Давно все це було, як прийнято жартувати — так давно, що так довго не живуть, аж у серпні 1968-го. А чому раптом вирішив пригадати?.. Якось я розповідав цю історію в різних товариствах — хтось перепитував, когось це зовсім не цікавило. А роки три тому я зустрічав у Домодєдово Володимира Буковського, заздалегідь домовилися, що в місто з аеропорту поїдемо разом. Раніше ми не були особисто знайомі й щоб швидше увійти в довіру, як «дисидент дисидентові», я одразу став пояснювати Володимирові Костянтиновичу, що біографії в нас подібні й що супроти окупації Чехословаччини я протестував публічно.
Буковський, трохи мене послухавши, не вимовив класичного «не вірю», але кинутими репліками дав зрозуміти, який висновок виник в його голові — мовляв, вигадуй, та знай міру, за простий «лист незгоди» людей звільняли з роботи... Такий поворот мене дещо засмутив, і я вирішив при нагоді неодмінно повернутися до теми й розповісти про все докладніше й без поспіху.
Із чого починалося. Кінець грудня 1967 року приніс не зовсім звичайну новину — у Празі пленум ЦК КПЧ вибрав нового першого секретаря, місце Антоніна Новотного посів мало кому відомий політик Олександр Дубчек. Зміна керівника відбувалася в соцтаборі зазвичай у двох випадках: або тому, що колишній — «після важкої й тривалої хвороби»... або коли партія, розгледівши «звірячу машкару ревізіоніста й зрадника», сама вирішувала навести лад у власних лавах. Тут же сталося щось не канонічне — Новотний переставав бути персеком, але залишався президентом. Мені було 20 років, але я вже давно цікавився політикою, до чого залучив мене батько-політпрацівник, і я чітко розумів, що те, що відбувається, порушує ідеологічні правила. У моїй багатолітній суперечці з батьком з’являлися нові аргументи.
Далі події розвивалися стрімко. У березні 1968-го Новотного зовсім відправили на пенсію. У керівництво країни прийшло багато нових людей — Олдржіх Чернік, Честомір Цісарж, Йозеф Смрковський, Людвіг Свобода. Але ще важливіше інше — крізь радянську залізну завісу стали проникати нові, раніше заборонені слова й формулювання — «соціалізм з людським обличчям», «скасування цензури», «права та свободи громадян». Навіть московська «Правда», переказуючи промови нових чехословацьких керівників, не могла обійтися без надзвичайно принадного й бажаного слова «демократизація». Раніше нам постійно брехали, що найвільніші в світі держави — соціалістичні, а тут безпосередньо, хоча й крізь зуби і з явним роздратуванням, зізнавалися, що в Чехословаччині відбувається процес демократизації.
Як отримати інформацію. Зміни в Празі й Братиславі весь час піддавали критиці в радянських «засобах масової пропаганди», як їх тоді називали, й крізь це криве дзеркало дещо вдавалося довідатися й зрозуміти. Звісно, я регулярно слухав західне радіо — різні «вільні голоси», саме навесні 1968-го в СРСР знову почали їх глушити, але й крізь виття та скрегіт щось удавалося розчути. Якщо в Пітері, де я тоді вчився в університеті й жив із батьками та молодшим братом, у кіосках продавалися два примірники газети «Руде право» або «Млада фронта», один із них ставав моїм.
Окрім того, я весь час знайомився та прагнув спілкуватися з чехами й словаками, які приїжджали в місто як туристи або в службові відрядження. Одне слово, інформаційна картина була в мене досить повна, я був радий за сусідню країну, яка ставала вільною та відкритою й, одночасно, я все гостріше розумів, у якому безнадійно глухому становищі перебуваємо всі ми, задавлені диктатом ідеології та номенклатури.
Чому в Одесі. Через деякий час після закінчення літньої сесії й початку канікул я трохи покружляв по місту й вирушив до шкільного друга в Одесу. У цьому місті ми, до Пітера, жили всією сім’єю декілька років, бо мій батько-офіцер працював тут у військовому виші, а я, відповідно, вчився у школі. Колишній однокласник — Саша Кастулін — запрошував мене до себе, й ми декілька тижнів проводили у веселому відпочинку, купаючись і пірнаючи в морі, зустрічаючись з іншими хлопцями, а інколи і з учителями з нашого колишнього класу. На цей раз усе було як і минулого літа, але тепер усі розмови точилися навколо Празької весни. Не приховаю, що з моєї подачі тема ця захопила нас настільки, що після вранішнього пляжу, у другій половині дня, чоловік десять — уже не лише колишніх однокласників, а й просто сусідів і знайомих — збиралися у дворі Сашиного дому, ми детально обговорювали новини з Праги, кричущий розрив між тим, що говорила й писала про Чехословаччину радянська пропаганда, й що казали про це самі чехи. Ми міркували про те, як усе це впливатиме на нашу країну. На відміну від Пітера, в Одесі в мене з’явилося додаткове джерело інформації — тут час од часу вдавалося ловити на транзисторний приймач чеське й словацьке радіо, до цього часу я навчився розуміти не лише письмові тексти й усне мовлення цих близьких нам слов’янських мов. Словом, я почувався цілковито «в темі» й постійно рвався в дискусію з усіма, хто взагалі готовий був про це сперечатися.
Моя прямолінійна й дещо наївна манера викладати все начистоту призвела до «прихованого» конфлікту, сенс і значення якого я зрозумів не одразу, а через деякий час. Незабаром моїм опонентом виявився Сашин батько, відставний офіцер. Зрозуміло, що він не міг бути прибічником Дубчека, й тому, використовуючи всі накопичені мною факти й аргументи, я почав переконувати людину, яка була старша за мене у два з половиною разу. Кінчилася справа тим, що на наступний після дискусії день Саша, дуже делікатно й не вдаючись у деталі, сказав, що інша наша однокласниця — Віра Вишнєва — хоче, щоб я до неї перебрався до кінця канікул. Я охоче перейшов до Віри, яка жила в сусідньому будинку, і ми знову продовжували в товаристві, яке дедалі збільшувалося, обговорювати вечорами новини з Праги. Так продовжувалося майже щодня, аж поки 21 серпня ТАРС не повідомив про «братерську допомогу» народові, який бажав її менше за все на світі. Того вечора ми знову зібралися у дворі, питання було одне: як на це реагувати? Те, що на Заході бувають демонстрації протесту, я, звісно, знав і, не довго думаючи, вирішив, що так само влаштую тут. Запропонував охочим приєднуватися. Частина хлопців відмовчувалася, частина сказала, що піде разом зі мною.
Ми домовилися підготуватися, ліпше розібратися в обставинах й за декілька днів знову зібратися на старому місці. Наступного дня мені хтось подарував чехословацький прапор. Але в призначений час прийшла лише моя шкільна подруга Ліля, неймовірно чарівне бойове дівча. Вона розповіла, що хтось захворів, когось не пустила мама. Одне слово, нас залишилося двоє, щоправда, Ліля йде, аби поглянути, що з цього вийде, «офіційно вона в протесті не бере участі».
Зможеш вийти на площу... Трамвай швидко докотив нас із 5-ої станції Великого Фонтану в самий центр, де, відгороджена чагарником і самим міським рельєфом, лежала площа з пам’ятником Леніну й будівлею обкому партії, здається, це місце називалося Куликовим полем. Переходячи трамвайні колії, я підняв над головою біло-синьо-червоне полотнище й заволав на всю горлянку «Геть окупантів з Чехословаччини». Проходячи повз людей і машин, я увійшов на наполовину огороджену площу, призначену для демонстрації народній любові до вождів. Прямо переді мною, метрів за двісті, стояла будівля обкому, а праворуч, метрів за триста, стояв кам’яний вождь-бовван. Розмахуючи прапором, я хутко дійшов до підніжжя пам’ятника й повернувся назад.
Ліля залишалася десь біля входу на площу. Сильну нервову напругу, яку я тоді пережив, не забув і зараз. Але все було тихо. У будівлі обкому в суботній день, та ще і в другій його половині, мабуть, майже нікого не було. На площі, вона служила місцем офіційних заходів і демонстрацій, але зовсім не простором для гулянь і розваг городян, не було ні душі. І лише коли я пройшов велику частину дороги до виходу з плацу, на протилежному його боці помітив міліціонера, з яким ми, як видно, рухалися в протилежних напрямках, а може бути, він просто щойно вийшов на чергування. Словом, нас розділяло метрів триста, він прямував у мою сторону, а я вже вирушав до трамвайної зупинки. Тут звідкись з’явилася Ліля, і ми швидко пішли до залізничному вокзалу, що був поруч. Ми обоє переживали шок, і в той же час з полегшенням розуміли — те, що ми сказали, ми зробили, і, здається, все було гаразд. Говорити ні про що не хотілося. Додому ми їхали на тому ж трамваї, а за декілька днів поїздом я виїхав до Ленінграда. Ніхто з друзів мене не видав, а в Пітері — ні вдома, ні в університеті — я нікому нічого не розповідав. Пізніше я довідався про семеро москвичів, що вийшли на Красну площу. Шансу вціліти в них не було навіть одного з мільйона, і вони провели в ув’язненні не один рік.
Що було потім. Повернувшись додому, я довго не міг заспокоїтися. В університеті, з друзями і незнайомими людьми весь час вступав у дискусії про, як тоді казали, «події в Чехословаччині», створив декілька пісень проти окупації, писав антирадянські гасла на банкнотах і вивішуваних у місті газетах. 16 січня в Празі на Вацлавській площі, на знак протесту проти окупації, спалив себе мій далекий колега, студент філософського факультету Карлового університету Ян Палах. Тоді я купив у крамниці величезний круглий бордовий гудзик і зробив у гравера напис золотом. Саморобний значок з відповідним ім’ям я інколи одягав на лацкан свого піджака. Тим часом, два моїх вчинки — із сьогоднішніх позицій вони взагалі здаються не вартими згадки — викликали жорстку реакцію влади.
До нового 1969 року редколегія стінгазети мого курсу вирішила підготувати бойовий, ударний номер. Хтось узявся написати замітку про «бітлів», хтось про сексуальну революцію, ну а мене, звичайно ж, попросили розповісти про Чехословаччину. Мене мучили протиріччя — писати брехню я не можу, писати правду — не можна, не виконати доручення — теж не добре. Нарешті, вирішив — напишу, що думаю, а вони все одно не опублікують. Але «вони» не злякалися й опублікували, зробивши приписку — «редколегія не згідна з думкою студента Чубайса». Стінгазету повісили і вона провисіла цілу зміну, здається весь філософський факультет збігся її читати, а коли продзвенів дзвінок і всі розійшлися на заняття, газета кудись зникла. Про те, куди і чому вона зникла, я дізнався лише у квітні. У нашу навчальну групу прийшло все факультетське начальство приймати ленінський залік (одна з форм відкритого ідеологічного контролю за студентами в СРСР). Уся група залік отримала, але студентові Чубайсу парторг категорично відмовився його виставляти. А ще через день, коли я зустрівся з секретарем ніс до носа в коридорі факультету і запитав про залік, він, нарешті, відповів прямо: «Ви що ж, хочете писати такі статті й навчатися на філософському факультеті? Найближчими днями ми вас відраховуємо».
Абсолютно несподіваний поворот подій мене схвилював. Я тут же поїхав додому й розповів про все батькові. І тут я повинен сказати слова найщирішої синової вдячності людині, якої, на жаль, уже давно з нами немає. Борис Матвійович у цей час продовжував служити в армії, він продовжував залишатися політпрацівником, точніше, був начальником кафедри філософії військового вишу. Але ще важливіше те, що він був справжнім, переконаним комуністом, а погляди сина його дуже сильно коробили. Проте в критичній ситуації родинні цінності виявилися для нього важливіше ідеологічних. Батько написав від мого імені лист у деканат, у якому йшлося, що напередодні століття Леніна я ще раз продумав і переоцінив те, що відбувається. І далі — як годиться. Можливо, хтось мене засудить, але і для мене воля батька, сім’ї була вище за власні переконання. Одне слово, цей лист плюс телефонне право — усе це спрацювало й мені дали можливість довчитися на факультеті.
Тим часом, зовсім не бажаючи цього, я завдав ще одного удару батькові. Тут уже ситуація була зовсім банальною. У військовий виш, де він працював і де в мене було багато друзів, приїжджав лектор з Москви — генерал Головполітуправління (Головпур — відділ ЦК КПРС по армії). І приїжджав він, щоб розповісти.. так, ви не помилилися — про події в Чехословаччині. Знаючи мій особливий інтерес до теми, друзі запропонували послухати доповідь московського керівника. Просити двічі мене було не потрібно, проникнути на об’єкт з охороною — теж не проблема. І ось я на лекції, де чиновник у лампасах цілу годину верзе всяку нісенітницю про ревізіонізм, підступи імперіалізму й контрреволюцію. Я сидів не промовивши ні слова і лише після виступу, коли пішли вже й ті, хто ставив питання, а збоку маячив лише один начальник секретної бібліотеки, підійшов до московського чиновника і, виявивши неадекватну наївність, став розповідати, що про порушені доповідачем питання пишуть і говорять самі чехи. Генерал мене не перебивав, але й нічого не відповідав. Схоже, він переживав майже такий самий нервовий шок, який пережив я на площі перед обкомом... Незабаром з’ясувалося, що той самий начальник секретної бібліотеки написав донос в Головпур. Якщо син не відповідає за батька, то батьку за сина довелося. Незабаром спеціальна комісія штабу Ленокругу почала перевіряти роботу мого батька. Проте його ідейна позиція не могла викликати жодних сумнівів, гадаю, він був набагато більш переконаною людиною, ніж ті, хто його перевіряв. Сім’я пережила ще один стрес, але все закінчилося нічим, тобто крамолу в лекціях начальника кафедри виявити не вдалося. Щоправда, як неохоче визнавав батько, військовий особист іще довго відвідував його і розпитував про мене і моїх друзів-знайомих. Тоді ж я виявив ще одну недоладність в організації роботи КДБ, гадаю, вона мені дуже допомогла, але розкривати, у чому вона полягає можна буде лише тоді, коли Росія створить справжню, принципово нову службу національної безпеки, таку, що не є спадкоємицею каральних структур тоталітарної держави.
Після всього того, що трапилося, усі ходи й лазівки виявилися для мене закритими, брехливий і ненормальний світ, який мене оточував, не можна було піддавати критиці. З часом я зрозумів, що в такому положенні перебуває кожен, хто хоч трохи роздумує про нашу країну. Діждатися Перебудови було дуже нелегко, але я вижив, не з’їхав з глузду, не потрапив у місця не надто віддалені. Я навчився жити за принципами, прийнятими у філософії екзистенціалізму. Сенс їх простий і зрозумілий — деякі люди, перш ніж щось робити, ставлять питання — а чи готове суспільство, а чи дозріли умови, а чи є досить передумов. Екзистенціалізм учить іншому — завжди залишайся самим собою, не бреши собі, збережи свою самість-екзистенцію, дій, виходячи з себе і своїх власних принципів.
Якось кілька років тому про чехословацьку історію мене розпитував мій друг — польський дипломат Генрік Л. Вислухавши мою розповідь, він жваво реагував: «Ти знаєш, якби ми всі тоді, 1968 р. в Польщі напружилися, почали вимагати, застрайкували, Польща, можливо, і не ввела б війська до Чехословаччини». Я тоді так і не сказав Генрікові, що в мене й у думках не було зупинити радянську окупацію, врешті-решт, напевно, не цілком це усвідомлюючи, я просто хотів зберегти самого себе. Адже не в силі Бог, а в Правді, а одне слово правди весь світ перетягне. Як написано на чеському гербі — «правда витєзі», правда переможе! 1995 р. мене і деяких інших російських протестантів запросив президент Вацлав Гавел. Там я отримав єдину в своєму житті пам’ятну медаль від мера Праги.
Цікаво, де тепер мої однокласники?! Ну, а Володимир Костянтинович може не сумніватися...
