У зв’язку з тим, що депутатами Верховної Ради нового скликання цілком можуть стати декілька відомих журналістів (зокрема, про свій намір балотуватися у народні депутати заявив В’ячеслав Піховшек), інтернет-видання «Телекритика» (www.telekritika.kiev.ua) провело серед експертів опитування з проханням висловити своє ставлення до можливого поєднання журналістських і депутатських можливостей. Деякі з відповідей ми пропонуємо сьогодні вашій увазі, доповнивши їх відповідями експертів «Дня».
Олександр РОДНЯНСЬКИЙ , генеральний продюсер телеканалу «1+1»:
— Я ставлюся негативно до поєднання журналістської діяльності (передусім, йдеться про політичну журналістику) зі статусом кандидата в депутати. Я переконаний, що деякі українські журналісти абсолютно точно, щонайменше, не поступаються більшості депутатів Верховної Ради за інтелектуальним рівнем. Я вважаю, що, як мінімум, на час офіційної виборчої кампанії політичний журналіст, котрий балотується до парламенту, не має ні морального, ні професійного права знаходитися в ефірі у тій якості, у якій він знаходився до початку кампанії.
Я, відверто кажучи, для себе ніколи не міг зрозуміти — якщо менеджер телекомпанії піде до парламенту, що в цьому випадку робити? Адже відмовитися від менеджменту каналу не завжди можливо. Я не говорю про себе, я не збираюся туди. Але у будь-якому випадку менеджер все ж безпосередньо не впливає на аудиторію. Його обличчя не з’являється в ефірі з регулярністю, здатною забезпечити йому однозначне проходження до парламенту. За характером і балансом подачі інформації на каналі — за що, власне, і відповідає менеджер — завжди можна стежити. А ось з політичною журналістикою подібний контроль, боюся, поєднується насилу.
Що ж до конкретно Слави Піховшека, я цілком поважаю його вибір і вважаю, що він чинить дуже чесно. Він міг би ще місяця півтора-два взагалі на цю тему мовчати. Та обставина, що він заздалегідь про це говорить, свідчить про нього як про людину, що чинить відкрито. Те, що він йде за списком партії, яка, на думку 90% оглядачів, не пройде до ВР, хоч має можливість йти за прохідними списками всіх інших партій, — говорить про те, що він діє свідомо і чесно, по-людськи. Я зайвий раз пересвідчився, що у нас в ефірі працює не тільки хороший політичний журналіст, але й порядна людина, а це — важливо. Але мені шкода, якщо він піде з ефіру на деякий час. Я зацікавлений мати в ефірі каналу не депутата Піховшека, а ведучого Піховшека. Я не працюю з депутатами. Я працюю з талановитими особистостями. Піховшек — талановита особистість. Із задоволенням будемо працювати далі.
Журналіст, який побажав залишитися невідомим:
— Будь-які пояснення та заяви про те, що, мовляв, журналіст йде до парламенту, щоб лобіювати інтереси свободи слова, — це або брехня, або ще гірше — лицемірство. Треба чітко усвідомлювати: туди йдуть заради політики, а не заради журналістики.
Досвід наших російських колег, котрі «відсиділи» в Думі — Олександра Любимова, Валерія Комісарова, Олександри Буратаєвої — свідчить про ілюзорність якого-небудь донкіхотства журналістів у політиці. Так, у них, напевно, були добрі наміри. Але сьогодні кожен iз них просто займається своїм бізнесом: політичним і журналістським.
До речі, й у нашому парламенті чудово себе відчуває журналістська номенклатура — вони тихо працюють у профільних комітетах, займаючись, швидше, менеджментом преси, але ніяк не журналістикою.
За моїм глибоким переконанням, політикою повинні займатися політики. Журналіст у політиці — нонсенс.
Володимир ЗОЛОТОРЬОВ , перший заступник головного редактора газети «Киевский телеграф»:
— У різних, скажімо так, світових системах, по-різному ставляться до подібної проблеми. Наприклад, у США журналіст, який є одночасно, наприклад, членом Конгресу, — нонсенс. Трапляється, звичайно. Але у цьому випадку вважається, що він повинен припинити свою діяльність журналіста. А, наприклад, в Англії до цього ставляться прямо протилежно. Наприклад, лідер однієї з англійських партій є відомим журналістом. Я не бачу тут проблеми. Просто під словом «журналіст» насправді існує декілька різних професій. Інакше кажучи — є люди, які працюють суто з інформацією, які сидять, наприклад, на прес-конференціях, передають новини (це найважча і, на мій погляд, найвідповідальніша робота). А є журналісти-коментатори, які вже працюють із зібраною інформацією. При цьому я хочу підкреслити, що я не ділю це таким чином: ця категорія ніби нижча, ця — більш висока. Насправді це просто різні категорії. Журналіст, який займався суто інформуванням, сидіти у парламенті може, але не зрозуміло, як він буде передавати інформацію — вона, звичайно, вже може бути заангажована. А для журналістів-коментаторів, по- моєму, немає проблеми у тому, щоб бути політиками. Вони фактично і так політики — навіть коли є журналістами: вони висловлюють свою думку, вони оцінюють ситуацію, вони порівнюють одну ситуацію з іншими і т. iн. Тобто для них що знаходитися у парламенті, що ні — це просто- напросто впливає на статус, скажімо так. Тобто, я думаю, що, будучи у парламенті, людина все-таки трохи більше знає й трохи більше бачить. У неї з’являються вже трохи інші можливості для професійної діяльності. У цьому є особливість. Жодних великих проблем, пов’язаних з цим, я, чесно кажучи, не бачу. Я розумію, з чим це пов’язано: ось, мовляв, людина потрапить до парламенту й буде за допомогою свого пера відстоювати інтереси своєї партії і т. iн. Але так було б, якби: а) були б розвинені партії; б) була б політична система, в якій вони були б взагалі кому-небудь потрібні і, передусім, владі (тобто, вони могли б впливати на владу, передусім, на виконавчу, на рішення, що приймаються). Тоді, можливо, у цьому була б якась загроза. Як, наприклад, вважається у Штатах, де політична система дуже струнка, логічна. Так, для тієї ситуації це може бути погано, а для нас — не бачу тут жодної небезпеки. Тому що, повторю: люди, які пишуть коментарі та роблять аналітику, вони і так політики, у них (як би не ховалися під маскою відчуженості), все одно є свої погляди на ту чи іншу проблему, які вони відстоюють. Інша річ, що вони більш зважено підходять до ситуації, припустимо, ніж звичайні політики.
До речі, про звичайних політиків. Біда у тому, що політик у нас — це не професія. В політику йде хто завгодно. Наприклад, який-небудь бізнесмен раптом може вирішити, що, якщо він купив заводик, то він точно так само може й у політиці, так би мовити, чимось «рулювати». Тому журналіст (саме політичний), як мені здається, — більш підготовлений політик, ніж якась взагалі-то стороння людина, яка потрапляє до парламенту. І навіть iз журналістами, які дотримуються інших поглядів, ніж я, наприклад, мені, якщо я раптом потраплю до парламенту, буде набагато легше працювати, ніж з якимись іншими парламентаріями. Просто тому, що вони, як кажуть, «в тему», вони знають, що відбувається. Тобто, ми будемо з ними відрізнятися не за якимись абсолютно малозначними речами (через які у нас відбуваються у парламенті бійки і т. iн.), а за якимись серйозними світоглядними позиціями. Одночасно це буде означати, що ми цілком можемо один з одним працювати — на відміну від тих ситуацій, які ми спостерігаємо сьогодні, коли люди просто не уявляють, що відбувається.
Олександр ІЛЬЧЕНКО , тижневик «2000»:
— По-перше, я не надто певен, що так уже й багато журналістів прагнуть одержати депутатський мандат, а коли і мріють про лаври народного обранця, то отримають їх.
По-друге, навіть якщо так трапиться, журналістові доведеться врешті-решт обирати: або парламент, або журналістика. Поєднувати обидві іпостасі доволі тяжко, якщо взагалі можливо. «Кесарю — кесареве, а слюсарю — слюсареве». Прикладів вистачає. Іван Бокий — талановитий газетяр, золоте перо «Сільських вістей» — фактично проміняв мас-медіа на політику (поодинокі виступи на шпальтах видання в залік не йдуть, оскільки це саме виняток, а не правило). Чув, для В’ячеслава Піховшека нібито вже «забите» місце у новій Верховній Раді. Шкода — цікавий був журналіст. По Росії ті самі тенденції: де зараз Олександр Невзоров, Юрій Щекочихін, інші метри? Правильно, перетворилися на рафінованих, заангажованих політичних діячів. Геннадій Селезньов, до речі, був дуже здібним головним редактором «Комсомолки». Значно здібнішим, аніж спікер Держдуми…
По-третє, припускаю, що до ВР нового скликання потрапить невелика кількість представників ЗМІ — з числа тих, хто або вже відчуває, що вичерпується (вичерпаний) як людина творча, або над ким тяжіють амбіційність, честолюбство… Додам ще тих, хто як мас-медійник буде залучений до PR-розкрутки певних політичних сил або структур — це стане певною подякою за зроблене під час виборчої кампанії (грошима, квартирами, іншими благами розрахуються не з усіма, що вже траплялось із деякими моїми колегами, а «подарувати» мандата — порівняно нескладно)…
І нарешті. Якщо хтось із колег хоч інколи може вважати себе самостійним (незалежним) оглядачем, репортером, редактором, то, ставши парламентарем, він мусить позбутися будь-яких ілюзій стосовно своєї незалежності. Сподіваюся, розшифровувати думку потреби немає: бути нардепом і бути вільним від позицій фракції чи фракцій, не кажучи про певні олігархічні кола, владні структури, кримінальні клани (виборці можуть бути у цьому списку на …дцятому місці) — міф.
Людмила МИКИТЮК , редактор відділу політики газети «Столиця»:
— У кожному разі, це досить індивідуально, але загалом нічого доброго з цього не буде. Функція журналістів — інформувати, в кращому разі — трохи аналізувати. Журналістика й політика — це дві великі різниці. Усі без винятку політичні акції, проведені за останній час журналістами, були відверто слабкими. Єдине, чого вони досягли, сякий-такий PR. Хороший редактор, спроможний зорганізувати концептуально сильне видання, корисніший, ніж середній депутат. Перші давно вже в дефіциті, а iнших — ніколи не бракуватиме.
Андрій МАСАЛЬСЬКИЙ , заступник головного редактора газети «Час»:
— Я думаю, що було б дуже добре, якби серед народних депутатів були журналісти, тому що журналісти, в принципі, люди розумні та вміють аналізувати (на відміну від багатьох депутатів, принаймні, нинішніх). Але я вважаю, що вони не мають поєднувати обов’язки. Якщо вони стають депутатами, їх треба відлучати від телеефіру. В газетах, може, простіше: вони вже можуть писати радше як депутати, а не як журналісти. Себто вони не мають маніпулювати свідомістю громадян, тому що громадяни ще з давніх часів звикли, в принципі, довіряти журналістам. Тому журналісти, якщо стають депутатами, мають на певний час позбутися права називатися незалежними журналістами. Вони вже мають бути політиками. І так і представлятися, як народний депутат, наприклад, Андрій Масальський, а не журналіст Андрій Масальський. Так я вважаю.
