Їх чути за гупанням барабанів.
А втім, для цього треба підійти до Цуккотті-парку доволі близько: адже це осердя руху «Захопи Волл-стрит» знаходиться не просто в діловому центрі Нью-Йорка, серед хмарочосів, жвавого автомобільного руху і тлуму туристів, а ще й через дорогу від цілодобового будівництва нового Всесвітнього торговельного центру — Башта свободи, збудована більше ніж наполовину, вже стала однією з домінант Манхеттену.
Можна сказати, що акція «Захопи Волл-стрит» (або «Окупуй Волл-стрит» — визначення Occupy Wall Street можна перекласти і так, і так) від початку була медіафеноменом.
Саме гасло було вигадане засновником антиконсюмеристського (буквально — антиспоживацького) канадського журналу Adbusters (перекласти можна як «антирекламіст»), колишнім професійним рекламістом Калле Ласном (Kall Lasn).
Ласн народився в Естонії, наприкінці Другої світової війни разом із родиною у дворічному віці емігрував до Австралії, в 1970-ті переїхав до Канади через те, що він відчував рекламну індустрію як «моральне відчуження». Заснувавши в 1989 році Adbusters, він повів боротьбу з ненависною йому ідеологією споживання, використовуючи все ті ж прийоми з реклами; типовий зразок такого антирекламізму: «Все чудово, продовжуйте купувати» (Everything is fine, keep shopping), або ж міжнародний «День без покупок», котрий відзначається вже понад 10 років. Журнал публікує роботи фотографів і художників, добірки поезії, для нього пишуть такі всесвітньо відомі журналісти, як Кріс Хеджес і Білл МакКіббен, по суті, це інтелектуальне видання-маніфест виразно лівацької спрямованості з великим досвідом суспільних кампаній.
Тож не дивно, що, коли під впливом повстань «арабської весни» Ласн та його колеги запустили через Твіттер 13 липня нову мітку #OCCUPYWALLSTREET, а 17 вересня розповсюдили у Мережі картинку з балериною, що танцює на спині волл-стритівської скульптури бика із закликом «Захопи Волл-стрит. 17 вересня. Принеси намет», молоді нью-йоркські протестувальники перейняли цю символіку. Після перших сутичок «окупантів» із поліцією на Бруклінському мості, показаних телебаченням, рух став всесвітньо відомим і розповсюдився по найбільших містах США та Європи.
Мені довелося побувати в Цуккотті-парку як до, так і після знесення наметів. Незалежно від обставин, щодня після обіду там розпочинається концерт: збирається від двох до трьох до дюжин музикантів, і вони б’ють у тамтами, барабани, бочки, до них приєднується ще хтось із саксофоном. Барабанщики зіграні, виходить у них непогано. Гуркіт відбивається від стін хмарочосів, але вже за кілька кварталів губиться в шумі будівництва.
Сам парк, до речі, є одним із показових проявів верховенства права в США, хоч як би пафосно це не звучало. Якщо хтось споруджує висотну будівлю, то він просто зобов’язаний лишити перед нею простір для публічного користування, щоб не перекривати світло прилеглим будинкам. Судячи з великої кількості сквериків і парків, закону дотримуються всі.
До ліквідації наметового містечка «окупанти» жили на площі за домовленістю з її власниками, сплачуючи оренду. Публіка воістину строката. Перша людина, з якою я там розговорився, була екзальтована пані хіпівського вигляду, яка назвалася Лізі, й, зачувши про те, що у нас в Україні теж колись була неабияка «окупація» в 2004 році, кинулася мене обнімати. Скоро, однак, на очі мені почали траплятися мальовничіші персонажі. Поруч зі скінхедом можна зустріти анархіста, якийсь хлопчина з татуйованим обличчям збирає гроші на харч для своїх собак, найзапекліша панкота мітингує поруч із сяючими чистою аурою волохатими однодумцями Лізі, активісти Руху індіанців стоять пліч-о-пліч з бадьорими пенсіонерками (найбільше запам’ятовувалися бабусі-протестувальниці з в’язанням), студенти — поруч із ветеранами іракської й афганської воєн. У містечку були «народна бібліотека» з понад 5000 найменувань, побудована на принципі обміну, народна ж кухня, інформаційний центр із комп’ютерами. Чистоту ретельно підтримували, клумби доглядали, всюди встановили сміттєві баки й інструкції з утилізації відходів.
Як і тоді, так і зараз кожен виготовляє власні плакати на картонках і ватманах з інколи найхимернішими вимогами. На опис цієї творчості пішло б забагато часу, але саме перерахування гасел склало б дайджест найактуальніших тем світової радикальної журналістики за останні роки; звісно, найбільше дістається корпораціям та політикам, що з ними асоціюються. По периметру кілька ораторів вигукують промови. Оскільки гучномовці заборонені, регулярно діє «народний мікрофон»: якщо хтось робить важливе оголошення, то кожна фраза підхоплюється десятками голосів — так інформація доходить до всіх. На дальньому від барабанщиків розі з’являється рок-бард середніх років і за допомогою стихійного супроводу під акустичну гітару співає рок-класику на кшталт протестного гімну We Shall Overcome й пісень Джима Моррісона.
Містечко намагалося забезпечувати саме себе: кілька осіб із відрами з-під фарби збирали пожертвування (а городяни ці пожертвування охоче давали). Нью-йоркський Майдан обріс дрібними бізнесами. Хтось за допомогою простенького трафарету робив за доступною ціною футболки «Окупуй Волл-стрит» або «99%» (ідея протистояння 99% простого люду та 1% корпоративних надбагатіїв так само проартикульована Ласном). Із лотків і столиків зараз продають значки, наклейки, магніти з протестною символікою. В будь-якому разі, після знесення наметів Парк лишився місцем збору й так само оточений увагою як ЗМІ і городян, так і поліції, звідси починаються й тут закінчуються демонстрації — від кількох десятків до кількох тисяч.
Із недавніх пір рух «окупації» став актуальним і для нас: недавно у столичному парку імені Шевченка відбулися перші, поки що вельми небагатолюдні, збори (не набралося й 10 людей) руху «Захопи Україну».
Я поставив кілька запитань учасникам руху як у Нью-Йорку, так і в Києві.
Бред, як він представився, звукооператор із Бродвею.
— Яка ваша головна мета?
— Ви маєте на увазі мою особисту мету, чи мету акції «Захопи Волл-стрит»?
— Мабуть, і те і те.
— Перш за все, дозвольте зауважити, що зараз я говорю від свого імені. Загальною метою «Захопи Волл-стрит», на мою думку, є доведення до загального відома, що всім керує один відсоток населення — люди, які займають найпрестижніші офіси в районі, де ми з вами зараз перебуваємо. Ми не задоволені тим, що вони контролюють світ, маніпулюють органами влади, нашим законодавством, загальною побудовою суспільства. Настав кінець нашій мовчазній покорі. А мої особисті причини можуть бути вміщені у два слова: економічна справедливість. Багато представників вищезгаданого відсотка населення сплачують менше податків, ніж я. Такі корпорації, як General Electric, зовсім не сплачують податків зі своїх мільярдних прибутків. І мене це не влаштовує. Існує величезне провалля між звичайними людьми й генеральними директорами, представниками правління провідних компаній. Згідно з даними, отриманими в 2010 році, середня зарплата генерального директора в одній із найпрестижніших компаній США складає майже 11 мільйонів доларів на рік. Середня зарплата звичайного громадянина набагато менша. Наприклад, пожежник у середньому заробляє приблизно 50 тисяч доларів на рік.
— Добре, однак що ваша акція може змінити?
— Навіть стояння на тротуарі або марширування з досить простими гаслами мають більше впливу, ніж нас вчать у школах, принаймні в США. Очевидно, що вже той факт, що ми тут займаємо трохи місця (незважаючи на відсутність грошей, навіть нічого не лобіюємо в Конгресі, не просимо офіційно жодних змін), дуже сильно нервує певних людей. Ми й є 99 відсотків. Ця мантра стала гімном руху. Це відбулося ненавмисне, хтось дав усьому, що відбувається, таке влучне визначення, й тепер воно набуває популярності. Я думаю, це сталося тому, що людям небайдуже. Дуже багатьом вистачить однієї серйозної проблеми, щоб збанкрутувати та втратити житло. Варто комусь із родини захворіти або втратити роботу — й сім’я вже на межі бідності. Не думаю, що люди це сприймають як належне.
— Але у вас є офіційні способи внесення змін, наприклад, вибори...
— Так, ми можемо вносити зміни завдяки «демократії», як ми її називаємо. Але чи насправді це демократія? Я не побоюся сказати, що голосував за Барака Обаму й задоволений деякими з його рішень, однак виступаю проти багатьох інших. Мені здається, проблема в тому, що ми живемо в корумпованому суспільстві. Нафтові компанії, фармацевтичні компанії, банки — всі вони купують членів Конгресу. Вони буквально фінансують вибори до Конгресу. На жаль, у цій країні часто трапляється так, що в кого найбільше грошей і хто може вкласти їх у радіо- й телевізійну рекламу, той і виграє вибори. Подивімося на деякі з останніх президентських виборів: переміг той, у кого було більше грошей на банківському рахунку. Тому ви абсолютно праві, ми можемо постійно обирати нових представників до органів влади, але як тільки їх оберуть, вони починають віддавати фінансові борги за допомогою політичних рішень, борги ці віддаватимуться банкірам з Волл-стрит, бо саме вони вклали гроші у вибори.
— Наостанок: поруч відбудовують Всесвітній торговельний центр. Чи не здається вам символічним таке сусідство?
— Не думаю, що це місце було обрано навмисне через близьке розташування до Ground zero. Але якщо ви бажаєте провести символічну паралель, то можна вважати, що Башта свободи постає з попелу так, як і люди постають проти одного відсотка, який контролює решту.
Олексій, громадський активіст, Київ.
— Чи стоїть за вашими зборами конкретна політична сила?
— Ні.
— Добре, якщо переформулювати: громадський рух?
— Думаю, що з часом це можна буде назвати громадським рухом. Наразі це зібрання людей, не згодних із ситуацією, котра склалася в економіці й соціальній політиці. Наші вимоги не точкові, вони не стосуються якоїсь конкретної галузі. Вони взагалі. Людям в абсолютному понятті набридла несправедливість, що існує.
— Отже, це рух протесту?
— Скоріше, це рух за те, щоб почули й побачили, що це вже не подобається. Немає протесту проти чогось конкретно. Є обурення з приводу розділення між багатими та бідними. Багаті складають відсоток, вельми невеличкий щодо бідного населення України, людей ця несправедливість не влаштовує. Може, з часом це й перетвориться на якийсь конкретний протест, але поки що так. Поки що це вияв обурення.
— Але ж у нашій ситуації вистачає вкрай обурливих фактів: дрейф держави до авторитаризму, порушення всіх мислимих громадянських свобод...
— Нема конкретно якоїсь влади зараз. Попередня, теперішня, майбутня політики не влаштовують людей. Не влаштовує сама система.
— Тобто ви вважаєте, що система хибна апріорі?
— Так. Ви можете подивитися, що за останні 20 років якихось змін не було. Населення в країні зменшується — ось хоча б один наглядний приклад. У людей з’явилися борги — і через це якась кількість громадян лишилася без житла, без іншої власності. Рівень життя у провінції різко відрізняється від рівня життя в Києві. Тут більше працює фінансовий ринок, банки, страхові компанії, інвестиційні компанії, а люди в регіонах або наші лікарі чи пожежники отримують по 1500 гривень, і то їх зараз можуть не виплачувати. Тобто є конкретна несправедливість.
— Якої форми це має набути?
— Те, що я бачу як нашу мету, — нашими мирними зібраннями ми даємо можливість кожній людині прийти, висловити те, що в неї накипіло, висловити об’єктивно, і ця людина буде почута. Просто це покаже, що таких людей чимало.
— Окупаційний страйк для України — це мало не рутинне явище останнє десятиріччя як мінімум. Трохи нижче, на Хрещатику, — наметове містечко прибічників Тимошенко, біля Кабміну — чорнобильці. Чи не боїтеся ви загубитися на такому тлі?
— Різниця в тому, що це все точково. Питання чорнобильців — це проблема в одній царині, але не проблема загалом. Я вже казав: наш рух — це висловлення незгоди з системою в абсолютному політичному вимірі, й не тільки нашої країни. Не можна цим займатися вибірково: сьогодні чорнобильці страйкують, завтра страйкуватимуть медики, хоча їх теж можна зрозуміти. Суть цих зборів — щоби представники всіх соціальних прошарків могли сюди прийти і висловити протест.
— Тож ви розраховуєте, що ті групи до вас приєднаються?
— У нас нема такого завдання. Але люди мають зрозуміти, що проблема вибірково не вирішиться. Треба розуміти, як влаштована економіка, це дуже важливо. Не можна прийти і сказати: «Підвищіть нам пенсії». Підвищать, але через два роки знову доведеться приходити з тими ж вимогами. Ведення політики неправильне щодо всього населення України. Є можливості для великого капіталу. Йому сприяють політики і влада. Вони розуміють одне одного дуже добре, а ось інших людей — ні, й я впевнений, що й не хочуть розуміти. Для мене дико, коли президент великого банку бере гроші в одних і віддає їх іншим, при цьому створює якусь інфляцію, заробляючи гроші на позиковому відсотку. А медик, який лікує людину, або пожежник, якийсь гасить конкретну пожежу, отримують по 1200 гривень. Думаю, кожного з нас ця ненормальна ситуація має змусити замислитися.
— Зауважу, що у вас доволі ліва аргументація.
— Тут нема лівих або правих. Викиньте ці розділення. Є люди, й усі вони рівні, у всіх руки-ноги, всі хочуть працювати. Мають бути враховані права й інтереси всіх людей, а не якоїсь маленької кількості. Було б дуже добре, якби був такий вихід: поставити обмеження, щоб ніхто не міг заробляти більше ніж 200000 доларів на рік, а гроші, що зароблялися б понад цю суму, розподілялися б у якусь іншу сферу економіки, щоб там щось будувалося, розвивалося. А так, коли йде накопичення через «купи-продай», та ще й якщо купують-продають закордонні товари, то нікому ніякої користі це не дає.
Гадаю, коментарі тут не потрібні (хоча, зрештою, виглядає дещо кумедно збіг щодо пожежників та медиків). Але, оскільки я не відношу себе ні до 1%, ні до 99%, додам кілька слів від себе.
Почуття від цих акцій залишаються мішаними настільки ж, наскільки строкатими є самі «окупації». І в Києві, й, особливо, в Нью-Йорку, в парку я побачив світлі, розумні обличчя, інтелігентних людей. З іншого боку, насторожує ідеологічна всеїдність, оце «ні лівих, ні правих». В Америці це призвело до того, що той-таки Ласн у своєму начебто лівацькому журналі опублікував статтю, присвячену дослідженню національного походження консервативних політиків Америки. В тому ж Цуккоті-парку цілком вільно почуваються маніфестанти з антиізраїльською за формою й антисемітською за духом агітацією. Від такої мішанини, судячи з усього, не застрахована й київська акція.
Корпорації нерідко поводяться нахабно та безконтрольно. Але коли до влади приходять харизматичні безсрібники, їхня жадібність і владолюбство залишають далеко позаду всіх капіталістів разом узятих. Корупція — явище, на жаль, повсюдне. Проте мені смішно чути міркування «окупантів» про уряд США, корумпований корпораціями, і про підконтрольність американських ЗМІ певним темним силам, хоча сумніваюся, що протестувальники мою посмішку зрозуміють, оскільки послати їх усіх хоча б на піврічне проживання до України чи Росії для ознайомлення з реальною корупцією та цензурою навряд чи можливо.
Що ж до наших, то аргументація про абстрактну «систему» надзвичайно нагадує те словоблудство, яким займаються замшілі комуністи з КПУ (аж до буквальних збігів — зменшення населення, яке почалося ще задовго до розпаду СРСР, видають за злочин капіталістичних правителів), послідовно при тому підтримуючи найогиднішу владу. Що, Білл Гейтс винний у тому, що країною керує малограмотний випускник тюремної «академії»? Сорос влаштував смерть інваліда-чорнобильця в Донецьку? Чи бандити при владі й катування в міліції — то точкові труднощі, на які не слід звертати уваги?
І в Києві, й у Нью-Йорку маніфестанти багато й правильно говорять про безлад у політиці та економіці, але пропозиції щодо поліпшення становища — попри всю пишномовність — зрештою зводяться до старого недоброго «відібрати й поділити». Але відібрати — у кого, й віддати — кому? Право говорити від 99% населення, навіть самочинно здобуте — це сильно, але як бути з тими, котрі мають щодо цього іншу думку і при тому не є надбагатіями, до яких відсотків їх віднести?
Будь-який протест, звісно, виникає не на порожньому місці. Ознака зрілої демократії в тому, що громадські рухи впливають і на соціальні, й на політичні рішення урядів. Вбачається, що частина вимог Occupy Wall Street так чи інакше буде врахована, окрім того, побічним наслідком уже стає багатюща субкультура: протестувальникам допомагають рок- і кінозірки, відомі художники калібру Бенксі. В нас же, якщо «окупанти» й надалі наслідуватимуть схеми, відірвані від українських реалій, весь рух приречений на цілковиту маргінальність.
І все ж гасло «Захопи Україну» сьогодні здається більш актуальним, ніж будь-коли. Наша «окупація» ще попереду. Не знаю, як щодо 99% співгромадян, однак, судячи з опитувань, число тих, кому нинішній стан речей активно не подобається, чималеньке.
We shall overcome
Deep in my heart
I do believe
We shall overcome one day.
Одного дня ми переможемо.
