Учора минуло рівно 7 років, як відбулася інавгурація третього Президента України Віктора Андрійовича Ющенка. Навіть і не віриться, що це було так давно, — сім років промайнули, як одна мить.
Тоді теж був ясний, морозний день. На Майдані було радісно і весело. В повітрі витало передчуття чогось великого і світлого. Це був день великих НАДІЙ. Здавалося, що ми вступаємо до нової історичної доби. Здавалося, що ще ось-ось, і ми вже точно будемо якщо не в Європейському Союзі, то в НАТО... Хто міг подумати тоді, що за сім років Віктор Янукович, який тоді відсиджувався в Росії, буде повновладним Президентом, а Тимошенко та Луценко опиняться за ґратами?
Хто міг собі уявити, що сам Віктор Ющенко відзначатиме День Соборності не з народом, а «торжествуватиме» в палаці «Україна» з Віктором Януковичем? Поки його партія на Софійському майдані закликала людей на боротьбу з «бандою Януковича», Віктор Андрійович мило розмовляв із нинішнім гарантом і «досягав консенсусу».
Але повернімося на сім років назад. Тоді під час своєї «громадської» інавгурації Віктор Ющенко говорив дуже багато правильних, добрих слів. «Ми знищимо систему корупції в Україні, виведемо економіку з тіні, податки буде знижено, але їх платитимуть усі. Бізнес буде відокремлено від влади, бюджет ні для кого віднині не буде годувальником», — заявляв тоді Ющенко на Майдані. І, здавалося, він дійсно хоче кардинально змінити країну. І наміри його є цілком щирими.
Чому ж не вийшло? Це питання дуже складне. Над ним роздумує багато аналітиків, публіцисти, політики та журналісти. На нього дуже важко дати однозначну відповідь. Народні депутати Роман Зварич і Тарас Стецьків спробували це зробити.
Роман ЗВАРИЧ, народний депутат України, міністр юстиції України (2005 — 2006 рр.):
— Насправді до отруєння у Віктора Ющенка були щирі наміри поміняти ситуацію в державі в напрямку демократичних змін. Це однозначно. І це була основна причина, чому навколо Віктора Андрійовича, дозволю собі сказати, було створено доволі потужну команду. Команда, яка все ж таки забезпечила помаранчеву революцію й дала поштовх, надію народові, що можуть бути зміни.
Я переконаний, що одна із причин, чому все повалилося, полягає в тому, що Віктор Андрійович не зумів зберегти ту команду, яка була створена ще 2001 року. Він її зовсім не беріг. Скоріше, навпаки. Тепер я вже можу про це відкрито говорити, ще до інавгурації ми відчували у нього прояви певної зневаги до тих людей, які стояли в перших рядах того, що потім стало відомим як помаранчева революція.
Але найбільша помилка, яку було допущено, на мою думку, сталася у вересні 2005 року, коли президент ухвалив рішення розігнати уряд. І тоді він зробив ставку на осіб (я не хочу називати прізвища), які не викликали беззаперечної довіри.
Я думаю, якщо в ці перші місяці був би ривок у напрямку правової реформи, зокрема судової, реформи внутрішніх справ, можливо, зараз була б зовсім інша ситуація. А так маємо те, що маємо.
Хоча те, що робить нинішня команда, дуже важко назвати реформою. Скажімо, судова реформа — це скоріше намагання підкорити собі весь суддівський корпус.
Ми мали шанс зробити всі ці реформи 2005 року. На превеликий жаль, мені не вдалося переконати президента, що все це треба підтримати.
Тарас СТЕЦЬКІВ, народний депутат України, польовий командир Майдану:
— Цей день я згадую як один із найсвітліших днів у своїй політичний біографії. І взагалі, мені здається, що це була дуже світла дата в новітній історії України. Звичайно, дуже прикро, що через сім років усе це розбилося вщент. Чому не вийшло? Мабуть, це питання осмислюють дуже багато людей. Я вважаю, що завадили такі причини.
По-перше, не був готовий сам Ющенко. Він не був готовий до жертовної роботи на благо власної країни. Він хотів насолоджуватися владою, вважав, що все має піти само собою.
Але це тільки одна частина питання. Гадаю, що не була готовою до перетворень еліта, яка прийшла разом із ним у верхні ешелони влади. Вона не мала цілком сформованого уявлення, як реформувати країну. На відміну від того уявлення, яке сформувалося навколо Саакашвілі в Грузії.
Але там керував процесом Саакашвілі. Він змусив грузинську еліту (яка мало чим відрізнялася від тієї еліти, яка прийшла до влади в Україні) вчитися по всьому світу й шукати формулу грузинського економічного дива. Ющенко такої здатності не проявив, і еліта, яка прийшла з ним до влади, дуже швидко почала діяти так, як це було при Кучмі.
Але є і третя обставина, яка криється в самому суспільстві. Люди вважали, що виконали свою місію на Майдані, привели Ющенка до влади й почали по-патерналістськи чекати, поки цар дасть їм всі блага. Втім, тут є і провина еліти, яка не змогла залучити суспільство до реформ. На помаранчевій революції ми вивільнили такий енергетичний потенціал суспільства, що якби воно, це суспільство, було спрямовано на реформацію країни, ми б уже зараз досягли рівня Польщі.
Щодо самого Ющенка, то ніхто навіть у кошмарі не міг припустити, що він так скотиться, що Янукович, який повернеться на ідеї реваншу, так жорстко буде мститися своїм політичним супротивникам.
Суспільство, безумовно, отримало дуже сильний психологічний удар, але, з іншого боку, кращі представники цього суспільства тільки загартувалися в цій поразці. Звичайно, наступного разу ми вже не будемо мати тієї колосальної енергетики, зате ми матимемо достатньо досвіду, знань і відповідальності.
