15 років тому в СРСР відбулася спроба державного перевороту: було створено Державний комітет із надзвичайного стану (ДКНС), що проіснував із 19 по 21 серпня 1991 року. Тоді скромному прокурору одного з районів Харкова Юрію Гайсинському довірили очолити комісію з розслідування діянь ДКНП в Україні.
— Юрію Олександровичу, де 15 років тому вас застало повідомлення, що в країні вводиться надзвичайний стан? Як ви це сприйняли?
— Я тоді був депутатом Верховної Ради України та прокурором Московського району Харкова. Це був понеділок, а у неділю я ночував у Червонограді. Прокинувся рано-вранці, щоб їхати до Харкова. І тут о сьомій ранку дзвінок. Подзвонив мій приятель із міліції та сказав, що в Москві військовий переворот. Зі мною була донька, ми включили телевізор, «Радіо «Свобода» і так дізналися про путч. Перше, що спало на думку, — я буду серед перших арештованих (я вже тоді показав себе у Верховній Раді як демократ).
— Як ваші колеги в прокуратурі відреагували на це?
— Того ранку в прокуратурі було дуже багато людей. До речі, Московський район Харкова на той час був найбільшим в Україні, у ньому проживали 330 тисяч жителів. Я відкрив Кримінальний кодекс: «Змова з метою захоплення влади. Зрада батьківщини», передбачена смертна кара. Цієї статті я не читав зі студентських часів, уже понад 20 років минуло.
Поки розказував людям, які можуть бути наслідки, як я уявляю собі цю ситуацію, подзвонив Євген Кушнарьов. Він був мером Харкова і депутатом (тоді можна було суміщати). Запропонував зустрітися на Сумській (центральна вулиця Харкова). Ми зустрілися, домовилися, як поводитися, хто виступатиме, на які теми. Але вранці 20-го ми дізналися, що сесія відмінена. Тоді Кушнарьов вирiшив скликати позачергову надзвичайну сесію Харківської міськради на 21 серпня.
На цю сесію зібралося багато людей, прийшли журналісти. Я виступив із проектом постанови про порушення кримінальної справи стосовно членів ДКНП. Мою заяву сприйняли на ура, зі шквалом оплесків. Ми факсом на ім’я Кравчука відправили цей проект постанови, щоб він передав його Потебеньку. Він був тоді прокурором УРСР.
Потім було 22 серпня і поразка ДКНП. І цього ж дня всі депутати отримали телеграму з викликом на позачергову сесію Верховної Ради. Ми всі приїхали 24 серпня, а це була субота, і ми проголосували за цей історичний Акт проголошення незалежності України. Розумієте, вчора був Радянський Союз, а сьогодні стала Україна. Ми в Києві тоді добре відсвяткували, як годиться, і повернулися назад до Харкова.
— А як усе-таки ви стали головою парламентської комісії з ДКНП?
— Увечері 26 серпня приходить урядова телеграма, що я обраний головою комісії. Для мене це було повною несподіванкою, я досі не знаю, хто мене висував. Мені друзі тоді казали: ти приречений на проблеми, хоч би яке рішення ти прийняв. Праві будуть незадоволені, що ти нікого до стінки не поставиш, а ліві — бо партію заборониш. Щож, треба було комусь дiяти...
Я приїхав вранці 27 серпня до Києва, сам написав проект положення про комісії. Тому що така комісія, взагалі-то, — це безпрецедентний випадок. Коли проект положення почали обговорювати на засіданні президії, деякі депутати говорили, що це нова НК, що почнуться розправи, і трохи урізали нам повноваження. Але все одно їх було достатньо для проведення розслідування.
— А як, власне, відбувалося розслідування?
— План роботи був такий: партія, правоохоронні органи, СБУ, МВС, прокуратура та ЗМІ. Про партії: допитавши деяких людей, ми дійшли висновку, що з боку партії була підтримка незаконних дій ДКНП. Тому ми ухвалили рішення, що має бути політична відповідальність. І ще один момент: того ж дня, коли була створена комісія, прокурор Потебенько підписав постанову про порушення кримінальної справи щодо дій ДКНП. Адже захоплення президента сталося на території України в Криму. Тому підстави для порушення, безумовно, були.
Після цього ми думали, як бути з правового погляду. У судовому порядку забороняти Компартію чи ухвалити рішення Президії Верховної Ради? Ми запросили п’ятьох учених-юристів, дали їм можливість попрацювати. І вони запропонували нам свій висновок, і вже на його основі комісія ухвалила рішення про заборону діяльності Компартії. Але комісія — це ж лише рекомендаційний орган, це орган Президії Верховної Ради.
Я написав проект указу про заборону діяльності Компартії України, і на засідання Президії зробив доповідь. Тоді головував Кравчук, і указ поставили на голосування. 19 осіб проголосували за, один — проти. От і все. На тому життя Компартії України й закінчилося.
— Що ви відчували в цю мить? Страх чи ейфорію?..
— Ви знаєте, це був пік напруження. Я це запам’ятав на все життя. Учора ще партія вершила долі народів, а зараз якийсь хлопець із Харкова прийшов і каже, що їх треба закрити, заборонити і майно їхнє вилучити.
Потім я отримав ключі від Компартії (від будівлі на Орджонікідзе) та здав їх в Управління справами Верховної Ради. І комісія взялася за інші справи: КДБ, прокуратура, МВС, засоби масової інформації, допити, аналіз, роздуми. Приходили на роботу рано-вранці, а йшли годині о 12-й ночі. Хиталися від утоми.
Так творилася історія. Усі ми — вчора ще і комуністи, і громадяни Радянського Союзу, а сьогодні вже громадяни нової держави. Ні досвіду, ні знань, як жити в умовах ринку, як жити в умовах демократії, не було. Ми знали точно тільки одне — так жити не можна.
Потім три роки засідав Конституційний Суд. І, зрештою, через десять років визнав указ неконституційним у частині порушення процедури. Все- таки треба було в судовому порядку робити. Але не забувайте, тоді в нашому розпорядженні було лише три дні. І було 20 депутатів Верховної Ради та два Союзи. При цьому аж ніяк не всі юристи, а якщо й були юристи, то не в галузі конституційного права. А тут 18 кращих суддів України три роки думали і через десять років ухвалили таке рішення. Але що стосується власності Компартії, то тут ми правильно вчинили. Тобто несильно ми погарячкували.
— Існує думка, що путчисти програли, бо не були готові здобувати перемогу за будь-яку ціну: не арештували Єльцина з товаришами, не віддали наказу застосувати зброю... А якби вони вирішили йти до кінця?..
— Вони б перемогли, гадаю, що перемогли б. Одне лише: це були б факіри на годину. Вони б перемогли в серпні 1991-го, але програли б незабаром через дві причини. По-перше, за весь час із 1917 року партія через відсутність конкуренції, через монопольне становище в державі постаріла. Це природно, будь-яка організація без конкуренції, без нової крові приходить у непридатність, старіє. Вона вже «злінивіла» (я такий термін прочитав у Солженіцина), «збрежнєвіла». Зруйнувалася. Три мільйони було членів компартії України на час усіх цих подій. Ми відстежували, не було навіть індивідуальних протестів. Я вже не кажу про організовані...
По-друге, з’явилася певна кількість активно незадоволених людей, які вміють виступати. А серед партійних функціонерів не було жодного оратора. Хіба що Кравчук — він завжди добре говорив. Усіх інших я не знаю. А ми виступали на мітингах, ми говорили з народом відкрито. А що вони? Сиділи в тиші кабінетів? Інтригували? Ні з ким уже було інтригувати.
Ну і найголовніше, без кровопускання втримати владу в Радянському Союзі було не можна. Сталін це робив регулярно, тому він був при владі. Він був чудовим тактиком. Але стратегом виявився нікчемним. Радянський Союз тримався на багнетах, а, як казав Наполеон, багнетами можна зробити все що завгодно, але в них лише один недолік — на багнетах не можна сидіти. Принаймні довго. І цей колос на глиняних ногах просто впав. Імперія на багнетах — це тимчасове явище.
— Як ви поясните, що тоді в Москві люди вийшли на вулиці, а в Києві було тихо...
— А нікому було чинити опір, танків на вулицях Києва не було. А в Москві танки були, та й людей у Москві вийшло не так вже й багато — десь 70 тисяч, це притому, що Москва вп’ятеро більша за Київ.
— Вам не здається, що незалежність дісталася Україні дуже легко, ми її по-справжньому не відвоювали, як, скажімо, прибалти, і від цього сьогодні багато проблем?
— Здається... Я взагалі вважаю, що якби не було 12 червня 1990 року (Декларація про державний суверенітет Російської Федерації), то й 16 липня 1990 року (Декларація про державний суверенітет України) також не було б. Або вона була б, але значно пізніше. Росія завжди впливає на Україну. І тут Москва говорила: «Відокремлюйтеся». Принаймні такі сигнали надходили. Гріх було не скористатися таким історичним вікном. Україна цим скористалася.
— Які шанси були втрачені за ці 15 років, які були допущені помилки?
— Багато було упущень, насамперед невдало була проведена приватизація. Ми підірвали довіру людей до держави тим, що практично залишили стариків убогими — все, що в них було на ощадкнижках, перетворилося на прах. Почали приватизацію за Чубайсом, і я теж голосував за це. Я не фахівець у галузі економіки. У сфері економіки були інші люди, але я не хочу показувати на них пальцем і бути їм суддею або прокурором.
Ми всі, при найкращих здібностях, даних нам Богом, не мали жодного досвіду життя при демократії в умовах ринку. До того ж наша економіка так була закручена на силових методах управління. Ми будували підмурок будинку, не знаючи, як. Звідси всі помилки.
А з іншого боку, можливо, і люди не були готові до розуміння того, що ти вже працюєш не на міфічну державу. Що таке держава? Якийсь чиновник, об’єднання бюрократів, а зараз ти вже працюєш на відповідального господаря. Це, знаєте, час має минути, щоб це усвідомити.
— Як ви вважаєте, зараз Україна рухається в правильному напрямі та правильними кроками? Зараз багато хто побоюється, що при уряді Януковича може бути «відкат» назад.
— Легко говорити загалом і зокрема, хто повинен бути. От я зараховую себе до демократів. Якщо ми хочемо керуватися волею народу, а не волею купки самозванців, якими були комуністи в 1917 році і весь цей час, то ми повинні поважати вибір народу. Він — лідер партії, яка перемогла на виборах. Ми повинні поважати голоси цих людей, якщо ми демократи? Так, безумовно. Тому в цій ситуації я не бачу, що стало погано.
А загалом, державне управління — це дуже різноманітна діяльність. Від економічних, військових проблем до гуманітарних, культурних. Усе це разом зав’язалося, переплетене, відділити неможливо. Щось треба було робити краще, швидше, чогось треба було взагалі не робити. Але одночасно необхідно пожити в цій системі, щоб зрозуміти, як іти краще. Я це зараховую до проблем зростання, до тимчасових проблем, і тільки.
— А коли ми, на вашу думку, виростемо, скільки нам треба років?
— У мене є поки що тільки один орієнтир — Біблія. Для того щоб із натовпу рабів зробити народ, Мойсею знадобилося 40 років. А там, щоб ви знали, шість днів переходу. Він же знав дорогу! А все-таки 40 років водив. Нащо? Щоб вимерло покоління рабів. От вам загальновідомий орієнтир. Може, українцям знадобиться більше часу, може, менше.
ДОВІДКА «Дня»
Юрій ГАЙСИНСЬКИЙ народився 26 вересня 1947 р. у Полтаві. Трудову діяльність починав теслярем. Після закінчення в 1970 році Харківського юридичного інституту працював помічником, а потім прокурором районної прокуратури Харкова. Народний депутат України першого скликання. У 1991 р. очолив тимчасову комісію ВР України з розслідування в Україні серпневих подій (19.08 — 21.08.1991 р.); із 01.1992 р. по 10.1993 р. — перший заступник Генерального прокурора України, голова Вищої атестаційної комісії Прокуратури України. У 1994 — 2000 рр. — адвокат, директор юридичної фірми «Корда». Із 03.1998 р. — кандидат у народні депутати України від ХДПУ. Із 01.2000 р. по 07.2002 р. — прокурор м. Києва, заступник Генерального прокурора України. Із 07.2002 р. по 05.2004 р. — прокурор Київської області. Із З 07.2005 р. знову очолює обласну прокуратуру.
