15 лютого минає 25 років відтоді, коли СРСР вивів радянські війська з Афганістану. Хоч і сплило немало часу, але наслідки тієї війни й досі тяжіють над тими, хто був змушений брати в ній участь. За 25 років воїнів-»афганців» в Україні померло вже набагато більше, ніж загинуло під час самої війни в Афганістані. Що мучить цих людей і досі? Яка допомога їм потрібна? У чому полягає правда про афганську війну? Як до неї ставитися має сучасна Україна? Говоримо на тему з командиром танкового взводу 181-го мотострілкового полку 1980—1981 років в Афганістані Володимиром ДЕРИВЕДМЕДЕМ.
— Пане Володимире, де і як ви дізналися про початок військових дій в Афганістані?
— Після випробування танків у 1979 році, я був у відпустці на Дніпропетровщині. Тут раптом на початку січні 1980 року приходить телеграма «Срочно прибыть в часть». Мама зі сльозами прибігла додому: «Це Афганістан». Пробував заспокоїти, та даремно — материнське серце інтуїтивно чує небезпеку. В частині зі мною почали проводити агітацію: «Ти вже давно командир взводу, отримаєш ордер, посаду...» Я заперечив: «Їду сам, без вашої агітації».
— Що далі?
— У місті Полоцьк Вітебської області (Білорусь) на базі 34-ї танкової дивізії було сформовано п’ять танкових батальйонів з технікою, боєприпасами, особовим складом. Далі ешелонами ми поїхали в місто Термез (Узбекистан). Десь через 300 км від Полоцька позаду нас також ешелонами почав рухатися Ленінградський військовий госпіталь. Тоді ми зрозуміли, що в Афганістані не якісь забавляння, а справжня війна. Звичайно, всіх, хто зустрічався нам на шляху і встиг понюхати порох, ми з тривогою розпитували — як і що там, бо теорія війни це одне, а практика інше.
8 лютого 1980 року понтонним мостом ми перейшли кордон. На все життя мені запам’яталася така історія. Один офіцер, росіянин, що розповідав нам про Афганістан, запитав мене: «У тебе є у взводі українці?» Кажу: «Є, я і сам українець». А він каже: «Тоді не пропадеш — і служба в тебе буде в порядку, і з голоду не помреш, вони все організують». Потім на практиці я в цьому цілком переконався. Солдати й офіцери з України помітно виділялися в кращий бік — по ставленню до виконання бойових завдань, дисципліни, взагалі виживання на війні. Всі національності із задоволенням співпрацювали з українцями — солдатами, офіцерами, прапорщиками.
— Які були історії вже під час самого перебування в Афганістані, що ви також запам’ятали на все життя?
— В Афганістані я вів щоденник, де помічав кількість убитих, поранених та найяскравіші події, що відбувалися там. Звичайно, подій було дуже багато. Розкажу про одну з них. Перший рейд у Джелалабад був у травні 1980 року. Тоді у нас підірвалося 7 танків. Але в даному випадку обійшлося без жертв-танкістів. Після виходу з ущелини на відпочинок, мене викликали до командира полка, підполковника Махмудова. Замком полка з політичної частини наказав мені летіти у Баграм, щоб отримати партквиток. Така дурниця — летіти за 150 км, ризикувати життям, щоб йти в бій з партквитком.
15 ЛЮТОГО 1989 — ВИВІД РАДЯНСЬКИХ ВІЙСЬК ІЗ АФГАНІСТАНУ / ФОТО З САЙТА KAPELLAN.RU
Але це не все. Командир полку також поставив завдання — супроводжувати убитого авіанаводчика в Кабул, а також відправити у відпустку солдата. Коли спитав, — чому такий поспіх, то почув таке. Прийшло поповнення, молоді солдати. В перші ж дні на рейді кількох вбили. Відправили з рейду «груз 200» по адресах. Але за кілька днів з’ясувалося, що відправили в Україну цинковий гроб, але той солдат виявився живим і продовжував воювати. Саме цього солдата командир полка і вирішив відправити у відпустку. Каже, якою телеграмою я переконаю матір, що син живий — хай їде додому. По дорозі у літаку я йому кажу: «Ти хоч одразу не йди додому, бо у матері серце розірветься, вони ж тебе тільки днями «поховали». Знайди спочатку когось і скажи, щоб передали матері, що ти живий, а потім прийдеш додому». Він так і зробив. Сказав двоюрідному брату, щоб він передав нову звістку матері, а в цей час встиг сходити на кладовище — подивитися на «свою» могилу. Уявіть собі стан матері і родини, які тільки що всім селом «поховали» його, і тут він приходить живий.
Наскільки я пам’ятаю, цей солдат, здається, був з Харківської області. Убитий же хлопець, якого поховали замість живого, був насправді з Луганської області. Тоді вночі представники міліції, прокуратури, солдати викопали могилу і перевезли труну в Луганську область, де вдруге поховали. Цей випадок навіть розглядався на засідання ЦК КПСС. З тих пір ідентифікація трупів проводилася з тими, хто служив із солдатом чи офіцером.
— Радянський Союз узагалі був готовий до війни в Афганістані?
— У першу чергу, він не був готовий психологічно. Наприклад, у нас у полку за рік розпалися 50 сімей. Це жахливо, коли ти на війні і сім’я розвалюється. Були й інші проблеми. Одна з кричущих — дисципліна. Відомо, і це правда, дехто із солдат продавали все, що завгодно — цукор, продукти, лопати, бензин, горілку, патрони... Взагалі через відчутність дисципліни в Афганістані загинуло щонайменше половини солдат. А ще — нам там не платили ні копійки, ми нічого не могли собі купити. Наприклад, продавалися ті ж самі джинси, яких я ніколи в житті не бачив, але купити я їх не міг.
Я пам’ятаю, як міністр оборони СРСР, коли вводили війська в Афганістан, казав, — та ми їх там рознесемо в пух і прах. Це — суцільна дурня. Мій танк міг тільки на 14 градусів підняти пушку, а душмани стріляли в нас з гір. Відповідно солдат могла підтримувати тільки Шилка (ЗСУ-23-4), яка йшла в рейд і була одна, тому містилася при штабі, або два вертольоти. Але тільки наставала темрява — все, в нас одразу могли стріляти з чого завгодно — мінометів, ДШК... Дійсно, було багато речей, до яких ми не були готові. Масштабної війни як такої там не було. Інколи, звичайно, траплялося, коли спускалися з гір чи приходили з Пакистану якісь загони. Але це була фактично партизанська війна. Звичайно, я не можу сказати, що радянська армія була слабка, — просто ми не були готовими до афганських природних умов, плюс тієї тактики партизанської війни, яку вели проти нас. Довелося пристосовуватися вже на місці.
— Як ви оцінюєте саме рішення СРСР ввести війська в Афганістан?
— Нам казали так: «Ми захищаємо південні рубежі нашої держави». Розповідали, мовляв, якщо в Афганістані стоятимуть американські ракети, то вони дістануть навіть Москву. Пропаганда пропагандою, але я оцінював ситуацію з позиції людей, яких туди відправили, і з тих реалій, які там були. Наприклад, хтось із-за будинку стріляє по нас з гвинтівки. А я танкіст, тому маю відповісти гарматою. Виходить, я можу вбити не тільки того, хто стріляє, а і невинних людей. Знаєте, що дивно. Я розумів афганців краще, ніж радянських керівників. Мешканці цієї країни захищали свої уклади життя, традиції, які історично склалися і були для них зрозумілими. А що ми там робили? Стріляли, валили будинки, захоплювали території, тобто, поводилися як завойовники.
— Які відчуття були у радянських солдатів — за що вони воювали?
— Звичайно, нам розповідали, що ми захищаємо Батьківщину. Але внутрішнє моє відчуття як офіцера було — я повинен захистити своїх солдатів. До речі, особисто в моєму взводі за два роки в Афганістані не загинув жоден солдат.
— Як ви зазвичай проводите день — 15 лютого? Що для вас ця дата?
— Зазвичай, ці 3-4 дні я у споминах. Навіть якщо я займаюся своїми справами, все одно афганське минуле тяжіє наді мною. Пережити ці дні складно психологічно. І коли я бачу, що нам хочуть дати якісь там чергові 300 грн чи налити чарку... Можливо, це і потрібно, але перш за все треба докопатися до істини афганських подій, а головне, допомогти людям психологічно. Вони вже десятиліття носять цю рану на душі. З воїнами мають працювати психологи. Це ж не секрет, що після війни померло вже більше «афганців», ніж безпосередньої загинуло під час самого періоду перебування в Афганістані.
От, наприклад, зустрічаю я чоловіка на Шулявці в Києві, а він білій як сніг. По розмові одразу зрозумів — «афганець». Каже мені: «Наллєш?» Ну, випили ми по чарці, і він розповідає, що з його роти за 15 хвилин поклали 112 чоловік. У живих їх залишилося всього два чоловіка. От хто психологічно працював з цим чоловіком? Я навіть не знаю, чи живий він зараз. Що в таких ситуаціях ще може бути порятунком? Це сім’я, діти, робота, яка подобається. Я, наприклад, за останні роки опанував, що таке виноград, сад, бджоли. Але не всі можуть самостійно подолати цей психологічний удар.
— Час від часу виникають дискусії щодо пільг «афганцям». Як ви до цього ставитеся, чи потрібні вони вам?
— Пільги не спрацьовують. Я вже казав, яка допомога нам потрібна. Держава повинна виконувати свої функції, тобто створювати умови для життя і розвитку людини, тоді ми самі себе забезпечимо. Це стосується як «афганців», так і інших категорій людей. От я, наприклад, після того як звільнився з армії, працював на заробітках, а потім зайнявся власним бізнесом в Артемівську Донецької області. Десь за два роки у мене було обладнання на 36 тис. дол. Ми займалися оперативною поліграфією. Бізнес цей у мене все одно б забрали, тому я його залишив знайомому майору і поїхав у Київ. Більшість «афганців» здатні самі себе забезпечити, від держави потрібні лише умови, захист приватної власності... У нас же поки навпаки, державні органи лише «доять» бізнесменів. Це ж не просто так, коли у нас стріляють у суддів, дільничних міліціонерів... Це говорить про стан стосунків суспільства і держави.
У «афганців» загострене почуття справедливості. Якщо до нас прийде якийсь пожежник чи податківець і скаже — дай хабар, то ви ж розумієте, що в результаті може статися все що завгодно. Коли закінчилася війна в Афганістані, по східних областях України приблизно 10 — 20% воїнів-»афганців» сиділи по тюрмах. Наведу приклад. Два товариши водія. Один з них збив дівчину на смерть. І от він каже другому: «Ти «афганець», холостяк, а у мене двоє дітей — візьми вину на себе». «Афганець» таки взяв вину на себе і просидів п’ять чи шість років ні за що. Звичайно, були і випадки несправедливості, коли самі солдати обманювали своїх же. Це було як у самому Афганістані, так і потім в Україні. Але я вважаю, що «афганці» повинні допомагати розбудовувати нашу країну.
— Як сучасній Україні слід ставитися до «афганської» війни?
— Головне — треба дивитися правді в очі. Ми маємо говорити правду про цю війну. Тільки я можу розповісти стільки історій, що їх вистачило би як мінімум на 10 серій фільму «9-та рота». До речі, вважаю, що в цьому фільмі занадто яскрава картинка, багато прикрашено і перебільшено. Сьогодні по телебаченню ми можемо побачити купу бруду і непотрібних речей, але тільки не якісного продукту і історичної правди. Тисячі чоловіків дивилися смерті в очі, пройшли війну, складні життєві умови. Звичайно, були різні ситуації, але теоретичний потенціал і позитивний досвід цих людей ніхто не використовує.
Це не означає, що ті, хто був в Афганістані, мають робити якісь негідні вчинки — напитися, бешкетувати, чогось вимагати. Більшість людей, які побували на війні, так себе не поводять, вони є прикладом скромності і справедливості. Статус «афганця» — це важкий і відповідальний статус. Нам потрібно культивувати моральні вчинки, моральних людей. От якщо завтра, наприклад, нам доведеться захищати свою державу, ми ж маємо бути готовими до цього і психологічно, і фізично, і технічно. Цим в Україні фактично ніхто не займається.
На чому сьогодні виховується молодь? Якщо ми не будемо розповідати, що відбувалося в Афганістані насправді, наші вороги розкажуть їм брехню. Я не кажу, що ми маємо накручувати цю картинку чи якось вип’ячувати, ні, має бути раціональний підхід. Тоді українці воювали, виконували присягу, яку вони давали в умовах Радянського Союзу. Якщо виходити з погляду незалежної України, то, звичайно, це була чужа війна.
— Як ви ставитеся до того, що «афганці» сьогодні є активними захисниками Євромайдану?
— Розумієте, коли побили студентів, то на Майдан вийшло півмільйона людей. Спрацював батьківській інстинкт. У мене самого п’ятеро дітей. Так «афганці» вміють згуртуватися, мають військові навички, але на Майдані вони стоять як батьки чи діди, як люди, що хочуть справедливості. Я неодноразово чув, що хлопці казали, — ми будемо стояти живим щитом між протестувальниками і міліціонерами. Вони проти насильства і за справедливу державу.
