Кость БОНДАРЕНКО, директор Центру досліджень громадських процесів «Експерт»:
— Націонал-демократичні організації сьогодні переживають кадрову кризу. Молодь до них іде мляво. Вони не продукують якихось ефективних і стратегічно важливих ідей. Ці партії здебільшого живуть напрацьованим колишнім капіталом та апелюють до подій 10-річної давності, щоб забезпечити актуалізацію власної легенди. Вони мають невеликий електорат, який продовжує їм довіряти. Тому їх і приймають до різних блоків — зокрема, напередодні минулих парламентських виборів Рухи примкнули до «Нашої України». Не виключено, що до виборів 2006 року вони увійдуть до іншого блоку, до нової політичної конфігурації. Як самостійні політичні гравці вони мають невелике значення...
Що стосується регулярного поповнення рядів цих партій колишніми міністрами, які не мають до них прямого стосунку, то це свідчить, що політики, які пішли з виконавчої влади та бажають потрапити до законодавчої, використовуватимуть різні політичні бренди як трамплін для продовження своєї політичної кар’єри. До речі, свого часу рухівці активно критикували того самого Юрія Спіженка. Варіант Спіженка — не останній приклад подібних політичних мутацій і кадрової кризи у середовищі націонал-демократів. Не зайвим буде нагадати, чим закінчився в 1998 — 99 роках для Руху притік таких «варягів» як Гурвіц, Бродський, Чайка й Іщенко. Сьогодні вони припускаються тих самих помилок. Коли-небудь такі кадрові прорахунки їм ще відізвуться.
Олександр ДЕРГАЧОВ, головний редактор журналу «Політична думка»:
— Великий дефіцит кадрів сьогодні спостерігається як у націонал-демократичних, так і в інших партіях. Проблема не тільки у нестачі професіональних партійних кадрів, а й у тому, що партіям важко шукати саме своїх прихильників. Адже вони не мають чіткого іміджу, історії, яка закріпила б певне реноме і була б пов’язана з помітними лідерами. Саме тому йде «рекрутування», що наочно виявляється напередодні виборів, коли створюють різноманітні п’ятірки, куди стихійно потрапляють космонавти, доярки, заслужені вчителі. Така ж ситуацiя у багатьох випадках із тими, кого запрошують до керування партією, щоб позначити її вагу та можливості. Значною мірою це — штучний процес. Крім того, окремі претенденти на роль політичного лідера шукають себе, шукають відповідну команду, з якою можна було б реалізовувати власний потенціал. І тут неважливо, яке ідеологічне обличчя має партія. Інша річ, що хтось має більше грошей, і питання вирішують дуже прагматично і просто, а хтось приваблює своїми політичними перспективами. Думаю, що це також ознака завершення довгого процесу становлення нормальної політичної і партійної системи. А з іншого боку, — результат прагматичного підходу до вирішення сьогоднішніх завдань, з урахуванням стратегічної перспективи.
Вікторія ПОДГОРНА, політолог:
— Партії націонал-демократичного напряму, як і комуністи, — найстарші партії у новітній історії нашої держави. Природно, періодично їм доводиться вирішувати проблему оновлення, як ідеологічного, так і організаційного. Питання в тому, який шлях оновлення вибирає та чи інша партія. Лідером комуністів, прихильників консервативних підходів залишається Петро Симоненко, тобто нічого не змінюється. Якщо говорити про нацдемів, то тут спостерігається спроба оновлення саме лідерського складу. Та при цьому обирають зовнішній тип рекрутування. Річ у тому, що більшість масових партій обирає шлях формування лідера всередині самої партії, тобто рекрутування знизу. У цьому випадку ми бачимо традиційний для пострадянських республік тип формування лідера з людей, які були так або інакше причетні до структур влади. Цей шлях не може бути продуктивним, оскільки реальні лідери партії є публічними політиками. А публічність навряд чи властива чиновникам, якого б класу і рівня вони не були. Отже, ці партії зберігають у своїй основі, обираючи на лідерські пости екс-чиновників, методи партій, сформованих на початку ХХ століття у рамках марксистсько-ленінської традиції. Але дані партії віджили своє, і дотримання їхньої логіки гальмує партійний розвиток як окремих партій, так і партійної системи України загалом.
Продуктивніше орієнтуватися на той спосіб оновлення, який дозволяє партіям перетворюватися на електоральні машини, що й потрібне сьогодні. Потрібно формувати команду, члени якої, попрацювавши внизу, стануть яскравими постатями, здатними претендувати на загальнонаціональний статус і бути публічними політиками по своїй суті. На жаль, це трудомісткий процес. Дані партії не хочуть інвестувати у створення своїх лідерів усередині власних рядів. Націонал-демократи мали на це досить часу. Отже, вони до цього поки що не готові. Як і масові партії, вони матимуть колосальні проблеми з електоральним ресурсом, якщо і надалі дотримуватимуться такої ж лінії.
