Володимир ПРИТУЛА, голова Громадського комітету з моніторингу свободи преси в Криму:
— Найбільше досягнення України за минулі 15 років полягають саме в закріпленні та розвитку незалежності країни як держави-члена ООН, яка відіграє певну роль у світовій політиці. З історії відомо, що Україна кілька разів проголошувала свою незалежність, однак частіше за все через зовнішній військовий тиск вона втрачала незалежний статус, винятком є хіба що період Київської Русі. Були «оракули», які й 1991 року передрікали таку ж саму долю, однак Бог цього разу був милостивий до України та послав нам кращу долю. Разом із тим, зміцнення та розвиток таких факторів незалежності, як армія й флот, власна грошова система, власна система державного управління та законодавства, яке визнане одним із передових у світі, вироблення та зміцнення на українському ґрунті демократичних цінностей, які зменшують ризик повернення адміністративно- командної системи, — це все заслуга самого народу України. Звичайно, поступ України можна визнати не досить стрімким, але це поняття відносне, бо кожному б хотілося йти швидше. Однак у соціальних процесах завжди спостерігається певна послідовність, яку не можна порушити. І саме тому, що Україна має таку складну історію, вона не могла мати й менш складний процес зміцнення незалежності, ніж він є зараз. Скажімо, темп поступу прибалтійських країн лише теоретично міг би бути застосований в Україні, а на практиці Україна не могла не пройти через десятирічну кумівську командно-адміністративну систему, бо саме так в українському менталітеті могло утвердитися розуміння необхідності демократичного правління, вільних виборів, реальної багатопартійності, залучення молоді в політику й економіку, неприйнятність авторитаризму.
Розвиток України значною мірою ускладнило те, що нам не вдалося домогтися реальної заборони Комуністичної партії та комуністичної ідеології, яка несе загрозу людству. Фактично вона відрізняється від нацизму лише тим, що вивищує класові, а не расові інтереси. Звичайно, це хоча й помилка, але помилка дещо вмотивована, бо в Україні, де три чверті дорослого населення входило до складу Компартії, не можна було в повній мірі застосувати люстрацію. Однак, разом із тим, слід було перетворити декларативну заборону Компартії на реальну — заборонити чільні посади найбільшим функціонерам партії, викрити сітку агентів іноземних спецслужб, у правовому сенсі задекларувати та поставити вище всього іншого — можливо, безпосередньо у Конституції! — інтереси держави та народу України. Це дало б змогу нам зараз чіткіше позначити їх у суспільній свідомості, мати систему інтересів, а не «кашу» з них, як це є нині...
Стримало наш поступ те, що ми на початку 1990-х років утратили шанс провести політичну та економічну реформи та не змогли піти шляхом хоча би тієї ж Польщі, яка успішно пережила так звану шокову терапію, зате не топталася на місці, як ми. Ми ж провели приватизацію «як у Росії», й у результаті нічого ніхто не має — середнього класу немає, приватна економіка несформована. Спочатку були надії на Кравчука, потім сподівалися на Кучму, в якого була сильна команда, однак це лише привело до втрати часу. Наприклад, якби земля була роздана селянам не у другій половині 90-х років, а її приватизація була проголошена одним із перших законодавчих актів 1991 року, то нині ми б мали міцне селянство й міцний ринковий аграрний сектор, який би, крім іншого, був би одним із гарантів незалежності держави, бо Україна завжди була сильною саме селянською свідомістю. Таким чином, маючи на рівні з цим науку й окремі підприємства промисловості світового рівня, ми могли б значно швидше модернізувати свою економіку. А це б сформувало еліту України зовсім іншої якості, ніж та, яка зараз чубиться «біля корита»...
Тому мої найбільші сподівання на найближчі роки полягають у тому, що скоро буде сформована ця українська еліта, для якої інтереси держави та народу будуть вищими за все інше. Однак для цього характерною рисою нашого суспільства має стати також умова, що саме державні та народні інтереси забезпечуватимуть стабільність життя в країні, що перевагу матиме саме патріотична поведінка та патріотична політика. Саме поняття «патріот України» має бути шанованим у суспільстві та розцінюватись як найвища чеснота, яка забезпечує й пошану, й перевагу. Тому еліта має відчути себе відповідальною за долю держави й народу, за всі аспекти розвитку України в майбутньому. Українська еліта має увійти в історію як спільнота, яка виграла, відстояла, захистила свою державу й свій народ, зуміла знайти правильний шлях розвитку, а не спільнота, яка втратила вже здобуті перспективи. Я сподіваюсь, що Україна не згубить нинішній шанс стати врівень з іншими державами світу, ввійти до когорти поважаних та достойних країн і народів Землі.
Як змінилося за роки незалежності особисте життя? Та що там особисте життя? Якби тільки жила наша Україна щасливою та заможною, це й визначатиме наше особисте життя.
Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук, завідуючий відділу Інституту політичних та етно національнихдосліджень НАН України:
— Для мене як для історика (який значну частину життя прожив у неіснуючих тепер СРСР/УРСР) найбільше досягнення цих 15 років це — сам факт існування України як держави, як життєздатної спільноти. Добре відомо, що спроби утвердити незалежну Україну в ХХ столітті були (в силу відомих причин) обмеженими в часі (до речі, й у просторі). Це значною мірою сприяло формуванню тези про нежиттєздатність українського державницького проекту. 15 років, що минули, навіть за умов наявних проблем, — наочне спростування згаданої тези.
Принципово й те, що за ці роки в країні виросли покоління, для яких поняття «незалежна Україна» є аксіоматичним, як і поняття «права людини», «свобода пересувань», «свобода слова». Вірю, що ці поняття ніколи не будуть девальвовані, не зважаючи на те, якого кольору штандарти піднімає чинна влада.
Щодо втрачених шансів. Після колапсу СРСР усі серйозні експерти твердили, що з-поміж колишніх союзних республік Україна мала найкращі стартові позиції для реформ, входження в ринкову економіку, для інтеграції у світову спільноту. Ці надії, на жаль, не справдилися. І, в першу чергу, через наші внутрішні причини. Ось чому в мене завжди викликають іронію багатозначні заяви про те, що, мовляв, на Заході чи в Європі на нас ніхто не чекає. Та озирнімося навколо себе! На кого чекати? На країну, де порушуються закони, де процвітає корупція, де жахлива екологія, де бізнес настільки злився з владою, що їх не те що розділити, а навіть роздерти неможливо etc.?
Найбільшим розчаруванням для мене став крах «помаранчевих» сил, яким я симпатизував, які підтримував. 2004 року В. Ющенко виграв битву, але 2006-го В. Янукович виграв війну. Перший поступився принципами, другий, схоже, (попри дипломатичні декларації) — ні. Conclusion: ми приречені пережити добу реваншизму в країні, яку розкололи (розкололи-розкололи, хто б там не заперечував!) ще 2004-го політтехнологи та продажні (у першу чергу теле-) журналісти, створивши нібито ворожі образи Західної та Східної України. А це не додає позитивних перспектив ні політикуму, ні соціуму.
За цих умов надзвичайної ваги набуває роль інтелігенції, інтелектуалів, громадської думки, які повинні створити систему тиску на владу, не боятися говорити правду. Та за 15 років українська інтелігенція фактично не змінилася. Її представники на різного роду зібраннях переважно медитують на теми «неукраїнської влади» та накручують один одного ламентаціями про «руку Москви». Це — контрпродуктивно, й 15 років достатньо, щоб це нарешті зрозуміти.
А що стосується мого особистого життя, то воно змінилося просто радикально. Особливо якщо порівнювати, яким воно було раніше — за «залізною завісою» та з однією, «єдино правильною» історією. Колись у СРСР часто співали пісню «Никто не даст нам избавленья: ни Бог, ни царь и ни герой...» В останні 15 років ці слова нарешті матеріалізувались. У небуття пішли надії на патерналістську роль будь-кого (держави в тому числі). Ти мусиш «робити себе сам», покладатися на власні сили. Це нелегко, але це той імператив, без якого не вижити.
Ярослав КУРКО, доцент юридичного факультету Чернівецького Національного університету, голова правління Чернівецької обласної організації ТОВ «Знання» України:
— Найбільшим досягненням незалежності вважаю те, що наша держава вийшла на демократичний шлях розвитку, коли влада формується в результаті виборів і змінюється через вибори. Хотілося б, щоб такий стан справ залишився незмінним. Незаперечним здобутком є реальна свобода слова в Україні, становлення громадянського суспільства, розвиток ринкових відносин.
Чимало було за ці роки й помилок. Проте найбільшою є наростаюче відторгнення влади своїми ж громадянами. З кожними новими виборами зростає кількість громадян, які голосують проти всіх. А це означає, що люди все більше зневіряються в діях влади будь-якого партійного окрасу. Останній приклад — дії «помаранчевої» коаліції. У цій ситуації керівництву України можна хіба що взяти приклад зі своїх колег із Росії та видалити з бюлетенів для голосування графу «проти всіх». Тоді влада позбудеться клопоту й формальної оцінки своїх дій громадянами.
Основне, що втрачене за роки незалежності — це темпи внутрішніх і зовнішніх змін, необхідних громадянам України. На сьогодні, замість цілого ряду вкрай необхідних суспільству реформ, маємо тупцювання на місці, а часто й відступ від досягнутого, а ще несистемні, непланові, непередбачувані дії влади як на загальнонаціональному, так і на регіональному рівнях. На мій погляд, як правило, прихід кожної нової владної команди, особливо на регіональному рівні, погіршує ситуацію. Майже всі наступні дії влади є запереченням досягнень попередньої команди, навіть у межах каденції одного президента. А звідси й «маємо те, що маємо»...
Одним із найважливіших завдань майбутнього розвитку України вважаю збереження основних векторів розвитку держави. А саме — збереження тих пріоритетів, які маємо сьогодні. Це демократизація, захист прав і свобод громадян, ринкові перетворення в економіці, належний соціальний захист у внутрішній політиці, а у зовнішній — співпраця з ЄС, вступ до СОТ, розвиток рівноправних партнерських відносин із Росією та іншими країнами. Щоб прихід різновекторних політичних сил до влади в Україні не змінював корінних і базових засад внутрішньої й зовнішньої політики, не піддавав ревізії основи політики держави України як незалежної, демократичної, правової та соціально-відповідальної перед своїми громадянами.
Значною мірою змінилося за роки незалежності й моє особисте життя. Здобув другу вищу (юридичну) освіту. Радикально змінив напрям професійної діяльності — вже вісім років займаюся науковою, викладацькою й практичною діяльністю у сфері земельних й аграрних відносин та земельно-оціночної діяльності. Більше ніж десять років керую громадською незалежною, неприбутковою обласною організацією товариства «Знання» України. Реалізував на теренах області декілька загальнонаціональних проектів у сфері реалізації виборчих прав громадян та розвитку ЗМІ як незалежних і незаангажованих.
Артем ІВАНЦІВ, керівник інформцентру обласної організації НРУ (м. Дніпропетровськ):
— Головне досягнення 15 років незалежності — це те, що Україна відбулася як самостійна держава. Вона визнана світовою спільнотою і, що найважливіше, — здобуття незалежності відбулося мирним шляхом, без кровопролиття. На жаль, за минулий період українське суспільство не змогло реалізувати багато чого з того, на що сподівалися люди, голосуючи на референдумі 1 грудня 1991 року. Ми не досягли високого добробуту, розвиненої демократії і, ймовірно, тому Україна залишається поза Європейським Союзом. Однак, головне розчарування, на мій погляд, — несправджені надії й очікування, пов’язані з Майданом. Хоч би що там говорили, але помаранчева революція все-таки була. Насамперед — у розумах людей. Наші громадяни взаємно, вперше відчули свою значущість, відчули силу та можливість впливати на власну долю. На жаль, надії на те, що у країні буде нова влада, м’яко кажучи, не справдилися.
Проте людина живе, поки сподівається на краще. Особисто я хочу після закінчення історичного факультету вступити до аспірантури та захистити дисертацію. Моє захоплення — археологія середніх віків і нового часу. З 2003 року я працював в експедиціях на розкопках Богородицької фортеці й Української оборонної лінії. Ця сторінка вітчизняної історії XVII—XVIII століть мало досліджена. Займаючись цією проблемою, я відпочиваю душею. Іноді кажуть, що археологія зовсім не пов’язана з сучасністю. Можу запевнити, що це не так. Розуміючи минуле України, набагато краще розумієш сьогодення.
Євдокія ГОЛОБОРОДЬКО, доктор педагогічних наук, професор Херсонського державного університету:
— Зміни, які відбулися за 15 років незалежності, безперечно, відчуваються. Ось, наприклад, підхід до справи. Це опитування дає можливість не тільки для схвальних відгуків і красномовних висловів, але й простір поміркувати, проаналізувати. Тому із задоволенням викладу свої думки.
Досягнення за 15 років мають бути, й вони, звичайно, існують. Наприклад, останнім часом з’явилися дуже багато товарів, з чим раніше в нас були проблеми. Посилилися контакти між людьми з різних держав, якось вільніше їздять, більше спілкуються, зустрічаються. А також свобода слова та думки. Інша річ, як вони використовуються, як формуються думки, висловлюються, наскільки конструктивно. Але хочеться підкреслити, що все це в більшій мірі відбулося не за рахунок старань офіційних кіл держава. Це відбулося за певними внутрішніми законами розвитку суспільства, майже стихійно. За рахунок інших країн.
Помилки теж є. Але вони, мабуть, закономірні, бо ми вже звикли до такої тези — «не помиляється той, хто нічого не робить». На мою думку, найбільш суттєві та серйозні помилки були такі: по-перше, Україна в ХХ столітті, тобто в складі Союзу, була однією з розвинутих республік, і наша помилка, що ми це не зберегли в належному стані. Усе розпалося, потихеньку розвалилося. Система в галузях того ж таки сільського господарства, промисловості просто зруйнувалася.
По-друге, нерідко замість того, щоб використовувати ресурси зі своєї історико-культурної скарбниці, менталітету народу, працювати всередині держави, ми чомусь працюємо назовні, більше враховуємо думки та досвід зарубіжний. Ніхто не каже, що це погано, але тоді це треба застосовувати, коли в основі лежить своє.
По-третє, дуже мало й неефективно ми використовуємо колосальний інтелектуальний потенціал представників свого народу.
По-четверте, ми втратили вплив на наше майбутнє — нашу молодь. Це дуже серйозна проблема. Зараз стоїть питання — чи зможемо ми найближчим часом зробити так, щоб молодь наша була фізично й морально здоровою?
На жаль, за роки незалежності ми не використали повною мірою стан своєї незалежності. Якщо ми — незалежна держава, то треба було все планувати й жити за встановленим статусом, міркувати й працювати як незалежна держава. Але ми таки підпали під вплив сильних держав світу. І це треба визнати.
Але сподівання на краще є завжди. У кожного народу, в кожної людини. Сподіваюся, що зараз не тільки керівникам держави, але й простим громадян зрозуміло — що відбулося, що треба виправити та змінити на краще, щоб організувати своє життя належним чином. На мою думку, щодо змін на політичному рівні, то вони мають бути конструктивними. Вважаю, вже треба перестати говорити багато, а почати багато працювати. Жодна діяльність не проходить безслідно. Позитивні результати обов’язково з’являться. І швидко, й помітно.
Друге сподівання моє — як людини старшого віку, як педагога. Ми зможемо підійти до молоді з належною повагою та передамо їй свій багатий досвід, накопичений довгими роками. Допоможемо знайти їй своє місце в житті, передаючи їй естафету, яку ми пронесли від попередників.
Дуже хочеться вірити, що буде інше ставлення до людини, особливо до людей праці. Вони того варті — у великих колективах, на селі, у місті, в області країни. Якби це було, то ми б більш успішно будували нове українське суспільство. І я вважаю, що це буде, інакше ми нічого вартого уваги не зробимо.
За останні 15 років змінилося й моє особисте життя . З усіх принципів я визнаю (й вважаю його переконливим і дієвим) віковий принцип. І як би там не рухалося життя в суспільстві, ти стаєш більш уважною, розумною, мудрою людиною, озброєною досвідом на предмет аналізу, оцінки того, що відбувається навкруги. Можливо, особисто моє життя й не погіршилося за ці роки, але соціальне тло таки відчутно додає йому сумних кольорів. Ситуація в країні, а особливо в сільській місцевості, де моя сім’я нерідко буває. Там багато людей зневірених та знедолених. Ось це мене турбує... А також я відчула за останні 15 років, як змінилися стосунки в сім’ях, між близькими людьми, між друзями. Усе інше, й скажемо правду, не на краще. І, знову таки, нам треба багато працювати, аби зробити своє життя більш оптимістичним, більш радісним. І працювати із задоволенням.
Тамара ОГОРОДОВА, голова Громадської організації «Запоріжжя — наш дім»:
— Найголовніше досягнення України за 15 років незалежності — це побудова більш-менш демократичної держави. На жаль, у соціальній та економічній сферах досягнень майже немає. Демократія проявилась у свободі думки, слова, вільному виїзді за кордон.
А от у політиці ми не досягли головного: вона не стала чесною. Сьогодні все будується на грошах, а те, що будується на грошах, гальмує розвиток демократичних процесів. Те, що ми сьогодні спостерігаємо, — це великі гроші, які вкладаються в політику для того, щоб потім мати доступ до бюджету країни. Такі процеси можна побачити й на рівні держави, й на рівні окремих міст. Деякі політичні сили погоджуються на коаліції будь-якого кольору, щоб тільки отримати більше влади й доступ до бюджету.
Найбільша помилка, яку б хотілося виправити, — це приватизація. Тому що спочатку вона планувалася як акціонування всіх державних підприємств й отримання кожним громадянином України сертифіката, який 1990 року коштував 29 тисяч рублів, а 1996 року — 10 гривень. Тобто знецінився більш ніж у 1000 разів. Це призвело до збідніння людей та втрати контролю за підприємствами, що приносять державі значні прибутки. Таким чином, усі прибуткові підприємства сконцентрувались у руках декількох кланів. Тому, я вважаю, приватизацію провели незаконно. У цій приватизації з 1996 по 1998 рік брали участь усі представлені в парламенті сьогодні політичні сили.
Є помилки й політичного характеру. Але назвати їх однозначно помилками неможливо, тому що народ не перевиховаєш. Якби ми, наприклад, 1994 року обрали президентом академіка Юхновського, то, можливо, жили б і розвивались по-іншому. Усі негаразди тягне за собою політична незрілість, тому що протягом 70 років ми нікого не обирали, а лише вкидали папірці з давно визначеними іменами. Тому вимагати від народу, щоб він за 2—3 роки навчився робити свідомий вибір, при цьому аналізуючи всі існуючі в Україні політичні сили, несправедливо. Більшість українців просто робили вибір, довіряючи тим чи іншим політикам, не замислюючись, чи варті вони довіри.
За ці 15 років незалежності Україна, як більшість прибалтійських країн, утратила шанс досягти в економіці рівня європейських країн. Адже на момент виходу нашої держави зі складу СРСР Україна була досить розвиненою економічно. Річ в іншому — ці досягнення потрібно було підтримувати завдяки впровадженню нових технологій. Але цього зроблено не було, й пішли процеси, що практично знищили все напрацьоване. Наприклад, військові підприємства, (а їх було дуже багато — Авт. ), якби вчасно були переведені на нові технології, то доля їхня склалася б інакше, але Україна цей шанс втратила. На мою думку, при розумному підході до економіки ми б уже давно були на рівні Польщі.
Сьогодні всі сподівання — на нову політичну еліту. Як би нині не ставились до Віктора Ющенка, він уособлює ті демократичні сили, що за часи незалежності своїми руками заробили собі й соціальний статус, і політичне визнання. Це нова формація політиків, серед них можна назвати Пинзеника, Костенка та інших. При цьому залишились і представники старої еліти. Так, сьогодні Віктора Януковича, підтримують представники партократичної, номенклатурної еліти. Це Кравчук, Кучма, люди з партійним минулим. То ж, незважаючи ні на що, гадаю, що в нас є майбутнє, якщо на цьому етапі розвитку України не буде підміни демократичних цінностей на розмови про стабільність держави, про тишу та спокій. У болоті теж тихо й спокійно.
За роки незалежності моє життя змінювалось по-різному. Були й дуже важкі часи, не такі, як за стабільні, спокійні радянські роки. У мене, наприклад, нині становище важче, ніж було в 1980-ті роки, але я не жалкую, тому що за все потрібно платити. Урешті-решт, існує нематеріальна сторона життя, яка теж дуже важлива. Для мене свобода важливіша за сите, але обмежене життя. Не зважаючи на зниження життєвого рівня, я задоволена змінами, що відбуваються.
Марія ОЛІЙНИК, голова Донецької обласної організації Конгресу українських націоналістів:
— Мені важко виділити основні досягнення України за роки незалежності. У нас було дуже багато різних подій в історії, які здавалися досягненнями, а насправді з’ясовувалося, що особливо пишатися нічим. Наприклад, я не вважаю досягненням помаранчеву революцію і те, що відбулося після неї... Та й взагалі досягнення незалежності України, на мій погляд, виділити складно, тому що і незалежність у нас, на жаль, формальна, паперова, бо ми «залежимо від усіх вітрів».
Що стосується помилок і проколів, то мені простіше говорити про ті питання, якими я безпосередньо займалася всі ці роки — питання відродження української культури, освіти, української мови, традицій. І можу констатувати: у цій сфері за 15 років практично нічого не зроблено. Крім шароварів-вареників і одягання вінків раз на рік на День незалежністі, про українську культуру згадують мало. Більше того, в Донецькій області три роки тому й поготів закрилася українська школа, яких тут і так не дуже багато. Причому закрилася вона за сприяння міськвиконкому та тогочасного прем’єр-міністра Віктора Януковича. Утім, я можу говорити лише про ситуацію в Донбасі і сподіваюся, що в інших регіонах країни в цьому сенсі зроблено більше. А що стосується економічної сфери або, наприклад, сфери земельних відносин... На мій погляд, зроблено дуже мало. Тут усю роботу ведуть за принципом: хто при владі, той і правий. Тому закони не працюють, а права громадян порушують. Навіть за СРСР такого розвалу не було.
Говорити про втрачені шанси для України сьогодні складно. По суті, головний шанс був втрачений ще на самому початку існування незалежної України. Якби тоді в президенти вибрали не компартійного керівника Леоніда Кравчука, а хоч би Чорновола, в нас сьогодні була б інша Україна.
Очікування на сьогодні в мене одне: нехай наш новий уряд ЗАХОЧЕ навести порядок у країні, відновити права людини, зробити так, щоб усі закони додержувалися, а Конституцію поважали. Це можна зробити, це нескладно, просто треба захотіти це зробити. Я сподіваюся, що нинішній прем’єр-міністр Віктор Янукович дуже відрізнятиметься від прем’єра Януковича минулих років.
Що стосується змін особисто в моєму житті, то хоча за ці роки нічого суттєвого і не сталося, я все ж таки рада, що отримала можливість більш відкрито висловлювати свої думки з будь-яких питань. Звісно, я не можу впливати на те, щоб мої прохання виконувалися, але я хоч би можу про це заявити.
Михайло НЕМОВ, голова Хмельницької спілки підприємців і промисловців:
— Над річкою Случ у Старокостянтинові, що за півсотні кілометрів від Хмельницького, вивищується собор — зруйнований за часи забуття й зневіри. Нарешті, собор повернули православній громаді й уже тут облаштувалися ченці. Їхні дні минають у пристрасних молитвах і у відбудові храму. Якось вони стали свідками істинного дива — на штукатурці внутрішньої стіни проступили лики святих.
Відправився до Старокостянтинова, щоб на власні очі побачити те диво, також я. Спілкувався з ченцями, подав на відбудову храму. Одержав поживу для роздумів про нашу історію — стародавню, нову, новітню. Звісно ж, міркував собі, повернення соборові його призначення стало можливим уже нової доби...
Акт незалежності дав нації віру в Україну, в її світле майбутнє. Незабутні дні національного піднесення. Усі говорили, що Україна, як Франція — має такі ж можливості. Мовилося про найбільш родючі у світі чорноземи, про корисні копалини, стиглий колос, синє небо, ясне сонце. Училися переоцінювати суспільні ідеали: від «совкових» — до «незалежних». Почали по-новому вивчати свою історію, повертати забуті імена, вбиратися у вишиванки, співати українські пісні.
Так, це було пробудження національної гідності: на карті світу з’явилася нова країна — Україна.
Однак загальна ейфорія невдовзі минула, розтанула, як туман. Вважаю, що до цього спричинили недолуга «ваучеризація» й реформування, що стали жахливим пограбуванням селян. Замість омріяних власників прийшли мародери.
На жаль, ми досі не «народили» громадянське суспільство, яке не дозволяло б відбуватися тому, що відбувається. Ми не вчимо історію так, як треба. І не беремо уроків від неї. Ми продовжуємо дозволяти зради. І це — найбільші наші помилки. Ми продовжуємо хитатися між ЄЕП і ЄС, блукаємо манівцями. Багато часу втрачено. А час — то категорія, що не повертається. Звісно ж, учитися ніколи не пізно. Однак тямущі люди вчаться на чужих помилках. Це стосується й суспільства. Маю надію, що Віктор Янукович виявиться «помаранчевішим» за його опонентів зразка 2004-го. Такі мої сподівання на 16-ту річницю незалежності.
Що ж стосується мене особисто, то новину про Акт незалежності я зустрів за кермом таксі. Трудився в ті дні звичайним перевізником — якраз розгортався корпоративний рух. Сьогодні ж маю свою справу на ринку транспортних послуг. Не так уже й кепсько ведеться. Принаймні маю можливість подати на храм і не тільки. Бюрократичні перепони долаємо гуртом — Спілкою підприємців і промисловців. В Україні, яка асоціюється з іще не відбудованим собором у Старокостянтинові. Є віра, що він колись таки постане в усій своїй красі й величі.
Сергій КУДЕЛКО, кандидат історичних наук, професор Харківського Національного університету імені В. Н. Каразіна:
— Україна стала відомою у світі державою. Якщо раніше її переважно знали історики, географи й дипломати, то тепер, коли наша країна стала суб’єктом міжнародного права, ситуація змінилася: Україна стала європейською державою нарівні з іншими. По-друге, за 15 років було багато зроблено для відродження духовності, адже раніше держава декларувала себе як атеїстичну, віруючі не мали свободи віри.
Як історик, одним із великих досягнень незалежності вважаю зростання досліджень так званої малої Батьківщини. Сьогодні в кожному регіоні повільно, але відновлюються місцеві традиції, з’явилися сотні ентузіастів, які збирають предмети старовини, відроджують ремесла, звичаї й обряди. Створені капітальні енциклопедії, в яких записують тисячолітню історію України. Минуле нашої країни почали детальніше досліджувати та бережно зберігати. Саме суспільство стало більш розкріпаченим, вільним у своєму життєвому виборі. Велике досягнення, що так звана помаранчева революція пройшла без кровопролиття. Супроводжувалася демократичними процесами.
Україні вдалося зберегти наш промисловий потенціал із радянських часів. Нехай не всі заводи, вищі навчальні заклади, інститути працюють на максимальну потужність, але всі вони збереглися. Уся інфраструктура працює, але ж у багатьох республіках — пустеля. Так, у Тбілісі в метро включають електрику тричі на день. Крім того, можна і треба пишатися тим, що ми зуміли зберегти свою культурну спадщину, визнані найспівучішим народ, адже ми перші у світі за кількістю записаних українських народних пісень — 400 тисяч. Стільки ж записано у югославів, але у них декілька народів в одній країні. Треба пишатися не надуманими, а реальними досягненнями.
Що стосується помилок держави, то хотілося б сказати, що нам, простим людям, часто здається, що вчинки політиків неправильні, але це погляд обивателя, на зразок міркувань солдата в окопі, який каже, що маршалу треба було віддати команду наступати в іншому напрямі. На мій погляд, до перекосів, яких хотілося б уникнути, можна зарахувати те, що знецінилася якісна освіта. На одну сходинку поставили найстаріші університети та щойно створені спритні інститути й академії, які роблять бізнес на абітурієнтах. Скоро ми збиратимемо плоди того, що вони випускають безліч людей із неякісною освітою, а фахівці будуть некваліфіковані. Це жахливо, якщо в лікарню прийдуть безграмотні лікарі, а в школу — вчителі, які не вміють виховувати дітей. Сумно, що той науковий потенціал, який напрацьовувався багато років, зараз втрачається, а молоді талановиті вчені виїжджають за кордон у пошуках гідної оплати свого таланту. На жаль, держава зараз не може або не хоче підтримувати вітчизняні наукові дослідження, таким чином сприяючи нинішньому «відтоку розумів» за кордон. Про шанси взагалі важко говорити на державному рівні, адже іноді буває так, що програш у цю мить згодом може обернутися перемогою.
Наші люди люблять лаяти владу, згадувати минулі часи, але я можу сказати точно, що, попри всі негаразди та проблеми, які додалися за роки незалежності, наше життя (і зокрема моє) все-таки покращилося. Хоч би за деякими важливими показниками. Якщо говорити про соціальні плюси, то треба сказати про той факт, що зникли черги в магазинах, які не дають людині почуватися громадянином благополучної країни. Як учений-історик я отримав можливість бувати за кордоном, обмінюватися знаннями зі своїми зарубіжними колегами.
Семен ГЛУЗМАН, дисидент, Асоціація психіатрів України:
— Найголовнішим досягненням, на мій погляд, є те, що люди почали розуміти, що можна жити в свободі. Незалежно від того, управляють ними при цьому з Кремля чи з якихось інших місць. І ця звичка людей жити в свободі, стає з кожним роком дедалі помітнішою.
А найбільше розчарування в тому, що якість української влади не відповідає українському народу. До влади весь час приходять люди, які, на відміну від народу, ще не готові до вільного життя і є ще за своєю суттю радянськими людьми. Це ж стосується і деякої частини українського народу. І це, на моє переконання, є одночасно і найбільшою загрозою незалежності. Зовнішніх небезпек немає.
Стосовно мене особисто, то моє внутрішнє життя не змінилося, я завжди був вільний. Просто став старшим і мудрішим, з’явилися можливості щось зробити для своєї країни. Щоправда, на жаль, не часто. І хоч я сам змінився мало, багато в чому змінилася моя країна і стала для мене ще трохи ближчою.
Сергій КРИМСЬКИЙ, доктор філософських наук, професор:
— Проголошення незалежності в постсоціалістичній Україні мало всі риси радикальної події в житті світової спільноти наприкінці ХХ століття. Уже хоч би тому, що підвело риску під багатовіковою боротьбою українського народу за вільне державне існування. По суті, Україна стала повноцінним суб’єктом усесвітньої історії. Особливим історичним феноменом «держави — нації», ознаменованої сучасною демократичною Конституцією. Країна пережила невідбутнє диво Майдану, що розкрив політичну зрілість нації, її волю до свободи та справедливості, високі моральні зразки. У ній почали виникати численні «майдані» вільного обговорення проблем громадянського суспільства.
Почав набирати сили процес перетворення українських громадян на суб’єктів власності (від найдрібнішої до крупномасштабної), процес здатен створити критичну масу ініціативних людей, які можуть завершити реформування суспільства на цивілізованій економічній основі. В українському соціумі почали визрівати (нехай окремі, але зримі) риси європейського способу життя в інтервалі від вільної, безцензурної преси до закордонного туризму та повсюдного вивчення іноземних мов.
Разом із тим, трагічних контурів почав набувати розрив між рівнем відповідальності політичної еліти та зростанням соціальної зрілості громадян. Нинішня еліта сформувалася в епоху індустріального суспільства з його пріоритетами командної економіки, керованої соціальності великих заводських колективів, неувагою до духовного виробництва як джерела економічних ініціатив й особистого прагматизму. Тим часом становлення інформаційного суспільства висуває на авансцену проблеми розвитку людських якостей і культури як умову розвитку економіки. Більше того, в українському парламенті п’ятого скликання стався обрив можливості затвердження моральної політики. Безкарного використання в політичній полеміці помилкової інформації, яка сама по собі становить соціальну небезпеку. Брехня не лише деформує канали інформаційного соціуму, а й підриває віру громадян у політиків. А історія, як відомо, твориться вірою, і не лише церковної. Вона створює харизму лідерам, моральні стимули прогресу, ініціює енергетику культурного й економічного розвитку.
Одночасно з цим в Україні зберігається загроза втрати економічної незалежності. Уряд, який зараз існує, нездатен об’єднати Україну, розкол посилюватиметься, оскільки цей уряд повторив самого себе. Тобто це той склад, який був відкинутий Майданом. Більше того, уряд складається з людей, які сфальсифікували вибори. Той же Янукович казав, що його підтримали чотирнадцять мільйонів, а зараз з’ясувалося, що вісім. Я вже не кажу про безперервну брехню про кризу. Такі люди не можуть об’єднати Україну.
Що стосується мого особистого життя, то воно ніяк не змінилося. Я завжди був духовно вільною та незалежною людиною, від народження. Я залишився вірним самому собі.
Володимир МЕЛЬНИК, професор, декан філософського факультету Львівського Національного університету імені І. Франка:
— Найбільше досягнення країни за 15 років незалежності, на мою думку, полягає в тому, що українське суспільство стає суб’єктом історичного процесу. По суті, з населення, завдяки різним чинникам і, зокрема, подіям помаранчевої революції, ми стали народом, відбулася консолідація українського суспільства як цілісності, звичайно, з певними наявними проблемами становлення й росту. Однак з аморфної сукупності «радянський народ» український народ вирвався, й не лише територіально, але й ментально. Він усвідомив себе як окремішність — із своєю історією, традиціями, проблемами й хворобами.
Також я відмітив би таке явище: співвідношення народ (електорат) і партійні еліти змінилося. Народ подолав страх політичної боязні й, як на мене, ми зараз маємо потенційні потужні перспективи. І пов’язані вони з тим, що партії, яких в Україні зараз дуже багато, нарешті зрозуміли, що без вирішення народних проблем, без турботи про соціально-економічний стан простого люду партії розвиватися, існувати далі не можуть. Партії як клуби для вирішення певного кола інтересів для певного кола людей — у минулому, вони зрозуміли — треба зважати на цінності, інтереси, думки людей. І це, звичайно, позитивне явище.
Нарешті, те, що чимало людей вважали недолікам, а саме — невміння парламентарів протягом трьох місяців домовитись, дало свої плюси: й депутатський корпус, і пересічні громадяни усвідомили, що домовлятись таки необхідно, причому враховуючи свої передвиборні обіцянки. Уперше почали говорити про конкретні речі, пов’язані з нашим буттям (НАТО, мова, тарифи...) — про що, власне, говорили перед тим і про що часто-густо забували на другий день після виборів. Віктор Янукович, якщо він хоче надовго залишитись у великій політиці, має змінитися й змінити Партію регіонів, усвідомивши реалії та вимоги нинішнього часу. На жаль, дуже довго окремі партії присвоювали собі право давати оцінки іншим партіям, забуваючи про те, що за ними стоїть частина народу. Наступний крок — міжпартійне порозуміння. Адже міжпартійні розборки не мають посилювати антагонізми, розлади в суспільстві.
Сьогодні перед нами стоїть завдання — подолати надмірне очікування. За такий короткий термін незалежності України неможливо вимагати вирішення величезної кількості завдань й у плані зміцнення державності, й досягнення європейських стандартів. Людям, звичайно, хочеться все й багато, й протягом одного покоління. Але подолати всі «ізми», притаманні нашому суспільству, за такий час просто неможливо. І тому сьогодні дуже важливо не культивувати романтичні настрої, а діяти з прагматичністю, говорити відверто, куди йдемо. Власне, влада має пояснювати людям, куди саме прямуємо, говорити й діяти, щоб у людей у душі зародилося стійке відчуття — щось конкретне вирішується, відбувся ще один малий крок до великої мети. Якщо говорити про загальнонаціональну ідею, то її втілення неможливе без подолання штучного відмежування влади та народу, ми маємо відчути свою цілісність, єдиний організм, лише за такої умови можливими стають конкретні успіхи.
Окреме слово хочу сказати про національну інтелігенцію. І сьогодні актуальною залишається думка І. Франка: завдання української інтелігенції полягає в перетворенні етнічної маси в національний організм (тобто мова йде про ту ж цілісність). Заяви, дії багатьох знакових представників інтелігенції засвідчують, що вони не засвоїли уроків Івана Франка. Отримавши 15 років тому незалежність у подарунок (так, до речі, думають чимало людей, а особисто я вважаю, що це була просто закономірність), ми тоді були більш згуртованими, ніж тепер. Нас об’єднувала спільна мета — незалежність. На жаль, ми багато втратили від тих часів, українська інтелігенція не зуміла зберегти відчуття «єдиної родини». На мою думку, найбільша наша втрата — ота єдність, і ми маємо її повернути, хоча вона набуде вже інших вимірів, іншого характеру...
А на що я ще сподіваюсь, так це на те, що ми подолаємо не лише перепони, що стоять між українцями, але й спільне відчуття меншовартості. Подолаємо настрої, що хтось має вирішити наші енергетичні проблеми. Що наше життя зміниться саме від нашого входження в Євросоюз. Багато хто бачить це саме як подорож: сів у потяг і поїхав, і вже в Європі. Ми маємо наполегливо мінятися всередині, міняти своє ставлення до української книги, до українського села, повернути потік мігрантів на 180 градусів. Щоб українці почали повертатися назад в Україну, аби вона, наша Батьківщина, ставала привабливою для життя власного народу. Треба думати серйозно про школу, про статус учителя. Необхідно, щоб молодь могла будувати свою долю на рідній землі, — без цього жодна держава немає реальних перспектив.
Якщо говорити про європейську цивілізацію, до якої ми належимо, то вона не в тому, що ми живемо на європейському континенті. Її внутрішній вимір і двигун розвитку складає інновація, а традиційність — лише один із чинників європейської цивілізації, а інноваційна діяльність — це те, без чого ми залишимось лише сировинним та робітничим придатком Європи. Загальна тектонічна загроза, що зависла над Україною, полягає в тому, що в українському суспільстві, політикумі немає цього бачення, що не стільки процеси розвитку, але й виживання українського суспільства лежать у сфері освіти й науки. Кількість науково-технічної інформації подвоюється кожні 3— 5 років. На жаль, ми не зважаємо на цей закон. А для того, щоб вижити, треба, щоб ці зміни та оновлення ставали сутністю процесів нашого буття. Ми живемо, а наука та освіта ніби існують у зовнішньому світі. Звичайно, економічний поступ сам по собі не показник можливостей стати європейською країною, загальний поступ має стати характеристикою нашого внутрішнього світу, духовного буття.
Темпи життя несамовито прискорюються й основна проблема людини — не загубити більш-менш великі завдання, які ставить перед собою кожна особистість. В університеті я (з деякими перервами) з 76-го року, довго виношував задум створити філософське відділення Київського університету. Та наш ректор мислив глобальніше — він вирішив створити в себе, у франковій кузні філософській факультет. Ми почали з набору 50 чоловік по двом спеціальностям. Сьогодні за чотирма спеціальностями (філософія, психологія, політологія та культурологія) навчаються близько 1000 студентів, причому при дуже серйозному вступному конкурсі. У нас працює аспірантура (50 осіб), докторантура, дві спеціалізовані докторантурні ради. Цей поступ був би неможливим без відповідного духовно-культурницького середовища львівського університету. Хочу сказати ще про одне — українське суспільство за своєю природою є схильним до філософствування. Більше того, людина, яка філософствує, яка вміє й прагне філософствувати — затребувана суспільством. Це — не дань моді, це — потреба часу. Тому ми утверджуємо етно-національні культурні цінності й подальший поступ. Утвердження й розвиток — наша проблема, завдання й передумова розвитку. І стосується це не лише університетів, але й усього українського суспільства.
Так, нам жити складно, але сьогодні в мене немає песимістичних настроїв. І я хочу щиро привітати все українське суспільство, а з ними й моїх колег-філософів, з 15-річчям незалежності. Перед нами велика дорога, й ми маємо її подолати.
