії — 221, в тому числі
150 у нижній палаті; в Чилі — 167, в тому числі 120 у нижній палаті; в
Чехії — 281, в тому числі 200 в нижній палаті; в Ірландії — 226, в тому
числі 166 у нижній палаті; в Нідерландах — 225, в тому числі 150 у нижній
палаті; в Швейцарії — 246, в тому числі 200 в нижній палаті). Зазначимо,
щоправда, що всі перераховані держави мають відносно невелике населення.
Для порівняння наведемо загальне число парламентаріїв у великих за чисельністю
населення демократичних державах із двопалатною парламентською структурою:
Франція — 898, в тому числі 577 в нижній палаті; Італія — 955, в тому числі
630 в нижній палаті; Німеччина — 740, в тому числі 672 в нижній палаті,
Японія — 752, в тому числі 500 в нижній палаті; Іспанія — 598, в тому числі
350 в нижній палаті; США — 535, в тому числі 435 в нижній палаті; Польща
— 560, в тому числі 460 в нижній палаті. Ці цифри наведені для того, щоб
показати наявність залежності між кількістю депутатів у вищих законодавчих
органах і чисельністю населення в країнах з демократичною формою правління.
Річ у тім, що однією з найважливіших функцій парламенту є представництво
різних соціальних інтересів. Чим більше населення представляє депутат,
тим складніше йому здійснювати функцію репрезентації соціальних інтересів,
тим менш ефективний зворотний зв’язок між депутатським корпусом і виборцями.
На це, зокрема, вказує в своїх роботах відомий європейський політолог Жан
Блондель. На його думку, чисельність законодавчої асамблеї можливо навіть
більш важливий аспект структури парламенту, ніж число його палат. У абсолютній
більшості розвинених і стабільних демократичних країн, які можна порівняти
за чисельністю населення з Україною, на одного депутата (члена нижньої
палати при двопалатній структурі) припадає від 50 тисяч до 100 тисяч населення.
У Великій Британії, Франції, Німеччині, Італії, Іспанії та Польщі один
член нижньої палати парламенту репрезентує близько 100 тисяч мешканців,
в Бельгії — близько 70 тисяч, у Швейцарії — 35 тисяч, в Ірландії — 20 тисяч
жителів. Винятком є лише дуже великі держави. Так, в Індії член нижньої
палати парламенту представляє 1,7 млн. жителів, в США — 600 тисяч, в Росії
— близько 300 тисяч мешканців. Але ці країни мають федеративний державний
устрій, представницькі органи суб’єктів федерацій наділені широкими законодавчими
правами й у значній мірі беруть участь у здійсненні функцій репрезентації
соціальних інтересів на законодавчому рівні.
В Україні зараз один депутат представляє близько 110 тисяч
громадян нашої країни. Депутати, обрані в одномандатних територіальних
округах, репрезентують приблизно 220 тисяч осіб, що проживають на території
округу. Зараз ми точно не знаємо, якою буде чисельність верхньої палати
українського парламенту в майбутньому (якщо він стане двопалатним) і як
цей парламент обиратиметься.
Але скорочення числа місць у парламенті призведе до серйозного
посилення конкуренції на політичному ринку. З одного боку, це добре, оскільки
без справжньої боротьби на виборах немає й демократії. З іншого боку, це
призведе до істотного збільшення витрат окремих кандидатів у депутати й
політичних партій на проведення виборчої кампанії, потребуватиме від них
значно більших організаційних ресурсів. Не важко здогадатися, що за цих
умов більше шансів на перемогу матимуть ті учасники виборчої гонки, які
мають у своєму розпорядженні більш солідний фінансовий та організаційний
потенціал. Таким чином, зменшення числа народних депутатів може призвести
до ще більшої «олігархізації» вищого законодавчого органу України.
Ну, а тепер повернімося до основного аргументу прихильників
скорочення числа народних депутатів. У Держбюджеті України на 2000 р. на
забезпечення діяльності народних депутатів передбачається виділити 12,5
млн. гривень. Не важко полічити, що коли депутатський корпус скоротити
на третину, то економія становитиме трохи більше за 4 млн. гривень. А тепер
порівняємо ці цифри з витратами на проведення референдуму. Згідно з офіційними
даними вони становитимуть близько 30 млн. гривень. Витрати на проведення
можливих позачергових виборів будуть ще більшими. Опоненти можуть заперечити,
що скорочення числа народних депутатів спричинить загальне скорочення витрат
на утримання парламенту, а не лише витрат на забезпечення діяльності народних
депутатів. Навряд чи на це варто сподіватися. Враховуючи можливу появу
верхньої палати, витрати на забезпечення її діяльності перекриють економію
від скорочення загального числа народних депутатів.
Очевидно, що в зовні привабливої ідеї скорочення чисельності
парламенту є й свої негативні сторони. Найпростіші рішення далеко не завжди
є кращими рішеннями. При всій важливості прямої демократії, внесення кардинальних
конституційних змін, в тому числі в структурні характеристики вищого законодавчого
органу країни, вимагає грунтовної та всебічної експертизи, з публічним
викладом і обговоренням її результатів.
