Якщо так піде далі, то кожну передачу, кожен кінофільм, кожну пісню ми будемо чути і бачити завдяки конкретній політичній силі. Згадане ноу-хау є найдешевшим і найдоступнішим для учасників політичного життя, звільняючи партійних іміджмейкерів від необхідності сушити свої високооплачувані голови над сюжетами рекламних відео та аудіокліпів. Загальноосвітній рівень значної частини аудиторії дозволяє сподіватися, що люди і справді подумають, що той чи інший фільм, пісня чи програма зобовязані своїй появі саме тій партії, «за сприяння» якої вони потрапляють в ефір. Спроба ж закинути політичним рекламодавцям, що той чи інший відеопродукт був створений людьми, якi й гадки не мали про своїх майбутніх спонсорів, наражається на відсутність законодавчої заборони чинити саме так.
Заборона навряд чи потрібна, коли є здоровий глузд. Саме він спочатку змушує мимоволі шукати в запропонованій програмі щось спільне із оголошеною партією, а потім відкидає такий зв’язок разом із надокучливою рекламою засобу від лупи. Починаєш розуміти, що справді високоякісні твори мистецтва приречені на те, аби до них тулилися в пошуках слави. Тільки дякувати тим, хто сприяє, не занадто хочеться. Бо ж хороший фільм чи пісня і без них знайдуть шлях до споживача, що успішно робили до і успішно робитимуть після виборчих перегонів. Можна хіба що оцінити рівень смаку партійних спонсорів, котрі обирають для сприяння конкретні твори. Якщо показане чи почуте, як то кажуть, «лягає на душу», то цілком можна відчути симпатію до людей, яким це теж подобається. Як це вплине на остаточний вибір, говорити важко. Бо для такого вибору бажано бачити обличчя.
Тут в телерекламі існують два шляхи. Партіям-фантомам показувати своїх лідерів заздалегідь протипоказано. Це підтвердила спроба одного із лідерів подібних проектів – ПЗУ – балотуватися на президентських виборах. Конкретна особа набрала тоді на порядок менше голосів, ніж за рік перед тим абстрактний імідж і, схоже, стало для його власника хорошим уроком на майбутнє. Ті ж, хто не соромиться виходити на рекламний телепростір, просто шкірою відчувають зростання своєї популярності. Людину починають впізнавати, рейтинг опитувань досі нікому не відомої «генерації» починає стрімко зростати від висхідного нуля. Думати про те, що популярність на рівні телеведучого і рейтинг політичної партії — категорії різного масштабу, у такій ситуації нема коли. Треба встигнути, поки всюдисущі політичні конкуренти не вирахували того, чиє сприяння дозволяє нам щовечора милуватися вгодованим обличчям молодого «генерата». Після попереднього обмацування у молодого борця за освіту починають виглядати досить виразні «вуха», за які цілком можуть потягати, коли почнеться справжня політична боротьба на телебаченні.
Навряд чи допоможуть тут відчайдушні заклики запрошених з-за близьких і далеких кордонів політтехнологів. Вони настійливо радять буквально всім ні в якому разі не будувати виборчу рекламу на негативі. Тільки позитив пропонується бажаючим обратися для штурму політичних бастіонів. Не враховують вони, розумні, лише однієї дрібниці. Досхочу надивившись і наслухавшись ефірного позитиву «за сприяння» політичних партій, виборець таки вийде на вулицю до реального життя. І бажання запитати, хто нам таке життя організував, нікуди не зникне. От тоді і почнеться справжня реклама, а точніше, пропаганда і агітація.
А поки до цього не дійшло, метушаться маловідомі політики, аби встигнути засвітится у не відрегульованому поки що згідно з президентським указом «прозорому» передвиборному ефірі.
