Від великого (по-справжньому великого або уявного) до смішного один крок... «Видатний керівник ленінського типу», чотириразовий(!) Герой Радянського Союзу, людина, 18 років правління якої (1964—1982) сміливо можна назвати «золотою добою» процвітання радянського апарату, швидко стала улюбленим героєм анекдотів, об’єктом глузувань, не викликала нічого, крім презирства. 19 грудня виповнюється 95 років від дня народження Леоніда Ілліча Брежнєва, «батька застою», Генсека ЦК КПРС, а в останні п’ять років життя і формального глави радянської держави.
Що більше дізнаєшся нового про «добу застою» — а вона в пам’яті у всіх, кому за 30 — тим більше виникає непростих запитань. Це стосується і «нашого дорогого Леоніда Ілліча» (а насправді «їх» Ілліча, що виражав виключно інтереси партійного апарату, найтісніше переплетеного з елітою армії і КДБ; саме на цих трьох китах і тримався так міцно тогочасний режим). Кволий, майже недоумкуватий, яким легко маніпулювали, старий — такий образ Брежнєва вже майже став складовою частиною народної свідомості. Але наскільки він відповідає фактам, коли саме, чому і в якій мірі Леонід Ілліч став таким?
Безсумнівно, тогочасний Генсек, м’яко кажучи, не засліплював блиском інтелекту. Але питається — чому ж в такому випадку він, якого багато хто з членів керівництва того часу вважав фігурою суто тимчасовою, компромісною, не тільки протримався при владі 18 років, до смерті, але і зумів поступово позбутися найбільш небезпечних конкурентів? Отже, були у Брежнєва деякі якості, якими він вигідно відрізнявся, наприклад, від Шелепіна (що дістав непогану гуманітарну освіту), Суслова (визнаного «теоретика марксизму-ленінізму») і інших? Спробуємо розібратися.
Брежнєва справедливо можна назвати «гросмейстером» апаратних компромісів. Він і сам дійсно був спочатку фігурою компромісною, що влаштовувала різні фракції владного партійно-радянсько-кадебістського бюрократичного апарату: він «давав жити іншим», гарантував чиновництву, що втомилося від тоталітарних «стресів» сталінізму, безбідне перебування при владі. Але ця людина, від природи добродушна і навіть сентиментальна (розказують, він плакав, читаючи листи репресованих, що поверталися сотнями тисяч в 1955— 1957 рр. iз сталінських таборів), був на рідкість чіпким, хитрим і, якщо хочете, злим політиком. Він знав одну, але фундаментальну істину: замало владою володіти,треба вміти її втримати. Для себе, свого клану і для апарату. І він умів тихо, без скандалу відправляти своїх конкурентів... на іншу роботу або на пенсію, виводячи їх з Політбюро (така доля спіткала партійного лідера України Петра Шелеста, Підгорного, Воронова, Мазурова, Шелепіна, Полянського). Стиль подібних рішень був таким: в кінці засідання Політбюро Брежнєв діставав якийсь папірець і немов між іншим говорив: ми ось тут порадилися з товаришами щодо організаційного питання і є така думка...
Але не тільки Брежнєв залежав від підтримки апарату (особливо — перших секретарів обкомів і республіканських ЦК), але і апарат, як це не парадоксально, все більше залежав від Генсека (він давав всі ті ж гарантії незмінності влади!). Після 1974— 1975 рр. Брежнєв став все більше старіти і «здавати позиції», він дедалі більшою мірою покладався на помічників — непоганих, до речі! — навіть в кадрових питаннях, які, як вірний учень Сталіна і член останнього сталінського секретаріату ЦК, завжди вирішував сам («проколи»: 1976 р. Б.М.Єльцин затверджується першим секретарем Свердловського обкому, 1978 р. М.С.Горбачов стає секретарем ЦК... Але хто міг передбачити тоді майбутнє?) Але ось що дивно: апарат все більше прославляв його в газетах і на екрані, не задумуючись, що це — вірна ознака агонії всієї системи.
Нам легко зараз сміятися над «батьком застою». Але чи не обминаємо ми таким чином деякі важливі питання? Наприклад: наскільки істотна частина з коронних прийомів Брежнєва, за допомогою яких той блискуче досягав апаратного «балансу інтересів», успадкована його політичними наступниками різних поколінь? Чим пояснити зростання популярності «чотириразового Героя» в останні роки? Хіба лише ностальгією — адже доходить до того, що його внук, Андрій Брежнєв, граючи на «струнах народної пам’яті», висуває свою кандидатуру в парламент...
І, нарешті, можливо, головне питання. Чи засвоєно трагічний урок «доби застою»: відсутність гуманної ідеї, що консолідує суспільство і не зводиться лише до реалізації особистих інтересів членів цього суспільства, невідворотно веде до внутрішнього, морального загнивання, криміналізації (в той час — Щолоков, Чурбанов, Рашидов...), маразму в духовному житті і, з великою часткою ймовірності, економічної деградації? Навіть за властивого чиновникам доби Брежнєва блискучого уміння управляти суспільством «на автопілоті», нічого не міняючи по суті?
