Президент Чехії Вацлав Гавел, представник інтелектуальної опозиційної середини 60-х, закликає Захід до відвертості, часом — неприємної для Росії, вважаючи, що політика колишніх компромісів себе вже не виправдовує. Гавел заперечує схильність до антиросійських поглядів — за його словами, тільки дружба і добросусідство можуть дати позитивний результат. Але тільки за умови, що це буде відбуватися на рівних. Саме він завжди виступав чи не головним адептом якомога ширшого розширення НАТО на Схід, стверджуючи, що тільки це дасть Центральній Європі стабільність і безпеку. Москву ж Гавел закликає визначитися зі своїм місцем у світі і змиритися з тим, що втрата її контролю над балтійськими республіками стає реальністю. Тим часом, очевидно, і сам Гавел далеко не до кінця вільний від стереотипів мислення часів холодної війни, наводячи приклад, що підтверджує тогочасний принцип «гарантованого знищення», покладений в основу стратегічної стабільності між СРСР і Заходом. Видимо, і НАТО, і Захід взагалі, так само, як і Росія, ще тільки мають переусвідомити основні принципи устрою світу і ставлення одне до одного в цій системі. Стаття Гавела лише підтверджує актуальність проблеми.
Мир, партнерство і співпраця можливі тільки між людьми і націями, які знають, хто вони є. Якщо я не знаю, хто я, ким я хочу бути, чого я хочу досягнути, де починаються і де закінчуються мої інтереси, мої стосунки з тими, хто мене оточує, і зі всім світом, вони будуть неминуче напруженими, сповненими підозр і обтяженими комплексом неповноцінності, який може ховатися за пихатою бравадою. Недовіра до себе і невпевненість в тому, хто ти є, обов’язково породжують недовіру до інших, підозру в тому, що весь світ налаштований проти тебе і, зрештою, агресивність, яка може призвести до нав’язування свого панування над тими, хто його зовсім не бажає.
Цей, на жаль, справедливий опис того, що покладено в основу відносин між НАТО і Російською Федерацією. На відміну від таких країн, як Мексика, Швеція або Австрія, які не є членами НАТО, але межують з країнами-членами Альянсу, Росія, яка набагато більше і могутніше всіх сусідніх з НАТО країн, разом узятих, постійно стурбована присутністю НАТО і висловлює невдоволення, спостерігаючи за тим, як організація розширюється на Схід.
Звісно, одна з причин цього полягає в інертному методі мислення, котрий зберігся ще з радянської ери. Тоді тоталітарний режим і його засоби масової інформації зображали НАТО головним ворогом Радянського Союзу. Якоюсь мірою це було обґрунтованим: хоч у НАТО не було агресивних намірів (насправді, вона навіть не бажала допомогти тим європейським країнам, до яких радянський «союзник» ввів свої війська), організація не робила секрету із своєї мети тримати комунізм за залізною завісою і з сприйняття Радянського Союзу як свого стратегічного противника.
Сьогодні ситуація змінилася. І Радянський Союз, і країни Варшавського Договору розпалися. НАТО зараз переслідує інші цілі, які відрізняються від цілей часів «холодної війни», і навіть бажає налагодити партнерство з Росією. Але, здається, Росія цього не зрозуміла або, насправді, не звернула на це ніякої уваги. Це може змінитися тільки, якщо нові правлячі сили в Росії виберуть реалізм, а не популізм; вважатимуть за краще виховувати здоровий глузд, а не націоналістичні пристрасті; будуть шукати друзів, а не ворогів; будуть будувати відкрите демократичне суспільство, а не чіплятися за пережитки радянської ери.
Можливість такої зміни лежить в свою чергу в розумінні того, чим є Росія, або ж в її самоідентифікації. Незважаючи на помітний прогрес на шляху Росії до демократії та ринкової економіки, вона все ще б’ється над питаннями, які, наскільки я знаю, обтяжували її протягом всієї історії розвитку: де починаються і де закінчуються її інтереси; що відноситься до сфери її впливу, і що вже за її межами; коли вона повинна вправлятися в своєму рішучому впливі, а коли вона не може зробити це законними способами.
Росія, здавалося б, компенсує відсутність упевненості в собі і невпевненість у тому, чим вона є — отже, також нерозуміння того, де закінчується сфера її впливу — імперіалістичною риторикою і націоналістичною пихатістю, які ми добре знаємо завдяки таким людям, як Володимир Жириновський, але які з’являються в більш культурній формі в більшому масштабі. Наприклад, я вважаю майже абсурдним той факт, що така велика і могутня країна може бути стривожена перспективою того, що три маленькі прикордонні демократичні республіки — Естонія, Латвія і Литва — вступають в регіональне угрупування, яке Росія не контролює. Чи не безглуздо наполягати на наявності нейтральної території в той час, коли сотні міжконтинентальних ракет могли б зруйнувати Москву з Невади або Нью-Йорк з Уралу за лічені хвилини?
Мої роздуми виходять не з антипатії до Росії або почуття переваги, або, з другого боку, зі страху, як Росія прореагує на подальше розширення НАТО. Я просто намагаюся називати речі своїми іменами і виразити мою зацікавленість в хорошому і доброзичливому співіснуванні. Але чи можна уявити собі дружбу без щиросердості?
На відміну від багатьох західних політиків, які нещиро стараються заспокоїти Росію, мабуть, в інтересах миру і дружби, я вважаю, що дружба з Росією принесе велику користь обом сторонам, якщо ми буде ставитися до неї на рівних і говорити правду в обличчя, якою б неприємною вона не була. Моїм глибоким переконанням є те, що Росія не заслуговує на те, що ми ставимося до неї як до прокаженого, інваліда або дитини, якій необхідне спеціальне лікування і чиї примхи, незалежно від того, наскільки вони небезпечні, ми повинні розуміти і терпіти. Таке ставлення не допомагає ані Росії, ані Заходу. Воно тільки зміцнює неправильне уявлення про Росію і веде західних політичних лідерів до безнадійних і непристойних компромісів.
Росія зараз зайнята пошуками того, чим вона є насправді, визначенням своєї позиції в сьогоднішньому світі. Можливо, ці пошуки триватимуть довго. Але немає причин йти назустріч Росії по вістрю ножа. У всіх регіонах світу є проблеми — Росія з її самовизначенням; Африка з її бідністю, голодом і міжплемінними війнами; і Захід зі своєю дилемою, чи дозволить він цивілізації, яку він створив на цій планеті і часом нав’язував, знищити себе або знайти в глибинах своїх знань і свідомості джерела оновленого почуття відповідальності за весь світ.
Ми не в тому становищі, щоб докоряти один одному. Але ми і не в тому становищі, щоб бути менш ніж відвертими один з одним. Росія потребує цього і заслуговує на це не менше за інших.
