29 січня, у четвер, у Москві відбулася зустріч Президента Російської Федерації Дмитра Медведєва з головним редактором «Новой газеты» Дмитром Муратовим, а також засновником й акціонером видання Михайлом Горбачовим. Цього ж дня головний редактор «Новой газеты», яка вважається опозиційною, дав інтерв’ю радіостанції «Эхо Москвы». Дмитро Муратов розповів, що приводом для зустрічі, яка пройшла без преси, була загибель адвоката-правозахисника Станіслава Маркелова й журналістки «Новой газеты» Анастасії Бабурової. Зокрема, президент Медведєв, за словами журналіста, «висловив своє співчуття й свою дуже жорстку оцінку тому, що відбувається», а також запевнив представника преси, що про цю зустріч він може розповідати «що хоче і де хоче».
Російська преса одразу назвала цю зустріч безпрецедентною. Через те, що після 10 днів промовистого мовчання президент країни нарешті висловив свої співчуття рідним жертв кричущого вбивства. Це ще одне свідчення про стан країни, у якій висловлення співчуття виявляється подією №1. Натомість, на наш погляд, безпрецедентною у цій ситуації є інша заява Медведєва. Адже в розмові йшлося не лише про гучні вбивства, а й про нагальну для Росії проблему неофашизму. Власне, озвучення цієї теми в ході зустрічі вже означає визнання російською владою існування цієї проблеми, яка досі замовчувалася. І, за словами Муратова, тема неофашизму Медведєва «дуже турбує». Нещодавно у спецвипуску «Куди іде Росія?» «День» наголошував на існуванні цієї проблеми. І хоча тоді деякі представники Росії були обурені цим акцентом, тепер вони отримали підтвердження нагальності цього питання, так би мовити, з перших вуст.
Протягом розмови, що тривала трохи менше години, Дмитро Медведєв також пояснив, чому він зволікав із висловленням співчуття щодо подвійного вбивства. Мовляв, «будь-яка заява політичного лідера країни дала б слідству своєрідний напрямок, своєрідне завдання, по якому воно повинно йти».
Відтак преса вже протягом двох днів намагається зрозуміти: як потрібно розцінювати цей хід російського президента. За інформацією російської преси, тамтешні політологи намагаються порівняти кремлівську зустріч із «приїздом Єльцина в Останкіно після вбивства Влада Лістьєва». Публіцист Віталій Портніков схильний проводити паралелі з більш раннім періодом перебудови:
— Я вважаю, що ця зустріч була пов’язана не з вбивством адвоката Маркелова й журналістки Бабурової, а мала на меті конкретний політичний жест, пов’язаний з намаганням президента продемонструвати, що він шанує свободу слова й свободу критики. Горбачовська перебудова починалася саме з таких, досить непевних, кроків. Першою подією перебудови був виступ генерального секретаря ЦК КПРС на активі ленінградського обкому партії. Під час цього виступу Михайло Сергійович дозволив собі певні натяки на те, що в країні не все гаразд, і не можна на це закривати очі. Першою публікацією «перебудовних» часів, яка сигналізувала, що щось змінюється, була публікація листа читача в газеті «Комсомольская правда», в якому він розповідав, що його доросла донька боїться вголос висловлювати свої думки й вважає, що її за це можуть викликати до КДБ. Було зрозуміло, що щось починає рухатися у новому напрямі. І буквально за кілька місяців Радянський Союз вже було не впізнати. Однак це відбулося не тому, що Михайло Сергійович чи хтось із партійних керівників цього бажав, просто стало відомо, що фінансові можливості країни були не в силах утримувати систему в такому стані, як за часів Брежнєва чи Андропова.
— Зараз відбувається те саме, — вважає Вітлій Портніков. — Усе скінчилось. Ціни на нафту знижуються, російський рубль швидко падає. На часі масові закриття підприємств, безробіття, крах ринку нерухомості, соціальні заворушення, тобто те, що ми свого часу спостерігали в Радянськму Союзі. І от виникає питання. Що потрібно для того, щоб пом’якшити удар? Для цього потрібен громовідвід. А нічого іншого, крім гласності, російське керівництво вигадати просто не може. Так що це було абсолютно передбачувано. Мені здається, я писав про це ще кілька місяців тому. Але ці передбачувані кроки дуже обережні. Це по-перше. По-друге, Медведєв — не Горбачов, який прийшов до влади після десятиліть апаратної роботи. Медведєв отримав владу з рук Володимира Путіна. Так само, як Володимир Путін отримав владу з рук Бориса Єльцина. Ці люди взагалі не політичні діячи. Вони уявлення не мають про реальну політичну боротьбу в умовах конкуренції. Вони фантазери, тому можуть реагувати невчасно. До того ж, в Росії існує досить серйозна апаратна опозиція курсу на імітацію лібералізації. Величезна частина російських керівників серйозно обговорює необхідність запровадження диктатури, «закручування гайок», введення карткового режиму розподілу харчів тощо. Ці дві групи — прихильників жорсткої диктатури й негайної перебудови зараз ведуть між собою політичну боротьбу такого рівня, що боротьба Ющенка й Тимошенко може здатися дитячою.
Тим часом, обговорюючи з Дмитром Медведєвим доволі непрості питання неофашизму й корупції, Дмитру Муратову реакція президента здалася навдивовижу суголосною: «У мене склалося відчуття вражаючого розуміння ситуації, яка склалася в країні. І в першу чергу — схвильованість тим, що ми віддали йому наші матеріали стосовно угруповань фашистів в Росії. Він сказав, що він це розуміє, що вони за цим дуже уважно слідкують... Для мене було дуже важливо почути про милосердя до тих, хто перебуває в місцях позбавлення волі, про гуманізацію країни, було сказано, що й надалі закони будуть спрямовані на це. Про те, що президент чудово розуміє небезпеку виникнення в країні фашизму, який може дати кумулятивний ефект. І його вона дуже турбує, ця тема...» «Я переконаний у тому, що президент дуже уважно слідкуватиме за розслідуванням цього вбивства», — заявив у ефірі «Эхо Москвы» головний редактор «Новой газеты». У такому ж оптимістичному руслі («неочікуваною була така щирість і порядність президента», «це був щирий вчинок», «людський вчинок» і т.ін.) охарактеризована зустріч й у блозі «Новой газеты».
Російський журналіст Євген Кисельов, який сьогодні є ведучим авторської програми «Наверху» на каналі «ТВі» вважає цю ініціативу Медведєва просто жестом.
— Після такого вбивства, яке виглядало як показова страта, багато хто заговорив про те, чому на нього не відреагував публічно президент Медведєв. У мене є відчуття, що Дмитро Анатолійович вирішив загладити, виправити цю помилку й зробив жест ввічливості, запросивши головного редактора «Новой газеты» на особисту зустріч. Я не вважаю, що за цим стоїть щось більше, що в цьому є знак майбутніх грандіозних змін у відносинах між владою та засобами масової інформації.
Віталій Портніков також не схильний розцінювати цю зустріч як хороший знак для преси.
— Я не думаю, що для преси це хороший знак. Я противник керованої гласності. Для преси добре, коли вона є вільною від державної волі. Російська преса була реально вільною в період 1989—1993 років. Увесь інший час вона залежала від диктату або олігархів, або держави. Зараз ідеться тільки про послаблення. Однак в історії української преси не було жодного вільного дня, бо у нас відбулася зміна диктату держави на диктат власників. Важливим нам здалось і те, що в ході зустрічі, за словами Муратова, Дмитро Медведєв «іронічно відгукнувся» про Віктора Ющенка, який, висловивши співчуття рідним журналістки, одразу «зробив піар на крові». Тоді виникає питання: чому співчуття, висловлені Дмитром Медведєвим, позиціонуються як подвиг? Можливо, іронічна заява в бік Ющенка була одним із додаткових мотивів для цієї зустрічі? Утім, Віталій Портніков так вважати не схильний:
— Ідеться не про Ющенка, а про те, що Медведєва не дуже бентежило це вбивство. Він дозволив собі довго пояснювати, чому він не висловив співчуття родичам загиблих. Усі його пояснення були алогічними. Бо, аби висловити співчуття, абсолютно не потрібно було зустрічатися з Горбачовим і Муратовим. Він говорив, що він як юрист не міг висловити співчуття, бо це було б тиском на слідство. Якщо ти висловлюєш співчуття родичам людей, які загинули, це не може бути тиском на слідство, тим більше, що ми точно знаємо, що це вбивство. Йдеться про нейтральне формулювання. Натомість Медведєв починає говорити, що він юрист, а Ющенко не повинен був цього робити... Це відповідає його справжнім переконанням. Це вбивство його абсолютно не бентежить. Просто він не знайшов кращого приводу для зустрічі з Горбачовим і Муратовим. Вони там у Кремлі шукали привід: не знайшли приємного, зате знайшли неприємний. Однак Медведєв залишився сам собою й про ситуацію навколо вбивства не продовжував розмову, інакше йому довелося б пояснювати, чому вбивство в центрі Москви — це звичайнісінька реальність для столиці Росії. Ми маємо розуміти, що вбито людину, яка послідовно захищала інтереси антифашистського руху, представники якого постійно гинуть. Між тим, у російській пресі регулярно з’являються повідомлення про те, що неофашистський рух може підтримуватися й контролюватися певними владними структурами. При тому, Віталій Портніков вважає, що ця зустріч забезпечить свого роду «індульгенцію на майбутнє» для «Новой газеты»:
— «Новая газета» виходить в Росії вже багато років. Друкує статті, достатньо жорсткі по відношенню до російської влади. Це не є комерційно успішний проект. «Если звезды зажигают, значит это кому-нибудь нужно»... Уявляти собі, що російська журналістика існує в безповітряному просторі, було б дивовижним. Будь-яка теперішня російська журналістика враховує інтереси тих людей, які визначають правила гри в самій Росії. Дмитру Муратову, гадаю, довелося достатньо маневрувати між різними впливами, угрупованнями, щоб зберегти газету та її можливість висловлюватися. Тому для нього зустріч із президентом — це певна індульгенція на майбутнє. Так само, як для головного редактора «Эха Москвы» Олексія Венедиктова нещодавня зустріч із прем’єр-міністром Росії Володимиром Путіним, що, за моєю інформацією, врятувало радіостанцію від можливого закриття.
