У демократичній політичній системі виконавча влада — ключовий політико-адміністративний інструмент реалізації волі виборців, який формується або парламентом, або президентом. В Україні ж виконавча влада залишається чи не найбільш вразливою системою з погляду політичних впливів на її діяльність, про що свідчить хоча б характер відставок і реорганізацій всередині неї. Нічого дивного: впродовж семи років з моменту ухвалення Верховною Радою Конституції України вищий законодавчий орган так і не спромігся прийняти закон про Кабінет Міністрів, діяльність якого й досі регламентується президентським указом. А результатом чергового етапу перманентної адміністративної реформи стало те, що, як зазначив в розмові з журналістами «Дня» міністр економіки та євроінтеграції Валерій Хорошковський, деякі міністри з часу ліквідації інституту держсекретарів не мають заступників. Зрозуміло, що це заважає урядовцям, які в Україні є фігурами політичними, нормально працювати, стратегічно планувати і проводити власну виважену політику.
Зараз узято нібито курс на побудову в країні парламентської республіки, проте жоден проект політреформи чітко не вибудовує систему політичної відповідальності виконавчої влади та того суб’єкту, який формуватиме уряд. Навіть сьогодні, коли ми, начебто, маємо коаліційний уряд (є договір про координацію зусиль уряду Віктора Януковича і парламентської більшості), роботу міністрів не можна назвати політично стабільною. Сам Віктор Янукович теж уже сумнівається в професійних якостях свої колег, думає про певні кадрові зміни, але не може діяти на свій розсуд, бо є заручником «коаліційності по-українськи», яка у будь-який момент може «дати тріщину».
З огляду на ймовірні конституційні зміни в країні тема ефективної виконавчої влади набуває особливої актуальності. Окреслені проблеми і обговорювалися під час «круглого столу» «Демократичні шляхи формування ефективної виконавчої влади», проведеного днями Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД). Учасники дискусії торкнулися й теми держсекретарів як дієвого механізму розподілення політичних і адміністративних функції у апараті міністерств.
Більшість експертів поділяють думку щодо наявності перманентного конфлікту між виконавчою і законодавчою гілками влади через відсутність унормованих зв’язків між ними. Крім того, Кабміну доводиться постійно балансувати між бажаннями Президента та фракцій, які делегували до уряду своїх представників. Однією з причин такого стану речей, на думку кандидата філософських наук Олексія Валевського, є відмінність функцій уряду і парламенту. Політична функція концентрується у Верховній Раді, а адміністративна — прерогатива уряду. Позитивно оцінюючи ідею інституту держсекретарів, науковець додав, що саме вони і могли допомогти розмежувати повноваження вищих органів влади, чітко визначити політичних «призначенців» та адміністративних виконавців у системі державного управління. На сьогодні ми є свідками «нерегламентованої політизації уряду, заснованої на певних усних домовленостях». Треба намагатися вивести державну службу з-під впливу політиків, у такому випадку і «міністри не боятимуться стати жертвами політичної кон’юнктури».
Водночас політолог Сергій Телешун вважає недоцільним повернення до цієї практики — навіть за умов чіткого розписування політичних і менеджерських обов’язків. На думку політолога, спочатку необхідно, по-перше, «юридично обґрунтувати конституційні засади діяльності виконавчої влади», тобто прийняти закон про уряд, по-друге, чітко виписати політико-юридичну відповідальність у трикутнику «президент — уряд — парламент». Нині, за словами С.Телешуна, ми маємо штучний сурогатний варіант коаліційного уряду, таку собі «квазікоаліційність», де діють політико-економічні домовленості між політичними гравцями. Головна причина цього криється в відсутності політичної відповідальності фракцій та депутатських груп перед громадянами, які віддали за них свої голоси. За словами С.Телешуна, ідея інституту держсекретарів була вирвана з контексту цілісної адміністративної реформи і взагалі, мовляв, політичну реформу треба проводити в сукупності з реформою адміністративною.
Голова Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко теж схиляється до думки, що запровадження інституту держсекретарів не вирішило основної проблеми виконавчої влади в Україні — чіткого розподілення адміністративних та політичних функцій. До того ж цей інститут також був надміру заполітизований, — за портфелі держсекретарів парламентські фракції та групи теж торгувалися... Експерт також зазначив, що Кабмін має бути єдиною командою, попри те, що там можуть працювати представники різних політичних сил. Усі міністри мусять демонструвати спільну позицію з основних внутрішньо- і зовнішньополітичних питань та діяти згідно iз погодженим стратегічним планом. Уряд має бути цілісною ієрархічною системою. Тобто губернаторів та глав місцевих адміністрацій повинен призначати прем’єр за поданням партійної коаліції в парламенті. І.Коліушко звернув увагу на те, що в Україні відсутній замкнений цикл «виборець — парламент — уряд». Зрозуміло, що виборець, оцінюючи діяльність виконавчої гілки, яка асоціюється у нього з усією владою, голосуватиме на майбутніх виборах або за владу, або за опозицію.
Погоджуючись зі своїм колегою, експерт центру ім. Разумкова Юрій Якименко до цілісного трикутника «виборець — парламент — уряд» додав ще «четвертий кут» — політичні партії, як ланку між громадянами і вищим законодавчим органом країни. За словами вченого, у нас влада квазіпартійна. Партії не несуть ніякої відповідальності за дії власних ставлеників в уряді. Партійні структури повинні не просто брати участь у виборах, вони мають формувати склад Кабінету Міністрів. Минулі парламентські вибори яскраво продемонстрували програмну кризу політичних партії України. Майже всі програмні документи основних політичних гравців, навіть незважаючи на їх різне положення у політичному сегменті, практично нічим не відрізнялися. Це свідчить про те, що в партійних діячів на меті не реалізація власних передвиборних програм, а задоволення вузькокорпоративних інтересів фінансово-політичних груп. Передумовами підвищення ефективності політичних партій є, на думку аналітика, жорстка політична структуризація Верховної Ради шляхом введення пропорційних виборів. По-друге, вкрай необхідно заборонити міжфракційні міграції народних обранців. І по-третє, необхідно посилити вимоги до партійних програм.
Не заперечуючи нагальної потреби переходу до парламентської моделі, провідний співробітник інституту філософії ім. Г.Сковороди Валерій Загороднюк застеріг колег від «механічного необдуманого перенесення на український грунт західного досвіду», яке може призвести до небажаних наслідків». За словами доктора філософії, слід звернути увагу на рівень політичної культури, особливості традицій та ментальності. Ці фактори можуть відчутно змінити «прогнозовані сценарії».
