Харківський фотохудожник Володимир Оглоблін упевнений, що інформації про злочини сталінізму не може бути багато або достатньо. Його знімки таборів Колими — це свідчення живої людини про нелюдську систему знищення...
КОЖЕН ДЕСЯТИЙ
Володимир Оглоблін зробив фотографії сталінських таборів під час своїх поїздок Колимою і Якутією 1994-го, 1995-го і 2010 років. На знімках — зловісні пейзажі, копальні, де працювали і гинули ув’язнені, стіни колючого дроту, сторожові вежі, іржаві масивні тачки, величезні терикони перевернутої руди, гори чобіт і рукавиць, місця масових поховань...
На непосильні роботи на копальнях політв’язнів переводили з таборів. За три-чотири місяці люди гинули від виснаження, голоду і холоду, мертвих змінювала нова партія смертників. Діяв бузувірський конвеєр зі знищення людей. Мовою тюремників відправка ув’язнених на роботи без повернення іронічно називалась «відрядженням», тому фотовиставка отримала назву «Відрядження в один кінець». 56 фотографічних робіт і близько 60 аркушів тексту шокової інформації після Харкова побували у Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Кіровограді. Наразі виставка демонструється в Маріуполі. Документальні свідчення подорожують країною другий рік. Геноцид торкнувся майже кожного десятого в нашій країні, говорить Володимир Анатолійович. На всі виставки приходили люди, які ділились трагічними історіями з власного життя, драмою своїх рідних і близьких. Особливо багато відвідувачів, причому молодого віку, приходило в Західній Україні — там сталінський молот ударив по кожній сім’ї. Рана досі не загоїлась.
«КЛАДОВИЩА БУЛИ ВСЮДИ. ВОНИ БУЛИ НЕСКІНЧЕННИМИ»
Уперше Володимир Оглоблін приїхав на Колиму 1994 року на фотографування золотих копалень. Дивні стовпчики з фанерними табличками, на яких зазначались літери і номери, він виявив випадково на околиці селища Сусуман. «Це було немов ураження струмом, — пригадує фотограф. — Я зрозумів: це кладовище, і здогадався, що переді мною масове поховання ув’язнених. Воно було нескінченним! Кладовище тягнулось між сопками, у траві серед густих чагарників. Я йшов серед зарослих нескінченних могил...». Володимир Анатолійович зізнається, що побачене перевернуло його свідомість. Історик за освітою, він інтуїтивно відчував, що не отримав в університеті правдивих і повних знань про радянську історію. Після страшної знахідки почав досліджувати околиці. Неподалік виявилась залишена лікарня, куди ув’язнених привозили помирати. Одна із старих мешканок Сусумана повідомила, що працювала в цій лікарні на початку 1960-х років і була свідком того, як сюди завезли кілька машин із документами — особистих справ планово розстріляних у 1940-1950-х роках. «Ми кілька днів топили печі лише цими паперами», — згадує жінка. «Так комуністи знищували сліди своїх злочинів, — говорить Володимир Анатолійович. — Через це складно дізнатись точну кількість загиблих, але за різними прямими і непрямими свідченнями можна зрозуміти, наскільки вона була величезною. Всього через сталінський ГУЛАГ, табори, в’язниці, слідчі ізолятори пройшло близько 20 мільйонів осіб! Серед них були й кримінальні злочинці, але здебільшого це були засуджені за 58-ю статтею — політв’язні».
Особливо Володимира Оглобліна схвилювала поїздка на Аляскитову копальню, де ув’язнені видобували вольфрам. Ножні кайдани, знайдені дорогою, мертвий зловісний пейзаж у долині річки Арангас, яка в перекладі з евенкійського означає «місце поховання», «мертве місце» і сама промзона, залишена людьми наприкінці 1950-х років. Саме там Володимир зробив близько сотні знімків, які через 17 років склали експозицію фотовиставки, що холодить кров. «Я бродив серед інструментів, вагонеток, тачок, рейок із написом: «завод імені Сталіна»... Подумки намагався розмовляти з людьми, які пройшли тут усі кола пекла... Лопата — хто її тримав у руках? Чоботи... Хто їх носив? Вище, метрів через 600, виявився сам табір, «зона» — розвалини бараків, вежі, колючий дріт у кілька рядів, покинуті пічки-буржуйки. У купі сміття знайшов шматок каменя з написом «Новий П.Ф.» Намагався уявити цю людину, яка пробула в таборах із 1935-го по 1952 рік. Аляскитова копальня стала для неї, напевно, останньою. Звідси виходу не було...»
«НЕ МОЖУ МОВЧАТИ ПРО НАБОЛІЛЕ»
Спочатку Володимир Оглоблін не збирався виставляти фотографії. «Я сфотографував, але майже нікому не показував. Потім передав зйомку у московське товариство «Меморіал» і далі не знав, що з цим робити. Але коли почав читати, вивчати матеріали.., зрозумів, що не можна мовчати. Як говорив Борис Чичибабін: «Давайте что-то делать!». Хтось повинен нести цей хрест і часом піднімати».
Володимир Оглоблін дізнався, що розстріляні, зниклі безвісти були і в сім’ї його предків. Дід по батьківській лінії, людина доволі заможна, був репресований ще 1929 року, заарештований і помер у в’язниці.
Вивчаючи документи і свідчення, Володимир дізнавався дедалі нові і страшні факти про сталінські табори, всю ГУЛАГівську систему, тортури і страти. Практично кожне селище на Колимі було концтабором. В одному із найстрашніших таборів — Бутугичагу проводили експерименти над живими людьми. Володимир Анатолійович з’ясував, що 1937 року сюди приїздила група німецьких лікарів, які «переймали досвід». Вивчали тортури холодом, електричним струмом, ефект операцій без наркозу, встановлювали больовий поріг і вже пізніше продовжили «дослідження» в Аушвіці, Освенцімі. Один із колишніх ув’язнених розповідав, що в таборі щотижня повторювали «подвиг генерала Карбишева». За щонайменшу провину — запізнення на роботу, невиконану норму або косий погляд на конвоїра — людину поміщали в дерев’яну коробку два на два метри, роздягали, прив’язували хрестом і заливали водою. Через кілька годин крижану глибу з мертвим ставили вертикально посеред табору у всіх на виду. Так розважалось табірне начальство.
На Колимі існував спеціальний табір для українців під назвою «Дніпровський» — один із найстрашніших. Володимир Анатолійович там не був, а фотографії табору зробили і надіслали інші учасники виставки — Володимир Манькута з Черкас та Андрій Ларіонов із Магадана.
«Що зробити, щоб страшне минуле не повторилось?» — запитую у фотохудожника. «Треба продовжувати оживляти пам’ять, пробуджувати уми. Ми всі постраждали від тоталітарного режиму. Все, що зараз відбувається в нашій країні, я називаю великим «завоюванням більшовиків». Вони позбавили людей пам’яті, а значить — розуму...» У сьогоднішніх українцях, упевнений Володимир Анатолійович, залишився генетичних страх тих часів, коли за будь-яке запитання, за один тільки сумнів в офіційній «правді» кожен міг отримати термін — від 8 до 20 років таборів. Через цей страх люди сьогодні не протестують, не виходять на вулиці, не йдуть проти політики уряду. Для подолання страху і душевної реабілітації має пройти як мінімум ще три-чотири покоління, вважає Володимир Оглоблін, цитуючи слова Лихачова. Що більше людей знатиме про минулі злочини, то більше вони чинитимуть опір проявам автократії і тоталітаризму.
P. S. Сьогодні в Харкові існує організація ОПЛОТ, створена двома колишніми міліціонерами — 35-річним Олегом Садковим і Євгеном Жиліним, яка фінансує регулярні демарші на честь пам’яті Сталіна і планує в місті встановлення пам’ятника вбивці мільйонів людей.
ДОСЛІДЖЕННЯ
КМIС: Жорстоким тираном вважають Сталіна 74% українців
• Більше третини населення України (37%) негативно ставляться до постаті Сталіна, позитивно — 22% українців, а байдуже — 28%. Про це свідчить дослідження, проведене Київським міжнародним інститутом соціології з 8 по 17 лютого 2013 року.
• Відповіді на запитання «Як ви особисто в цілому ставитеся до Сталіна?» розподілилися таким чином: з повагою ставляться до Сталіна 16% населення, з симпатією — 5%, із захопленням — 2%; з ворожістю, роздратуванням та відразою й ненавистю — однаково по 16%, зі страхом — 8%. Статистика по регіонам відрізняється. Так, позитивне ставлення превалює у Східному (36%) та Південному (27%) регіонах, негативне — у Західному (64%) та Центральному (39%).
• Відповіді на запитання «Ви особисто хотіли б жити та працювати при такому керівнику країни, як Сталін?» розподілилися таким чином: більше половини українців (53%) впевнено не хотіли б жити при такому керівникові як Сталін, 20% відповіли «мабуть ні», в абсолютній меншості кількість бажаючих жити при такому керівникові як Сталін (6%), «мабуть так» відповіли 9% опитаних українців.
• Відповіді на запитання «Якою мірою ви згодні або не згодні з наступними судженнями про Сталіна?» розподілилися таким чином: мудрим керівником, який привів СРСР до могутності та процвітання Сталіна вважають 34% (на Заході — 12%, на Сході — 48%), незгодні з цим твердженням — 47%. Жорстоким, нелюдським тираном, винним у знищенні мільйонів безневинних людей Сталіна вважають 74% населення, незгодні з цим — 13%. Із твердженням, що наш народ не зможе обійтися без такого керівника як Сталін, який прийде та наведе порядок, згодні 27% населення, незгодні з цим — 57% опитаних українців.
