Минулого тижня (18 листопада) народний депутат Юрій Кармазін виступив у парламенті із сенсаційною заявою — закликом до керівників держави: вжити заходів до повного розслідування злочину проти народного депутата Олександра Єльяшкевича.
Зокрема, він підкреслив: «21 жовтня 2011 року було оголошено мій запит до прем’єр-міністра України, Генерального прокурора, міністра юстиції, міністра закордонних справ, голови Комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією щодо надання інформації про вжиття заходів до виконання численних рішень Парламентської Асамблеї Ради Європи стосовно розслідування замаху на життя народного депутата України Єльяшкевича Олександра».
Цій історії майже дванадцять років. Відбулася вона практично після обрання Леоніда Кучми на другий термін — на початку 2000-х років. Тобто значно раніше відомих вже на весь світ подій: побиття громадського діяча Олексія Подольського та вбивства журналіста Георгія Гонгадзе.
Що ж відбулося? «9 лютого 2000 р. на пленарному засіданні Верховної Ради України при обговоренні законопроектів щодо референдуму я вніс пропозицію про створення парламентської комісії, яка б вжила термінових заходів для вдосконалення законодавства про референдум з метою недопущення фальсифікацій результатів народного волевиявлення та маніпуляцій результатами референдуму. Прийняття такого рішення було узгоджено з більшістю фракцій Верховної Ради України, та керівництво Верховної Ради України запланувало голосування з цього питання 10 лютого після мого виступу як ініціатора пропозиції. Увечері 9 лютого 2000 року на мене було здійснено напад, в результаті якого я отримав закриту черепно-мозкову травму, струс мозку, перелом кісток носу тощо», — зі звернення народного депутата України Олександра Єльяшкевича до президента Парламентської Асамблеї Ради Європи лорда Рассела Джонстона (21 червня 2001 року).
Історія ця є не менш резонансною, ніж вище згадані. Вона також перебуває під постійним контролем ПАРЄ. Про неї не раз писали в українських засобах масової інформації. Проте відповіді на питання, хто винен, й досі немає. Сам Єльяшкевич в тому ж зверненні пише: «Вважаю замовником нападу на мене Президента України Леоніда Кучму, про що заявив одразу після побиття».
З метою з’ясування всіх обставин 11 вересня 2001 року доповідачі Моніторингового комітету ПАРЄ Ханна Северінсен та Рената Вольвенд зустрічалися із паном Єльяшкевичем. А 27 вересня 2001 року ПАРЄ було ухвалено резолюцію №1262, де зокрема у п. 8 ііі зазначається: «ініціювати спеціальне розслідування у справі заступника голови Комітету Верховної Ради України з питань фінансів і банківської діяльності пана Єльяшкевича».
Варто згадати ще один момент. Факт, що стосується замаху на життя народного депутата Єльяшкевича, як і факти, пов’язані із Подольським та Гонгадзе, зафіксовані на «плівках Мельниченка». «Доказами політичної версії нападу на мене свідчать відповідна заява колишнього співробітника охорони Президента України М. Мельниченка від 16 листопада 2000 р. та стенограма розмови Л. Кучми з невідомим, запис якої здійснив М. Мельниченко, — говориться в тому ж зверненні Єльяшкевича в ПАРЄ. — З діалогу вбачається, що Леонід Кучма невдоволений тим, що я вніс на розгляд парламенту пропозицію про початок процедури імпічменту Президенту та про відхилення його законопроекту про внесення змін до Конституції, спрямованого на збільшення президентських повноважень. Кучма повідомив співрозмовника, що у разі продовження мною роботи в цьому напрямку, мене поб’ють так, «щоб не піднявся». Розмова відбулася 7 липня 2000 р., тобто через півроку після нападу на мене».
У Верховній Раді у вересні 2000 року була створена Тимчасова слідча комісія щодо стану розслідування кримінальних справ відносно зникнення журналіста Г. Гонгадзе, громадського діяча М. Бойчишина, вбивств народних депутатів України Є. Щербаня та В. Гетьмана й спроби вбивства народного депутата України В. Бортника, нападів на народних депутатів України О. Єльяшкевича, В. Хару, викрадення сина народного депутата України В. Альохіна та загибелі народних депутатів України В. Бойка, М. Мясковського, С. Драгомарецького (тільки сама назва говорить про масштаби злочинів тих часів). Заслухавши інформацію Тимчасової слідчої комісії, Верховна Рада України від 10 січня 2002 року постановила:
1. Вважати за необхідне виконати в I кварталі 2002 року вимоги резолюції ПАРЄ від 27 вересня 2001 року щодо дотримання обов’язків та зобов’язань Україною, зокрема: прискорити й завершити розслідування зникнення та вбивства Георгія Гонгадзе або розпочати — в разі потреби — нове незалежне розслідування цієї справи за допомогою міжнародних експертів; розпочати спеціальне розслідування справи щодо побиття народного депутата України О. Єльяшкевича, заступника голови комітету Верховної Ради України з питань фінансів і банківської діяльності.
2. Передбачити в Державному бюджеті України на 2002 рік ( 2905-14 ) 500 тис. гривень для проведення експертами, яких визначить Рада Європи, експертиз «таращанського» тіла та записів розмов у кабінеті Президента України стосовно Г. Гонгадзе, О. Єльяшкевича та О. Подольського. (Постанова взята із сайта Верховної Ради.)
Експертиза була проведена в США американським експертом Брюсом Кенігом і фірмою «Bek Tek». Результат: плівки автентичні. З цього приводу 20 лютого 2002 року Олександр Єльяшкевич проводить прес-конференцію і робить заяву, що за замовлення замаху на його життя він звернеться з позовом до суду закордонних країн на президента України Леоніда Кучму. Пізніше — в березні — депутат кілька днів блокує парламентську трибуну з вимогою поставити на голосування питання про спеціальне засідання за результатами американської експертизи аудіозаписів.
Вже 16 квітня 2002 року у зв’язку із загрозою його життю Єльяшкевич вимушений виїхати до США, де отримує політичний притулок. Олександр Єльяшкевич — єдиний державний діяч України, який за всі роки незалежності отримав політичний притулок у США. Причому цей статус був наданий йому у зв’язку із загрозою його життю, яке безпосередньо йшло від президента Кучми. Тогочасна кучмівська влада проковтнула це мовчки — ніяких протестів на адресу США з цього приводу не висловила, аргументи Єльяшкевича, які він надав США, були настільки переконливими, що Кучма та його оточення злякались будь-яких публічних висловів із цього приводу.
26 квітня 2002 року в Печерському районному суді Києва відбувається судовий процес, причому без самого потерпілого або навіть його представника (жертва злочину виявилася зайвою?), і виноситься рішення, згідно з яким винним у злочині проти Єльяшкевича визнається громадянин В. В. Воробей.
Як бачимо, метод розправи з Єльяшкевичем був приблизно той же самий, як і щодо Подольського та Гонгадзе. Мотиви були також однакові: професійна опозиційна діяльність. Як готувалися ці та багато інших акцій, стало відомо із записів Мельниченка. Якби не вони, то навряд чи все це стало би відомим широкому загалові. Із інтерв’ю Олексія Подольського «Дню» (№142,14 серпня 2009 року):
«Я не вірю у версію, що під плівки вбили Гонгадзе. На цих плівках взагалі стільки всього було записано, що вбивати тоді треба було багатьох... Наступного дня після мого викрадення я написав заяву в міліцію, де вказав, що мене викрали, побили, й, на мій погляд, це зробили працівники міліції, а замовниками цього були Кравченко та Кучма. Далі, через три дні ми написали публічну заяву, де перерахували всі злочини проти «Української перспективи», на що й досі не отримали відповіді від ГПУ. І це тоді, коли ще був живий Гонгадзе і не було ніяких плівок... Я не думаю, що це репетиція, це — банальна розправа над опонентами. На моєму прикладі вони хотіли залякати всю нашу команду. Це вони робили й з іншими моїми колегами. Одаричу (Сергій Одарич — один із активних членів благодійного Фонду «Українська перспектива» наприкінці 90-х — початку 2000-х рр., нині мер Черкас. — Авт.), наприклад, буквально з двох метрів стріляли в ноги, тобто, зрозуміло, для чого це робилося, адже з двох метрів можна було й влучити. Найстрашніше трапилося з нашим Сашею Якименком (Олександр Якименко — голова донецького осередку правозахисної організації «Ми», вбитий у 2000 році в Донецьку. — Авт.), якого по вказівці місцевого донецького прокурора спалили живцем в машині біля його дому».
Весь цей час ПАРЄ постійно контролювало ситуацію навколо резонансного злочину щодо Єльяшкевича та ухвалювало численні рішення щодо цього. Зокрема, про це мова йшла в п. 5 іі резолюції №1346 від 29.09.2003 року, а також в пунктах 10, 13.16. резолюції № 1465 від 15.10.2005 року: «Владі України поки не вдалося виконати положення Резолюції Асамблеї з вимогою проведення нового розслідування у справі пана Єльяшкевича О.С. та авторитетної експертизи записів Мельниченка»; в пунктах 10, 11.1., 11.3. резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи № 1645 від 27.01.2009 року: «Генеральну прокуратуру України використати всі можливі шляхи проведення розслідування для того, щоб виявити замовників та організаторів» резонансного злочину, скоєного відносно народного депутата України Єльяшкевича О.С.».
Що означає для української влади (в тому числі й часів президента Віктора Ющенка) ігнорування резолюцій ПАРЄ по справі Єльяшкевича? Адже є реальний, зафіксований правоохоронною системою і медициною, факт жорстокого злочину проти державного діяча. Є записи Мельниченка, які викривають замовників цього злочину. Є й інші докази, які переконливо доводять вину справжніх замовників замаху. А тепер уже є дані про фальсифікацію кримінальної справи з підставою фальшивого злочинця, з фальшивою мотивацією скоєння злочину (як вказується в запиті народного депутата Кармазіна до вищезазначених осіб: «Як мені стало відомо, у 2006 році гр. Воробей В. В. офіційно зізнався в тому, що був змушений взяти на себе провину за злочин, який він не скоював, за вказівкою конкретних посадових осіб правоохоронних органів. Окрім того, гр. Воробей В.В. назвав конкретні прізвища, звання та посади цих осіб»). Скорий суд без потерпілого чи його представника. Є зізнання підставного злочинця, що він взяв на себе цей злочин за вказівкою конкретних посадових осіб. З точки зору європейських стандартів щодо забезпечення прав людини — це немислимо. Напевно, для європейських інституцій буде шоком, що понад десять років українською владою, незалежно від кольору, ігноруються та не виконуються їхні рішення щодо конкретних резонансних справ.
Депутат Єльяшкевич був активним і переконливим публічним критиком Кучми, причому не тільки з парламентської трибуни. За словами Юрія Кармазіна, він мав би блискучу політичну кар’єру, але...
Якою була реакція високопосадовців на запит Юрія Кармазіна? Говоримо з автором запиту:
— Микола Азаров ніяк не відреагував. Мабуть, він не знає, що керівник уряду відповідає за все, що відбувається в державі. Так написано в Конституції, в законі про Кабінет Міністрів та в усіх міжнародних угодах, які Україна укладає. Прем’єр-міністр має знати, що він повинен звітувати, якщо ПАРЄ ухвалює якісь рішення щодо України. Не Президент, а саме голова уряду. Але Азаров чомусь вважає, що це справа Генеральної прокуратури. Ні, ГПУ має займатися розслідуванням справи. Тому, «відфутболивши» цей запит до Генпрокуратури, Азаров показав негідну реакцію прем’єр-міністра. Таким чином, ми вже вкотре осоромилися перед Радою Європи в тому, що не розкрили злочину щодо депутата Єльяшкевича.
Генеральна прокуратура відповіла в аналогічному плані.
Я вважаю, що ця структура також працює незадовільно. Тому що стовідсотково зрозуміло, що людина, яку засуджено за цей злочин, його не вчиняла. Це було зрозуміло із самого початку. Його змусили зізнатися в тому, чого він не чинив. Про це він сам пізніше сказав слідчим Генпрокуратури. Але політичної волі, щоб розслідувати цю справу далі, не було. І сьогодні її теж немає. Тому мене дивує, як можна порушувати десяту чи одинадцяту справу проти Тимошенко, не розслідуючи справ, що перебувають на контролі в ПАРЄ. Кузьмін керує управлінням з розслідування особливо важливих справ ГПУ, але він іде всупереч презумпції невинуватості й зазначає, що вчиняла Тимошенко, хоч про це має бути сказано у вироку щодо неї. Краще б він розповів, як розслідувано замах на опозиційного депутата Єльяшкевича. Наприклад, в Європі, куди пан Кузьмін поїхав виступати. Що зроблено в цьому плані?
— Чи була реакція від інших адресатів ваших запитів?
— Поки немає відповідей. Міністри, до яких направлявся запит, мабуть, не зовсім розуміють, що потрібно робити кожному міністерству з огляду на це. Я вже не кажу про «успіхи» в зовнішній політиці. Тримати на контролі такі речі, як рішення Парламентської Асамблеї, — це завдання МЗС. Саме це міністерство разом з Міністерством юстиції мають реагувати на такі речі. А не давати спокою їм повинен прем’єр-міністр.
— Якими будуть ваші подальші дії?
— Я направив листи абсолютно всім членам української делегації в ПАРЄ. Одне з їхніх завдань — це контроль і звіт від імені країни про цю справу перед Європою. Як це так, ПАРЄ кілька разів ставить це питання на порядок денний та ухвалює рішення, а в Україні нікому нічого не потрібно?
Я детально вивчав плівки пана Мельниченка, в тому числі ті, які ще ніде не видано, з певних джерел, які я отримав. З огляду на це, у мене виникло багато запитань щодо виконання злочину стосовно Єльяшкевича. Я зрозумів, що цей злочин абсолютно не розслідуваний. Крім того, я добре знаю, які часи тоді були, що і як відбувалося, до того ж, ми з Єльяшкевичем були депутатами другого та третього скликання, але я ніколи не думав, що таки нічого не робитиметься, ніхто не займатиметься розслідуванням, що всі сили будуть кинуті на боротьбу проти опозиції... Звісно, ця справа резонансна...
— Тоді чому, на вашу думку, українські політики цього не розуміють?
— Мені не підпорядковані ані ГПУ, ані міністерства, ніякі інші підрозділи. Але я — віце-прем’єр опозиційного уряду, тому я дивлюся на все це саме під цим кутом зору. Якби я був у чинному уряді, то змусив би їх «крутитися». Жодних таємниць не може бути. Їх і немає — всі маски давно зірвано. Тож ми маємо отримати відповіді: хто з посадових осіб і в який спосіб давав команду про фальшування цієї справи?
— На вашу думку, яким має бути подальший ланцюг дій?
— Має бути призначено розслідування, виходячи з нових обставин. Скасовано попередній вирок людині, яка не має до цього жодного стосунку. Такий крок має зініціювати прокуратура. Суд цього не зробить. ГПУ має перевірити матеріали справи, тому що вони не лізуть, як то кажуть, «ні в тин ні у ворота». Як це так, коли Єльяшкевича — потерпілого в цій справі, ніхто не допитував у суді? Це взагалі нормально? Не кажучи вже про те, що людині зламали долю. До речі, він — громадянин України, він не прийняв громадянства США. Тому його долею має опікуватися і МЗС, і Президент, і уряд. Генпрокуратура має вивчити обставини справи — повернутися до неї, а потім внести подання про скасування вироку. Далі, паралельно зі Службою безпеки України виявити всіх працівників міліції, які були причетні до так званого розкриття злочину, тобто до фабрикації справи, і притягти їх до відповідальності. Також має бути встановлено, хто давав їм команди на цю фальсифікацію. І головне — хто замовив Єльяшкевича. Це справа, якою має опікуватися управління з особливо важливих справ ГПУ, бо то був напад на державного діяча, замах на його життя. Але ми бачимо, що, незважаючи на те, що влада вже двічі змінювалася, нічого не робиться. Уже навіть пішли на порушення кримінальної справи проти екс-президента Кучми, тобто говорять про серйозні речі, але... Я готовий вірити, що вони хочуть досягнути результату. А головним результатом має бути встановлення істини.
Навіщо це все нинішній владі, яка не має стосунку до цих злочинів? Адже її потурання потугам захисників Кучми приховати, перебрехати, сфальсифікувати ці злочини прив’язує її до тих дикунських дій команди Кучми. Замовчати цю проблему, яка прозвучала з високої парламентської трибуни, сьогодні вже буде неможливо. А з іншого боку, це слушна нагода для влади (і до речі, для журналістів, що протестували вчора проти безкарності) — на ділі продемонструвати свою принципову позицію щодо європейського вибору, дотримування європейських стандартів з прав людини, судової системи.
Нещодавно Юрій Кармазін направив повторно депутатський запит Генеральному прокурору України Пшонці В. П.
