У Благовіщенській церкві, що на території Києво-Могилянської Академії (КМА), йде ранкова служба. Її править священик середнього віку - протоієрей отець Юрій. Після служби, знявши сакральне облачення, він перетинає двір Академії і невдовзі опиняється на місці своєї другої роботи - на кафедрі історії КМА. Там о.Юрій - професор, доктор історичних наук Юрій Мицик - працює завідуючим. Він також очолює відділ документалістики в інституті Археографії НАН України.
Професор Мицик є автором близько 300 наукових статей та 15 книг, серед яких "Листи Івана Сірка", "Джерела доби Хмельниччини" та ін. З цією талановитою і неординарною людиною зустрівся кореспондент газети "День".
- Шановний отче, який шлях привів молодого професора історії до сану священика?
- Я виріс у родині, де віра не відігравала особливої ролі. Та стараннями моїх бабусь і дідусів я був хрещений, а в 7 років прийняв перше причастя. І хоча школа робила все, аби переконати нас у тому, що церква - то для старих неосвічених бабусь, у глибині душі віра не згасала й поступово формувався намір стати священиком.. У 20 років у моєму житті відбувся злам - я одночасно усвідомив себе українцем і православним. Першою Біблією, що потрапила мені до рук, був ганебний пасквіль Лео Таксіля "Забавна євангелія". Та я уважно вивчав її, "викопував" звідти інформацію. Пам'ятаю щастя, коли на другому курсі мені дали - з великою конспірацією й на одну ніч - Євангеліє. З того часу вів подвійне життя, однак всі мої наукові роботи завжди були присвячені українській історії. Духовне покликання мусив відкласти на невизначене майбутнє, бо воно значило б кінець заняттям наукою. Я із заздрощами дивився на Захід, де можна бути ченцем-вченим, патером-вченим.
У нові часи, вже після захисту докторської дисертації, сталося так, що я опинився на операційному столі. І тоді, протягом кількох миттєвостей я зрозумів, що не готовий до можливої смерті, не готовий стати перед Богом і що не маю права відкладати прийняття сану. Коли опритомнів після наркозу, перш за все відчув, що молюся в самий момент повернення свідомості, а може й до цього молився. Це сприйняв як знак.
Остаточно вирішив прийняти сан під впливом архієпископа Адріана, який сказав мені словами Євангелії: "Жнива великі, а немає кому жати", вказуючи на гостру суспільну необхідність в освіченому прогресивному духівництві. Сан я прийняв 1994 року.
- Чи є у Вас проблеми з новою "професією"?
- Так, бо сан є складним і відповідальним обов'язком. Найбільшу відповідальність відчуваю при таїнстві сповіді. Адже ближнього треба не тільки скерувати, а й розрадити, зміцнити у вірі, добрі. Тепер мені стало здаватися, що з кожною людиною треба обходитися, як з хворим - бо у кожного болить душа.
- Чи Ви змінилися після прийняття сану?
- Дуже. Живу під постійним жорстким самоконтролем, відмовився від багатьох старих звичок. Відійшли до минувшини такі, наприклад, неподобства, як анекдоти чи грубі слова. Готуюсь наступного року одержати екстерном диплом Духовної семінарії, одночасно згодився читати там лекції.
- Як Ви думаєте, чи може бути невіруюча людина порядною, чесною, доброю?
- Думаю, що коли людина така, як Ви кажете, то в її душі, можливо й без її відома, є Бог. І вона так чи інакше має прийти, до Бога, а найкоротшим шляхом до цього я вважаю православ'я!
- Пане професоре, кілька запитань з царини Вашої наукової професії. Як Ви оцінюєте сучасний стан української історіографії?
- Зараз у ній рівнобіжно існують найрізноманітніші напрямки, включно з тими, що успадковані від нещодавнього минулого. Є серед них такі, що продовжують прямувати сталінським курсом фальсифікації історичних фактів. Статті цього гатунку досить часто з'являються у часописах "Товариш", "Комуніст". Другу історичну лінію я називаю "канигінщиною", на честь доктора економічних наук Юрія Канигіна, який сьогодні став "відомим істориком". Послідовники "канигінщини" пишуть, наприклад, про походження українців від троянців чи доводять, що Тарас Шевченко був "народжений двічі" й першим його втіленням був гетьман Сагайдачний. Взагалі, кожний має право писати все, що йому спаде на думку. Але небезпечним є те, що подібним псевдонауковим теоріям ЗМІ надають статус істини, компрометуючи тим вітчизняну історіографію. Є серед нас і такі історики, які будь-що намагаються довести відсутність поняття "українська державність". У їхніх творах історія України шматується на непоєднувані частини - литовську, польську, турецьку, а головно - російську. Серед прихильників цієї концепції знаходимо, наприклад, академіка Петра Толочка.
- А взагалі, чи може бути написана об'єктивна історія того чи іншого народу?
- Вважаю, що історії не притаманна абсолютна об'єктивність. Те, що написано, навіть просто зафіксовано істориком, завжди - попри його волю - віддзеркалює його погляди. Одні й ті ж факти, скажімо, Наполеонівських війн, висвітлені французькими чи російськими вченими, вкладаються в різні схеми історії. Переконаний, що досі немає повної історії України, побаченої очима саме українця. Є історії регіону Україна чи Малоросія, потрактовані поляками чи росіянами, чи ще кимось. Але то не зовсім наша історія. Зокрема, тому, що всі імперські історики хибують на перейменування історичних подій, надання їм змісту, якого вони не мають для підкорених народів. Згадаємо концепції "дружба народів", "радянська людина", "возз'єднання" тощо. Справжній історик народу має бути прихильником державності цього народу.
- Що є сьогодні найбільш актуальним для української історіографії?
- Головне завдання я вбачаю насамперед у тому, щоб розширювати й вивчати коло історичних джерел. У наших архівах зберігаються мільйони одиниць документів, до яких століттями ніхто не торкався. Друга важлива робота - викриття й виключення з наукового вжитку імперських фальсифікацій. Ця праця вже значною мірою виконана. Найбільше бракує нашій історіографії солідних аналітичних монографій, концептуальних осмислень історії України в контексті всесвітньої історії. Справа, втім, рухається - вже з'явилося 50-60 серйозних робіт, такі, наприклад, як "Українська шляхта" Наталі Яковенко чи серія книг Смолича й Степанкова з історії Хмельниччини.
- Як, на Вашу думку, має ставитися держава до церкви, релігії?
- Будь-який уряд, навіть атеїстичний, якщо він дбає про мораль у суспільстві, зобов'язаний всіляко підтримувати релігію. Не має значення, чи відділена церква від держави, чи ні. Тут доцільно згадати слова великого безбожника Вольтера: "Якби Бога не було, його треба було б вигадати!". Про необхідність для суспільства релігійної моралі свідчить статистика. Наведу такий приклад - рівень злочинності на моїй рідній Дніпропетровщині набагато вищий, ніж у віруючій Гуцульщині. На жаль, наш уряд досі не має чіткої стратегії відносин з церквою, такої, наприклад, яку завжди мали візантійські імператори. Хоча я звичайно проти цезарпапізму, тобто повного зрощення церкви зі світською владою.
