Якщо не боятися порівнянь із Північною Кореєю, то ключову ідею економічної політики, яку зараз намагаються втілити в Україні, слід би назвати «стратегією опори на власні сили».
Ця аналогія напрошується сама собою. Адже сподіватися на зовнішні сили (точніше, зовнішні гроші) найближчим часом уже точно не доведеться. Напозичавши на всіх можливих ринках мільярди доларів, власті країни не зробили практично нічого, щоб ці гроші було ефективно використано економікою. Щонайбільше, зарубіжні й вітчизняні позики послужили справі збагачення небагатьох обраних. Утім, усе рано чи пізно закінчується.
В результаті сьогодні на порядку денному принципово інше завдання — концентрація ресурсів, що є в країні, під більш або менш жорстким контролем держави. Причому, як стверджують політологи, виконувати це завдання повинен буде будь-який уряд. Бо країна, яка бажає зберегтися як країна, не може вчинити інакше.
ДВА ШЛЯХИ
Кажуть, що у нової економічної політики майже немає альтернатив і централізувати механізм трансформації ресурсів у інвестиції, так чи інакше, доведеться. Дійсно, з одного боку, держава переживає дуже серйозну кризу ліквідності. А неплатоспроможна держава — це пряма загроза національній безпеці. З іншого боку, практично вся економіка — в держави в боржниках. Отже, через головних кредиторів — держбюджет і постачальників газу та електроенергії — держава може поглинути всіх, кого лише захоче. Досі вона чомусь цього не робила. Й, як можна судити з останніх урядових рішень, робити поки не збирається.
Замість цього уряд хоче обійтися напівзаходом — прибрати до рук «живі» гроші. З досвіду відомо, що таких джерел лише два — гроші населення та експортна виручка. Щодо першої позиції, то для досягнення цієї мети виконавча влада вже зробила спробу «зблизитися» з банківською системою. Тій же меті підпорядковано реорганізацію енергоринку й комунального сектора.
З експортною виручкою справа йде складніше. Багато які виробники експортної продукції вже давно не контролюють свій продаж. Замість них збутом займаються приватні фірми-посередники, які й забезпечують виробників сировиною та обіговими коштами. Фактично саме ці фірми нині акумулюють у своїх руках усі товарно-грошові потоки, створюючи й замикаючи тим самим виробничий цикл. Оскільки «живі» гроші в зазначеному ланцюжку з'являються лише за межами країни, то для запуску циклу зазвичай використовується «енергетичний» кредит (раніше ту ж функцію виконували бюджетні субсидії).
Знаючи про цю практику, не важко зрозуміти, чому уряд так пристрасно зайнявся утрясанням енергетичного ринку. Завдання гранично просте — відібрати в «енергопосередників» можливість концентрувати гроші — населення та експортерів. Іншими словами, уряд, делегувавши колись право кредитувати виробництво за державний рахунок «своїм» політичним прихильникам, тепер хоче повернути колесо історії назад. Благо, юридичних обмежень для цього немає. Правда, є обмеження іншого плану.
Істотні корективи в цей гладкий процес «збирання» ресурсів можуть внести тільки регіональні власті. Для цього в них є не лише амбіції, але й реальні можливості. Місцеві адміністрації вже давно висловлювалися за передачу їм повноважень з управління держвласністю, однак до серйозних рішень справа так і не доходила. Власті вважали за краще віддавати відповідні функції так званим «холдінгам» (що мають, до речі, потужне регіональне коріння), які ще зовсім недавно вважалися основними «уповноваженими» держави в регіонах.
ЗАПОРІЗЬКИЙ ПРЕЦЕДЕНТ
5 квітня Президент України Леонід Кучма, перебуваючи в Запоріжжі, підписав Указ «Про короткострокову програму антикризових заходів із виходу Запорізької області з кризи». Таким чином, Запорізька обладміністрація, другою після Кримської автономії, всерйоз поставила питання про розширення власних владних повноважень.
В основу програми, як і слід було чекати, покладено ключові моменти «перепідпорядкування» товарно-грошових потоків адміністративній еліті регіону. Ось що пропонує запорізький губернатор центру. (Далі цитати з виступу на нараді за участю Президента). По- перше, «провести в області експеримент із розрахунків за електроенергію, минаючи правила діючого енергоринку». Сенс експерименту в тому, що постачання енергії, «яку виробляють Запорізька АЕС, теплова електростанція, ДніпроГЕС в обсязі споживання промисловими підприємствами й населенням Запорізької області, проводитиметься через «Запоріжобленерго» без участі в оптовому ринку. Всі розрахунки обслуговуються кліринговим банком, визначеним Запорізькою обладміністрацією на конкурсній основі. Обладміністрації надається право диференціювати тариф для промислових споживачів». Як наслідок, в області зростає продаж продукції за конкурентними цінами, прискорюється обіговість коштів, збільшуються доходи бюджетів. І все — під контролем не якихось там приватників, а держави (правда, в особі обладміністрації).
По-друге, адміністрація вважає, що «однією з головних складових програми є розвиток внутрішніх ринків збуту товарів, виробничої кооперації.., комплекс заходів із розвитку товарно-грошового кредитування». Коротше кажучи, Запорізька адміністрація, зробивши перший крок у напрямку контролю над енергетикою, робить другий крок — до контролю над своїми та її боржниками: «Ми впроваджуємо технології розрахунків за енергоносії з бюджетом, за яких підприємствам із динамічним виробничим розвитком, таким як алюмінієвий комбінат, «Мотор-Січ», «Запоріжсталь», «Запоріжтрансформатор», атомна електростанція, вигідно співпрацювати з суб'єктами малого та середнього бізнесу».
По-третє, обладміністрація збирається реалізувати комплекс заходів у агропромисловому комплексі, зокрема, поліпшити умови для інвесторів, у тому числі зарубіжних. Очевидно, гарантуватиме інвестиції особисто губернатор. Причому не голослівно. Адже, ледве чи не найголовнішою складовою антикризового прориву має стати «надання Запорізькій обладміністрації права управління корпоративними інтересами держави, державним майном на підприємствах області». Як висловився голова Запорізької обладміністрації Євген Карташов, «ми не хотіли б ділити списки підприємств між міністерствами, агентством із управління корпоративними правами та регіоном. Більш корисним було б зосередження прав із управління в регіоні».
До речі, вже на стадії проектної підготовки проти наполеонівських планів віце-прем'єра Куратченка та його протеже Євгена Карташова першим (і, напевно, не останнім) виступило Міністерство енергетики. За підрахунками фахівців Міненерго, в разі реалізації підприємствам Запорізької області електроенергії за тарифом 3,2 копійки за 1 кВт-годину, оптова ціна електроенергії в Україні підвищиться до 7,9 копійки за 1 кВт-годину, що на 8% перевищує нинішні оптові тарифи — 7,3 копійки за 1 кВт- годину. З 1998 року адміністрації Запорізької та Миколаївської областей ініціювали пряме постачання дешевої електроенергії розташованим на їх територіях підприємствам від Запорізької та Південно-Української АЕС. Тож, питання про те, бути чи не бути запорізькому прецеденту, проблема аж ніяк не економічна. Втім, це не означає відсутностi економічних стимулів як таких.
ЗАРАЗЛИВИЙ ПРИКЛАД
На перший погляд, єдина грошова й податково-бюджетна системи, а також контроль над життєзабезпечуючими природними монополіями надійно оберігають центр від сепаратистських настроїв у регіонах. Але вже другий, і особливо подальші погляди на лінію оборони центральної влади, дозволяють помітити в ній безліч дір. Наприклад, той же контроль над природними монополіями з легкістю переходить до кого завгодно, тільки не до державних структур. Навіть якщо спочатку такі структури й були формально державними. Тепер же природні монополії контролювати ще складніше, бо, з одного боку, в держави дуже поганий і нечесний штат керівників, з іншого — дуже великий штат конкурентів.
Єдина грошова система також більше схожа на примару. Справа в тому, що гроші обслуговують набагато меншу частину господарського обігу в порівнянні з грошовими сурогатами та бартером. Тому функція організатора розрахунків уже давно в руках торгово-посередницьких утворень, які сьогодні може витіснити швидше місцева, а не центральна влада.
Що ж до податково-бюджетної системи, то вона не стільки об'єднує, скільки роз'єднує країну. Так само як усі без винятку бюджетні організації, захищаючись від фіскального апетиту центральної влади, відводили свої ресурси в позабюджетні фонди, так само, після закриття цієї лазівки, вони почнуть шукати захисту в регіональної влади. Адже вже минулого року ті почувалися набагато впевненiше, ніж центр, оскільки платники податків більш охоче платили саме місцевим бюджетам.
Можна лише дивуватися, чому ніхто, крім Запорізької обладміністрації, досі всерйоз не замислювався про «прибутковість» регіонального сепаратизму та не готувався до перепідпорядкування регіональних виробників додаткової власності. Можливо, це пояснюється інертністю місцевих лідерів, а можливо, це пов'язано з відсутністю прецеденту.
