Ліберальні цінності однаково сильно потерпають як
від недієздатності держави, так і від деспотичної влади
Нещодавно, 31-го жовтня виповнилося п’ять років від дня вступу
України у Раду Європи. Як відомо, допуском в цю організацію є схильність
держави до певних стандартів прав людини. Безумовно, пострадянський простір
— це не Індонезія і не Нігерія. Проте, на відміну від європейської традиції
забезпечення прав людини, в недорозвинених демократіях, на думку автора
запропонованої статті, особистості загрожує якраз не сильна, а слабка держава.
Зловісні події в Ізраїлі та Югославії відсунули на задній
план заворушення в Нігерії та Індонезії. Етнічні та релігійні конфлікти
в обох державах продовжують забирати життя багатьох людей. Ми не повинні
забувати про можливі катастрофічні наслідки цього насильства, якщо його
не зупинити. Проблема полягає в тому, що обидві країни, обтяжені спадщиною
тиранії й розграбування, можуть виявитися нездатними впоратися з насильством.
Історично від Великої Хартії Вільностей до Загальної Декларації
Прав Людини боротьба за права велася головним чином у площині обмеження
державної влади. Тому твердження про те, що для захисту прав у багатьох
частинах світу в даний момент потрібне зміцнення централізованої державної
влади, могло б показатися аномальним. Однак ліберальні цінності однаково
сильно потерпають як від недієздатності держави, так і від деспотичної
влади. Загрозливі наслідки цього висновку починають вимальовуватися в усьому
світі, зокрема й у цих двох найбільших країнах.
Наслідки розпаду Нігерії для 114-мільйонного населення
країни, для інших країн проблемного африканського континенту та для міжнародної
системи загалом виявилися б катастрофічними. І хоч уряд президента Олусенгуна
Обасаньо — найдемократичніший і найменш корумпований з моменту завоювання
Нігерією незалежності (включаючи період кінця 70-х, коли генерал Обасаньо
був військовим правителем країни й добровільно відмовився від влади, дозволивши
вибори цивільного президента), держава залишається небезпечно слабкою.
Адміністрація президента Обасаньо виявилася не в змозі
завадити ісламським фундаменталістам запровадити шаріатське правління в
декількох північних штатах, спровокувавши спалах насильства, що забрало
тисячі життів. Вона також не змогла принести мир у багату нафтою дельту
Нігера, де доведені до убогості жителі обурені експлуатацією природних
ресурсів території, що збагачує корумповану еліту. Зовсім недавні жорстокі
зіткнення в Дагосі між народностями хаусас і йорубас коштували сотень людських
життів. Для багатоетнічної, багатомовної, сповідаючої різні релігії Нігерії
нині загроза розпаду — найсерйозніша після війни-геноциду в Біафрі, яку
вело попереднє покоління нігерійців.
Схожі труднощі відчуває й Індонезія — ще одна велика, етнічно
та (меншою мірою) релігійно різнорідна країна, що міститься за тисячі миль
від Нігерії. Після довгого періоду корупції та жорстокого військового правління
її президентом також став переконаний демократ Абдурахман Вахід (Гус Дур).
Однак, як і в Нігерії, центральному уряду, схоже, бракує сил для того,
щоб покінчити з насильством релігійних общин, що забирає сотні життів.
Якщо уряд президента Вахіда не зуміє зупинити криваву бійню, то й Індонезії
загрожуватиме розпад.
Як Нігерія, так і Індонезія володіють величезними багатствами.
Якщо адміністраціям президентів Обасаньо і Вахіда дати можливість декілька
років правити чесно й мирно, то вони могли б добитися величезного поліпшення
життя пересічних жителів Нігерії та Індонезії. Однак вони можуть не отримати
цього шансу, оскільки очолюваним ними урядам бракує сил для того, щоб покласти
край етнічним і релігійним конфліктам.
Безсилля президентів Обасаньо і Вахіда частково зумовлюється
ненадійністю їхніх армій. Попередні військові режими спиралися на своїх
солдат. Але військова потуга приносить мало користі демократичним урядам,
що намагаються захистити права своїх громадян, якщо урядам слід побоюватися
того, що дії військ розбурхають сепаратистські тенденції.
Саме в такій ситуації перебуває президент Вахід, якому
відомо, що громадська підтримка руху за незалежність в Асехі й Ірьян Джаї
значною мірою викликана обуренням діями армії, що порушують права людини,
й що вторгнення армії в Малуці щонайменше загострило конфлікт між християнами
та мусульманами, які впродовж багатьох років мирно жили разом, і навіть
спровокувало насильство.
Може, ще важливішим чинником, що пояснює слабкість новоявлених
демократичних урядів, є зменшувана підтримка держави з боку громадськості.
Десятиріччя безладдя та бідності поглибили розподіл за етнічною та релігійною
ознаками. Як зазначив Маккіавелі у своїх «Міркуваннях» п’ятсот років тому,
від держави вимагається величезна живучість для того, щоб не лише пережити
зміну членів уряду, а й змінити основну форму правління. І Радянський Союз,
і Югославія розпалися саме в той момент, коли почали здійснювати зміну
форми управління. Саме тому, що погане правління позбавило Нігерію та Індонезію
життєвої сили, щось подібне на шляху переходу до демократичного уряду могло
б статися і з ними.
Якщо цим новим демократіям судилося вижити, то їхні уряди
мають звернутися по щедру допомогу з боку міжнародного співтовариства (включаючи
списання боргів). Знаючи обсяг украденого попередниками Обасаньо (наприклад,
генералом Сані Абахою) і клептократичним режимом Сухарто в Індонезії, до
такого прохання про списання боргу можуть поставитися не зовсім прихильно.
Проте західні лідери мають усвідомити, що в разі розпаду цих країн борги
ніколи не будуть сплачені, а кредитори неминуче зіткнуться з величезними
додатковими витратами. Тому якщо демократи на кшталт Обасаньо і Вахіда
одержать шанс зберегти єдність своїх країн, то це могло б запобігти величезним
стражданням і разом з тим виявитися у власних інтересах Заходу.
Розпад Нігерії або Індонезії означав би трагедію. Незважаючи
на те, що неможливо конкретно передбачити майбутні події, є прецедент —
конфлікти, розв’язані розпадом колишнього Радянського Союзу або Югославії.
Насильство й жорстокість, що вже має місце в Нігерії та Індонезії, змушують
побоюватися того, що неможливість зберегти цілісність цих країн могла б
призвести до найбільш кровопролитних порівняно з усіма баченими раніше
подій — і для розв’язання цієї проблеми від співтовариства, що відстоює
права людини, можна вимагати нового творчого мислення та нових підходів.
