Леонід Брежнєв вирушив з візитом до Японії. Подивився
на всі технічні досягнення японців і запитав: — На скільки СРСР відстав
від Японії? — Назавжди! — відповіли японці.
«Японська якість» — ця характеристика вже протягом довгих
років є найвищою оцінкою технічних досягнень у найрізноманітніших галузях
виробництва. За радянських часів рідкі щасливці, які побували в Японії
у відрядженні або турпоїздці, демонстрували численним родичам, друзям і
друзям друзів небачені мініатюрні радіоприймачі й магнітофони. Родичі й
друзі читали заповітний штамп «made in Japan», заздрили пекучою заздрістю
і говорили: «Ну, звісно, це ж Японія»! Тим часом мало хто замислювався
тоді, чому маленька (за нашим розумінням) країна, що не має власних енергоресурсів
(і сьогодні Японія імпортує понад 90% нафти), країна, що програла у Другій
світовій війні, не тільки перегнала одного з переможців, але й вирвалася
в світові економічні лідери. А якщо навіть і замислювалися, то напоготові
був штамп: «японське диво». Ну, а раз диво, то воно, як усе ірраціональне,
поясненню не підлягає.
Саме за розгадкою цього дива я вирушив на зустріч з віце-президентом
Японського центру продуктивності з соціально-економічного розвитку паном
Савамою. Центр є приватною організацією, але був створений за рішенням
кабінету міністрів Японії.
«Після Другої світової війни економіку країни було практично
повністю зруйновано, — розказує Ю.Савама. — Для її відновлення було розроблено
план, аналогічний плану Маршала, здійсненому в Німеччині. Мільйонам безробітних
треба було дати роботу. Японських товарів було обмаль, окрім того, вони
були дуже низької якості (до болю знайома ситуація, начебто йдеться про
Україну 1999 року, а не про повоєнну Японію. — Авт .). Щоб відновити
економіку, насамперед необхідно було підвищити продуктивність праці й підвищити
якість продукції. Для цього й було створено наш центр, до якого ввійшли
представники профспілки, підприємці й учені.
— Чи не виникають протиріччя між підприємцями й профспілками?
— Спочатку вони дійсно були й досить гострі. Протягом якогось
часу профспілки поводилися дуже агресивно, й конче потрiбнi були значні
зусилля, щоб переконати їх у тому, що не час ділити пиріг, власне кажучи,
й самого пирога не було, спочатку його треба було створити. Тоді ж нашим
центром було розроблено основні принципи роботи: 1. Спільні зусилля профспілок
і роботодавців. 2. Із розвитком виробництва збільшення кількості робочих
місць. 3. Справедливий розподіл пирога: не тільки збільшуються прибутки
підприємців, але й зростають зарплати робітників.
Але необхідно наголосити, що всі ці принципи працюють за
умови чесної співпраці між підприємцями й профспілками, гарантом якої є
уряд».
І це весь секрет японського дива? Очевидно, побачивши розчарування
на моєму обличчі, пан Савама сказав: «Ви можете мені не вірити, але це
головне». У принципі я міг, звичайно, не повірити йому, але я не міг не
вірити власним очам.
— З чого починалося «японське диво»?
— У повоєнному світі найпередовішими технологіями володіли
США, і ми направляли делегації до Америки, для вивченняи американського
досвіду. Гроші на ці програми виділяв уряд Японії й самі США. Причому цей
досвід ставав доступним для всієї країни: після повернення з відряджень,
японці писали найдокладніші звіти, які розповсюджувалися на всіх підприємствах.
Першою найвищої якості своєї продукції добилася SONY, вона ж першою змогла
вийти на світовий ринок. Японські фірми працювали під девізом...
Коли мені переклали цей девіз, я не повірив і попросив
уточнити. Перекладач уточнив і ще раз повторив: «Сьогодні працювати краще,
ніж учора, завтра — краще, ніж сьогодні». «Зачекайте, — вигукнув я, — адже
такий самий лозунг, слово в слово, висів ледве чи не на кожному радянському
підприємстві!»
— Чи застосовувалася в Японії підтримка вітчизняного
виробника? У нас в Україні зараз йдуть вельми гострі дискусiї з цього питання.
— Так, японським підприємствам уряд надавав певні пільги,
імпортні товари обкладали митом. Але всі ці заходи працюють лише в тому
випадку, якщо є конкуренція між виробниками. В іншому випадку ця підтримка
призводить не до економічного розвитку, а навпаки, — до спаду виробництва.
— Яким чином здійснюється фінансування роботи вашого
центру?
— Гроші вкладають лише приватні фірми. Сьогодні в центрі
працює 300 співробітників, і він повністю знаходиться на самофінансуванні.
Японські підприємці давно зрозуміли простий принцип: той, хто хоче отримати
зиск, спочатку повинен вкласти гроші в організацію виробництва, навчання
співробітників, використання новітніх технологій. Ми надаємо їм допомогу
в цих питаннях, у тому числі організовуємо курси підвищення кваліфікації.
Більш того, самі підприємці організували змагання, й останні три роки переможець
отримує «Приз за якість». Причому оцінка результатів проводиться з точки
зору споживачів. Критерії змагання: ведення підприємництва й лідерство
в своїй галузі, ступінь сприйняття вимог ринку, стратегія підприємництва,
підготовка робітників, менеджмент, активне використання нових технологій,
соціальна відповідальність і етика підприємницької діяльності, задоволення
потреб покупців. (Те, що ці лозунги — не пустий звук, я надалі пересвідчився
на автомобільному заводі фірми «Тойота». В складальному цеху мені демонстрували
різні роботи, щоразу гордо підкреслюючи: «Ці роботи було створено завдяки
раціоналізаторським пропозиціям наших робітників». А моє запитання: «Який
відсоток браку серед випущених автомобілів?» викликало явне здивування
в супроводжуючого мене співробітника фірми. Декілька разів уточнивши через
перекладача сенс запитання, він повідомив, що браку у випущених автомобілях
взагалі немає, всі нечисленні виявлені дефекти виправляються на стадії
складання. — Авт .).
І раціоналізаторські пропозиції, й курси підвищення кваліфікації,
й змагання — знову таки вельми звичні заходи для нашого соціалістичного
минулого. Однак виходить так, що одні й ті самі лозунги, одні й ті самі
заходи в різних політичних системах спрацювали по-різному: в країні з колективною
власністю вони виродилися в загальний «пофігізм» і стали темою для анекдотів,
а в країні з приватною власністю — фундаментом для розвитку економіки.
Однак досить порівнянь із СРСР. Ось уже вісім років незалежності
України ми заявляємо про те, що приватна власність рівноправна з державною,
вісім років ми говоримо про проведення економічних реформ і розвиток малого
та середнього бізнесу. Й хоч війни з 91-го року не було, й ми поки маємо
відмінно підготовлених ще в радянських вузах технічних фахівців, у країні
спостерігається неухильний спад виробництва й зростання соціальної напруженості.
Результат: слово «реформи» стало лайливим і в суспільстві все більше простежується
ностальгія за радянським минулим, що її експлуатують комуністи.
Висновків може бути два:
1. Український народ, на відміну від японського, тупий
і лінивий, внаслідок чого не здатний працювати якісно й ефективно (з чим
я особисто не згодний).
2. Економічні реформи по- справжньому не проводилися.
Кожний може зупиниться на будь-якому з цих висновків. Але
особисто я впевнений: якби кожний мешканець України потрапив до Японії
хоча б на один день, у нас назавжди припинилися б пошуки свого особливого
історичного шляху розвитку, просторікування про соціалізм із людським обличчям,
а населення зажадало б від влади або належним чином виконувати свої обов'язки,
або звільнити місце. Й тоді через деякий час ми всерйоз могли б говорити
про українське економічне диво. «День» висловлює вдячність МЗС Японії,
Посольству Японії в Україні та особисто пану послу за організацію поїздки.
