На недавньому засіданні Парламентської асамблеї в Страсбурзі обговорювалося питання діяльності демократичних інституцій в Україні. У результаті була ухвалена резолюція — документ, що зобов’язав країну провести низку реформ, аби відповідати європейським стандартам. Офіційний Київ, нагадаємо, вступив у Раду Європи ще 15 років тому, але й досі не виконав зобов’язання перед організацією.
Безпосередньо перед самим голосуванням до проекту резолюції ПАРЄ було внесено кілька важливих поправок. Вони стосувалися таких питань як свобода слова, свобода зібрань, роль прокуратури та СБУ. Важливою темою стало питання про місцеві вибори. У Раді Європи сподіваються, що вони пройдуть без порушень.
Резолюція Асамблеї про «Функціонування демократичних інститутів в Україні» була підтримана 102 голосами з 109. Один голос — проти. У ПАРЄ зауважили, що за довгий час це перша резолюція, ухвалена абсолютною більшістю. Примітно, що єдиним голосом «проти», тобто «за» дії української влади, був голос російської делегації...
Пас від ПАРЄ прийняли вчора представники української влади. Ухвалення резолюції «Функціонування демократичних інститутів в Україні» є важливим кроком у напрямі реалізації євроінтеграційного курсу, зазначається в спецкоментарі вітчизняного МЗС.
«Сам хід розгляду резолюції, дебати, що відбувалися в день її ухвалення в Раді Європи, показали впевнене існування в Україні живої, конкурентної демократії», — переконані в головному зовнішньополітичному відомстві нашої країни. «А включені в текст резолюції окремі зауваження стосовно недоліків у функціонуванні демократичних інститутів і рекомендації щодо шляхів їхнього усунення, — наголошується в коментарі МЗС, — допомагатимуть Президентові, уряду та правлячій коаліції ефективніше розробляти і реалізовувати політику, націлену на досягнення високих європейських стандартів».
Хай там як, але факт залишається фактом: баланс заборон і противаг після доленосного вердикту КС в Україні повністю порушений. У зв’язку з цим виникає логічне запитання: хто/що, в умовах слабкої опозиції, поки що пасивної позиції українців може стати «запобіжником» від вседозволеності влади?
КОМЕНТАРI
Ігор ЖДАНОВ, президент Аналітичного центру «Відкрита політика»:
— Дуже красиве запитання, над яким я справді багато розмірковую. Бо ситуація після обрання Президентом Віктора Януковича й особливо після останнього рішення КС про визнання частини Конституції неконституційною, свідчить, що внутрішніх «гальм» у діючої влади немає. Є зовнішні «запобіжники», бо, напевне, Янукович хоче їздити не лише до Москви, але й до Брюсселю, й щоб йому хоч руку там потисли. А ось щодо внутрішніх «гальм», їх, на жаль, немає. Сьогодні опозиція не те, що слабка, це опозиція, на яку не зважають. Із іншого боку, є суспільство, яке досить індиферентно ставиться до цих дій влади. Все, що суспільство може, так це побурчати на кухні, ось, мовляв, як представники влади неправильно поводяться. Нинішню ситуацію можна порівняти з паровозом, у якому розпалили велике вогнище, закрили всі запобіжні клапани і запустили. І ось він їде, що попереду — невідомо: або міст реформ, або ущелина, в яку він рано чи пізно впаде, оскільки реформи не проводяться. Або ж уся ця парова машина вибухне, оскільки, впевнений, накопичення системних помилок влади призведе до великого суспільного протесту. І тут можна спрогнозувати, що протестні події, досить імовірно, не будуть версією 2004 року. Швидше за все, це буде хард-версія зі сплесками агресії, з невмотивованими виступами, погромами тощо. Ось у чому вся проблема. А влада нині повторює весь шлях, що пройшов Кучма, тільки в дуже прискореному темпі. Та й суспільство вже змінилося. Ми ж вдихнули ковток повітря свободи, словом, п’ять років ми жили по-іншому.
Віталій БАЛА, директор Агентства моделювання ситуацій:
— По-перше, гадаю, спроба самозбереження самої влади, оскільки виникне бажання різних груп впливу по черзі керувати. Чому? Бо, я вважаю, в них не вийде балансувати, як це робив Леонід Кучма, який розставляв, змінював позиції різних груп впливу. По-друге, я не вважаю, що український народ буде пасивним. Спочатку протестна реакція буде в малого, середнього бізнесу, потім — у звичайних громадян, рівень життя яких не покращуватиметься. Навесні, гадаю, у влади будуть проблеми, бо політика, що проводиться нині, на мою думку, не відповідає інтересам ні громадян, ні України. Проблема ще і в тому, що вони не можуть компенсувати кризу ідеєю. Якщо, скажімо, в Росії є агресивний патріотизм, то в нас ідеї немає. Це буде ахіллесовою п’ятою діючої влади. Безумовно, якби опозиція була нормальною і користувалася довірою народу, вона могла б скористатися цим. Зараз же збільшується кількість людей, які взагалі нікому не довіряють. Я б не хотів, аби в нас з’явився вождь (або кілька) і говорила вулиця. Боюся, щоб ми не закінчили як у Киргизії або ще гірше Румунії. Проте все до цього йде, оскільки і там, і там намагалися робити ті самі речі, що й у нас.
Юрій ЯКИМЕНКО, директор політико-правових програм Центру ім. Разумкова:
— Якщо виходити з того, що відсутні такі традиційні «запобіжники» як опозиція та громадянське суспільство, необхідно, звісно, шукати інші. А вони тепер можуть бути або всередині самої влади, або взагалі за межами країни. Тобто, один із запобіжників — це конкуренція власне тих груп, які перебувають при владі й впливають на ті або інші органи та інститути. В цьому випадку вони, вочевидь, будуть зацікавлені в тому, аби не дати кожному з них піднятися вище загального рівня й не дати можливості концентрації надмірних повноважень однієї з груп. Ця внутрішня боротьба певним чином впливатиме на самообмеження влади. Судова, правоохоронна системи не можуть грати роль запобіжника, бо вони фактично підпорядковані політичній владі й не можуть виступати самостійно. У таких умовах запобіжником може бути зовнішній чинник. Зовнішній чинник у широкому розумінні. По-перше, це міжнародні зобов’язання України, які вона давала при приєднанні до тих або інших міжнародних організацій. По-друге, це обіцянки, що звучали під час різноманітних двосторонніх стосунків України. Таким чином певні країни можуть виступати засобом впливу на українську владу з тим, аби змусити її залишатися в демократичних межах. Опозиція хотіла б також грати цю роль, але вона не має реальних важелів впливу на ситуацію. Чому? Знову-таки, бо легітимні канали впливу (судова система, парламентські канали тощо) заблоковані владою. Що тут робити опозиції, яка, окрім усього іншого, сама залишається роздробленою й лише під впливом якихось екстраординарних обставин починає об’єднуватися? Звичайно, хотілося б, аби роль головного запобіжника грала опозиція, бо це нормальний, природний, демократичний процес. Проте при цьому повинні працювати інші механізми в Україні, за допомогою яких опозиція могла б законним шляхом добиватися реалізації своїх вимог. У нас же, повторюся, ці канали заблоковані. Ми ж не можемо собі уявити ситуацію, коли з’явиться якийсь орган або інститут, який керуватиметься виключно принципами верховенства права. На жаль, таку ситуацію в нас навіть уявити складно. Тепер щодо пасивності людей, про яку ви зауважили в своєму запитанні. Давайте згадаємо, що було до Майдану? Ситуація нагніталася впродовж кількох років. Усе починалося з різкого погіршення соціально-економічної ситуації (1997—1998 рр. — пік падіння). Потім — поступовий вихід із кризи. Однак згодом справа Гонгадзе і, по суті, встановлення авторитарного режиму. Ось тоді, коли ситуація дістала всіх, відбувся Майдан. Останньою краплею стала фальсифікація першого туру голосування. Потім, що ми спостерігали? Великі очікування, в тому числі й щодо демократизації, потім — наростання розчарування людей взагалі в політичних силах, які повинні були це все реалізовувати. Все це призвело до перемоги іншого кандидата, а ця система ще не дійшла до рівня 2003 року. Тобто, на персональному рівні громадян влада та її дії громадян ще не дістали. Поки що процес накопичення триває, а в кінці може бути повторення 2004 року. З урахуванням того, що в людей є досвід позитивних колективних дій і колективних успіхів, часовий проміжок може бути вужчим. Іншими словами, акумуляція потенціалу може відбутися в коротші терміни.
Костянтин БОНДАРЕНКО, політолог:
— Першим запобіжником є інстинкт самозбереження влади. У кожного керівника, який думає про завтрашній день, є певний інстинкт самозбереження. Другий момент — це необхідність підтримки зовнішнього етикету, зовнішнього дотримання законності. Кожен керівник держави прекрасно розуміє, що Україна перебуває під серйозним моніторингом західних інституцій, які б хотіли бачити в нашій країні розвиток, а не згортання демократії. Відповідно, демократія у нас вже давно перетворилася на красивий жест перед Заходом, тому й надалі ці жести існуватимуть. Третій нюанс. Є природні політичні, економічні процеси, яких необхідно дотримуватись. Той самий середній, великий бізнес в Україні може також стати гарантом неминучості процесів, які існують, і які навряд чи вже можна змінити. Що стосується громадян. На жаль, українське суспільство спить і, на жаль, люди чомусь погодилися на роль статистів. Вочевидь, перебувати в сплячці їм комфортніше і безпечніше. Народ, який 2004 року вийшов на Майдан, розчарувався в політиках, яких сам же і привів до влади. Після цього люди, вочевидь, вирішили, що навряд чи найближчим часом є сенс втручатися в активне політичне життя, мовляв, хай собі ведуть свою гру, всі вони одним миром мазані. Не думаю, що від Януковича чекали чогось іншого, не думаю, що були ілюзії з цього приводу. У перший тиждень після виборів я був у Брюсселі, де говорили саме про те, що Тимошенко має відчувати свою відповідальність за ситуацію в країні, має усвідомлювати, наскільки Україні потрібна сильна опозиція. Але, на жаль, Тимошенко наробила стільки навіть не помилок — дурниць, що в результаті вважати її сьогодні лідером опозиції не доводиться. Не може лідер опозиції скликати мітинги, на які приходить від сили дві тисячі чоловік. Це просто смішно. Опозиції, на жаль, у країні немає. Саме тому влада відчуває себе абсолютно вільно. Що стосується подальших дій. Ви знаєте, мені здається, що Янукович спробує стати лідером всієї України. Проте він це робитиме з прицілом на 2012 — 2015 роки, коли пройдуть вибори. Думаю, одним із козирів, які Янукович використовуватиме в майбутньому, буде зосередження уваги на постаті Тараса Шевченка. Та й останні виступи, заяви Януковича свідчать про те, що він дуже активно акцентує увагу на фігурі Шевченка. Ця тема й надалі активно обговорюватиметься. Крім усього іншого, Янукович акцентуватиме увагу на необхідності проведення Олімпіади в Буковелі, що дуже сподобається мешканцям заходу України. Плюс Євро-2012. Всі ці теми будуть об’єднавчими. Тому я думаю, Януковича не варто сьогодні списувати, оцінюючи лише по тому, що вже зроблено. Треба дивитися й на те, що в нього є в арсеналі.
Віталій КУЛИК, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства:
— На даний момент єдиний стримуючий чинник — це зовнішній вплив. Це, по-перше. По-друге, все-таки я б не сказав, що суспільство (особливо громадянське) настільки вже пасивно. Зараз ми бачимо формування нових центрів, які готові генерувати пропозиції для влади в питаннях конституційного процесу. Адже рішення Конституційного Суду — це не одномоментний процес. Це не крапка, а початок відліку прийняття нової редакції Конституції. Президент вже заявив про готовність проведення Національної конституційної Асамблеї. Вочевидь, процес потребує громадського обговорення, експертизи вітчизняних експертів-конституціоналістів. Громадянське суспільство тут могло би стати партнером влади й стримувати її апетити. На громадянське суспільство влада реагувала б. Третім стримуючим чинником є те, що у влади є потреба в політичному консенсусі, що має відображення в необхідності голосування більшості за бюджетний кодекс, низка інших економічних проектів. Тобто відмова від коаліції як інституту не означає, що буде повністю зруйнована система консенсусів. Що стосується опозиції. Їй варто змінювати тактику (відходити від спроб мобілізації, від глухого опору) й переходити до конструктивнішої роботи в рамках тієї ж конституційної Асамблеї. Інакше БЮТ поступово скотиться в маргінес. Зараз очевидною є потреба в конструктивній опозиції, і за цю роль змагатимуться безліч політичних проектів. Головне, аби ця конкуренція між ними не призвела до їхнього здрібніння. А тенденції до здрібніння третьої сили є. Якщо здрібніння відбудеться, ми позбудемось останнього запобіжника. Є певна ілюзія у деяких представників влади відносно того, що народ зараз не революційний і таким чином «проковтне» будь-який меседж влади. Ця ілюзія дуже небезпечна, тому що в середині 2004-го теж мало хто вірив у силу Майдану. Від іскри до полум’я проходить доволі мало часу. Тішити себе думками про те, що народ революціонує лише на кухні і ніколи не вийде на вулицю, означає робити помилку. Коли опозиція зможе прив’язати реформу Конституції до кишені обивателя, показавши, як це вплине на його доходи, статус, рівень і стиль життя, це призведе до збільшення рівня протестних настроїв. У такому разі можливий новий Майдан. Тому, на мій погляд, для влади зараз було б дуже важливо в усіх ЗМІ не говорити — кричати про необхідність громадського обговорення конституційного процесу.
