Роздуми Дмитра Корчинського в «Куточку радикала» («День»
№ 241 від 16.12.1998) стали для мене, мабуть, найяскравішою подією газетного
життя за останні кілька тижнів. На фоні сумовитих статей, що добряче вже
втомили, на тему «Хто винен?» і «Що робити?», розмова (а всяке спілкування
з цікавою людиною є розмовою, навіть якщо говорить тільки один співрозмовник)
із патріархом українського радикалізму чудова своєю винятковою концептуальною
глибиною. Гострий і проникливий розум Корчинського пронизує хаотичне нагромадження
епох, людських мас, подій, океани крові й сліз, щоб спробувати знайти й
оголити найглибинніші, потайні механізми, що приводять у рух жахливу махину
Історії.
Висловлені Корчинським думки дуже глибокі й цікаві самі
по собі, але вони набувають особливого значення для тих, хто намагається
розібратися в феномені сучасного українського радикалізму, зокрема, ідеалів
і переконань спільників Дмитра Корчинського. У широких колах нашого суспільства
вельми поширена думка про УНА-УНСО як про маргінальну течію, співтовариство
людей знедолених і неадекватних. Масова свідомість, що страждає прихильністю
до простих відповідей на складні запитання, ще на початку 90-х приліпила
на них ярлик «фашистів-екстремістів», ледь не клоунів, і цим, схоже, цілком
задовольнилася. Тим часом, все не так просто. Йдеться про вельми серйозну
організацію, про силу дуже дисципліновану й справді згуртовану навколо
своєї ідеї. Між іншим, УНА-УНСО не побоялася відкрито створити свої воєнізовані
формування, кинувши виклик владі. І справа тут не тільки в безпорадності
державного апарату. «Справа Бродського» показала, що апарат аж ніяк не
слабкий, якщо справа торкається його політичних противників. Річ у тому,
що ці люди заявили про своє принципове протистояння такій державі й досі
виходять переможцями, а це не може не викликати поваги.
Відразу обмовлюся, що не мав можливості детально відстежувати
події, пов’язані з цією гранню суспільного й політичного життя України
й суджу за тими матеріалами, які потрапляють у поле зору загальнонаціональних
ЗМІ. Багато що почерпнув із розповідей українців, членів УНСО, котрі воювали
в Абхазії та Чечні. Найперший висновок, який я зробив, прочитавши статті
Корчинського ще два роки тому (де саме та які саме, хоч убийте, не пам’ятаю)
полягає в тому, що ці люди надають величезного значення стилю. Для них
важлива не тільки й не стільки сама ідея, скільки те, як вона виявляється,
які люди та як її реалізовують. Оспівування націонал-соціалізму, захоплення
самурайським «Шляхом Воїна» й багато іншого в тому ж дусі пояснюється,
на мій погляд, захопленням саме стилістикою цих явищ світової історії.
Корчинський прямо пише про те, що для нього «фашизм — це естетичний напрям».
Огидна суть фашизму як різновиду процесу відчуження влади від суспільства
для нього не секрет. Його ставлення до ідеології «надлюдини», один із головних
пунктів критики на його адресу, насправді виражається одним коротким словом:
«марення». У чому ж справа? Як в одній людині уживаються твереза оцінка
ідеології придушення суспільства, підкорення його Герою, Фюреру, Голові,
з одного боку, та запекла критика сучасного демократичного суспільства
— з іншого?
Якщо вважати, що молодість — це явище насамперед внутрішнього
порядку, похідне від особливого стану духу, особливого світосприймання,
не вагаючись скажу, що ідеї Дмитра Корчинського являють собою втілення
настрою Молодості в політиці. Ідеалізм, романтика властиві молодості так
само, як і несамовите небажання миритися з усталеним порядком речей. Так,
Корчинський не любить і не поважає сьогоднішнє українське суспільство.
А за що його поважати? За жахливу інертність, за огидну готовність терпіти
будь-які знущання й приниження від влади? За те, що з волі випадку позбувшись
одного ярма, воно з тупою покірністю готово начепити на свою шию нове?
А ми самі, суспільство, поважаємо себе?! Корчинський не хоче мати справу
зі стадом рабів, готових продати свободу за тарілку юшки. Це «неправильні»
українці, аж ніяк не нащадки гордих і войовничих козаків. Йому не хочеться
чекати 40 років, поки помре старе покоління. Хай живе революція! Навіть
якщо вона буде жахливішою за Страшний Суд. Ось і в фашизмі Корчинському
симпатичні настрої зухвалості й молодого завзяття. Усякий бажаючий може
підняти першоджерела й пересвідчитися, що «Нехай дряхлий, похмурий світ,
тремтячи, поглядає на нас», — такого роду лозунгами справді пістрявіє вся
історія тоталітарних режимів від Муссоліні до Мао. Корчинський і його послідовники,
натхненні прикладами сегунів і легіонерів, рицарів і поетів, настирливо
шукають саме свій стиль, тобто свій спосіб виявляти свій внутрішній світ,
свої переконання найлаконічнішим, найпослідовнішим способом. Стиль — це
все. Це здатність саме життя своє, кожен крок, кожен вчинок і слово перетворити
на Подію, на твір мистецтва. У зв’язку з цим не можна не подивитися на
тих, хто нині визначає «обличчя» українського суспільства, його, пробач
Господи, «еліту». Кострубатий, невиразний «канцелярист», за допомогою якого
наш «всенародно обраний» спілкується з нами — жахливий недогляд іміджмейкерів
чи красномовний індикатор його інтелектуального багажу? Чи спроможний хтось
із членів Кабінету Міністрів демонструвати таку ж глибоку різнобічну освіченість,
як і «маргінальний» політик, котрого не пускають до «пристойних будинків»?
Лідери наших комуністів та аграріїв — чи скрашують вони своє дозвілля,
читаючи Гегеля й Фіхте? Сміх у залі...
Мені здається, необхідно визнати: «український» «національний»
радикалізм є «українським» і «національним» винятково з волі випадку. Думаю,
час визнати, що той же Дмитро Корчинський втілює найдинамічнішу, найрухливішу,
можливо, найідеалістичнішу частину нашого суспільства. Суджу за своїми
знайомими: варто нормальним, освіченим і порядним людям переступити через
псевдоінтелігентське «ах, ця політика така брудна справа», як вони починають
відстоювати досить радикальні погляди. Можливо, це і є ті самі «здорові
сили», до яких волають наші політики. Та тільки вони, політики, вже їх
втратили. Здорові сили тому так і називаються, що є носіями чітких моральних
принципів і судять не за словами, а за справами.
Гадаю, час зняти з наших радикалів і звинувачення в анархізмі.
Вони цілком усвідомлюють важливість і корисність каналізації й готові нею
займатися. Можна сподіватися, що драматичний конфлікт між співом революційних
пісень і паровим опалюванням буде ними успішно розв’язано. Шариков теж
навряд чи їхня людина — він убозтво, він чмо, а чмирів в унсовських таборах
ой як не люблять.
Із ким будуть українські радикали 1999 року? Чи будуть
взагалі з кимось? Це, схоже, залежить від того, чи знайдеться сила, здатна
запропонувати поєднання яскравого, ефектного, істинно чоловічого «начала»
в політиці і тверезий, прагматичний розрахунок в економіці, яка зможе дати
відповідь на запитання, поставлені в статті: «Чи можна побудувати ситуацію
так, щоб особистість опинилася над бюрократією? Чи можна обійтися без повного
знищення бюрократії? Чи можемо ми навчитися експлуатувати бюрократію? Чи
можемо ми позбавити бюрократію права на насильство?»
Відповідь неочевидна. Відповідь прямо залежить від того,
ким ми хочемо стати — покірливими вівцями чи безжалісними «вовками». Безжалісними
по відношенню до свого небажання відповідати за свою Країну, своє майбутнє.
«Не питай, по кому подзвін...»
№246 22.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
