Що побажати вам у Рік Дракона? Кажуть: Дракон — символ Мудрості й Сили. Мудрість кожен має свою, і я поважаю її. А наша спільна мудрість, ясність думки і бажань примножать нашу силу. З новорічного побажання друзям
РОЗСТАВЛЯЮЧИ АКЦЕНТИ
Nota Bene («Познач добре!») Леся Качковського у «Дні» № 9, його міркування про відкрите суспільство, про народ і еліту заохочують мене дещо інакше розставити акценти цих модних нині в інтелектуальних колах розважань.
І почну з того, що відкрите суспільство створюють не інформаційні технології, комп’ютерна мережа з акронімом «Інтернет». Вони сприяють формуванню такого суспільства, а можуть використовуватися також суспільствами «закритими», де панують різні деспотії: ідеологічні, фінансово-олігархічні чи «племінні», обслуговувати їх, незважаючи на їхній анахронізм. Наше «затримане» у своєму посткомунізмі суспільство можуть, принаймні на це ми розраховуємо, зробити «відкритим» свідомі громадяни, ведені своїми кращими представниками. Можуть, чи могли б, але...
Захоплююсь Великим поколінням волелюбних афінян — захисників демократії, його видатними речниками і ватажками (Перикл, Протагор, Демокрит та ін.), які у V ст. до н. е. публічно висунули і палко відстоювали провідні ідеї та засади суспільства, названого пізніше «відкритим»; захоплююсь їх ясною мовою, чіткістю цілей і вірою в себе. Як показала історія, найбільше успадкував із цього західний світ, створивши демократичну, динамічну й ефективну цивілізацію. Ми, українці, були відірвані від неї пануванням упродовж століть російсько-азійської деспотії, а потім деспотичної комуно-більшовицької системи; нас привчили «не розуміти» євроатлантичну цивілізацію, вважати її «ворогом», і тільки добробут «капіталістичного Заходу» привабив нас. І тепер, в умовах нашої ще юної незалежності і слабенької демократії, нам належить здійснити свій історично запізнілий цивілізаційний вибір. Не лише з бажання мати «такі самі» економічні показники, бо є щось вище — гідність Людини!
Не просто для цікавого читання, а щоб краще уявляти собі, що таке «відкрите суспільство», наведу окремі фрагменти з відомої «надгробної» промови лідера Великого покоління Перикла:
«Наша політична система не змагається з інституціями, що діють в інших країнах. Ми не наслідуємо своїх сусідів, а навпаки самі прагнемо бути прикладом. В управлінні в нас бере участь більшість, а не одиниці: ось чому наш лад зветься демократією. Закони забезпечують рівну справедливість для всіх, але ми відкидаємо право на вищість... Наша свобода поширюється і на повсякденне життя; ми не підозрюємо один одного і не ганьбимо свого сусіда за те, що він живе по-своєму... Але це не означає, що ми живемо в беззаконні. Нас навчили поважати уряд і закони, а також не забувати, що ми повинні захищати зневажених. Нас також навчили дотримуватися неписаних законів, які грунтуються лише на почутті справедливості... Ми вільні жити так, як нам того хочеться, але завжди готові подивитися у вічі небезпеці... Ми любимо прекрасне, але не потураємо своїм примхам, і хоча ми розвиваємо свій інтелект, це не послаблює нашу волю... Визнати свою вбогість не соромно, але ганебно, коли людина не робить нічого, щоб уникнути злиднів... Ми вважаємо людину, що не цікавиться державою, не нешкідливою, а некорисною. І хоча лише нечисленні здатні творити політику, ми всі можемо судити про неї. Ми вважаємо, що відкрите обговорення не стане на шляху політичних рішень, а навпаки є обов’язковою передумовою мудрих вчинків. Ми віримо, що щастя — це дитя свободи, а свобода — рідна сестра доблесті, й ми не відступаємо перед небезпеками війни... Я гадаю, що кожен афінянин зростає для щасливої різнобічності, готовності до будь-яких несподіванок і упевненості в собі».
Щоб згодом хтось міг сказати подібне про наше суспільство, для цього потрібна нині щоденна мозольна праця найактивнішої його частини і, зокрема, наших «еліт» — політичної, економічної, інтелектуальної. (Сказано ж: «Нас навчили...») Тим часом бачимо здебільше їх відірваність від народу, окреме буття у «мундирі» аристократичного пана Ортеги-і-Гассета. Тут не зайве нагадати, що відкрите суспільство засноване на егалітаризмі, як і всяка справжня демократія, а елітаризм — це щось від «закритої» кастової чи кланової «держави Платона». (До речі, розуміння цього вияснює й деякі грані невігластва).
Якщо ж говорити про «якість народу», то вона перевіряється не лише присутністю чи відсутністю наших персон у клубі світових еліт (себто, готувати себе в «експортному варіанті», аби не виглядати там «неотесаним»!), а передовсім якістю його життя, присутністю в сучасному технологічному та культурному просторі, на що звертав увагу перед президентськими виборами Є. Марчук (єдиний з кандидатів!).
Можна, звичайно, нарікати нашій «еліті» на скепсис і «плебейську зневагу» до неї та її ідей, та я інакше оцінюю ситуацію: це боротьба, панове, боротьба ідей, старого, звичного, з новим, яке не всі охоче сприймають, і не слід при першому ж зіткненні з реальністю відступати, ставати збоку; за свої ідеї, якщо вони є, треба боротися, пропагувати і відстоювати їх. Йдеться не лише про справи політичні. В суспільстві, і не тільки в посполитій «масі», поширені пияцтво, втрата морально-етичних орієнтирів, різні марновірства, включно із захопленням гороскопами... Ну не здатні ж самогонники й пияки до суспільної самоорганізації, до творення інститутів громадянського суспільства, навіть у формах нашої примітизованої адаптації. А наприкінці — про ще одне. Суттєве. Не погоджуюсь на «нищівну» й образливу, у стилі комуністів, критику Руху та його засновників, «приниження» їх тим, що вони — «вихідці з літературних кіл» (нагадаю: Вацлав Гавел теж «виходець з літературних кіл»), звинувачення їх у прагненні в своїх особистих інтересах «звузити інтелектуальний простір до україномовного», будувати «закрите суспільство» та інших «гріхах». Не хочеться дискутувати тут на цю тему, але є запитання: а чи того бачимо ворогом демократії або її компрометатором?
Власне, цими своїми акцентами хотів зацікавити наш спільний «партійний клуб», до якого всі ми, автори і читачі «Дня», належимо. І хай він залишиться нашим «клубом».
