Позавчора на шпилі біля столичної мерії урочисто відкрили меморіальну дошку, яка ознаменувала своєю появою прийняття 11 років тому революційного на той момент рішення — підняття жовто-синього прапора. 24 липня 1990 року тисячі людей, за словами Олександра Омельченка, прийшли підтримати сміливий «акт патріотичного волевиявлення» депутатів Президії Київради. Дана подія стала певним символом, і, за образним виразом мера міста — «ранньою зорею становлення молодої держави», оскільки відбулася за рік до офіційного проголошення Незалежності України.
Як сказав настоятель Храму Бориса і Гліба отець Юрій перед освяченням пам’ятної дошки, «патріотизм завжди повинен підкріплятися конкретними досягненнями. За роки незалежності ми маємо чимало ганебних випадків вбивств відомих людей і політиків, однак безперечним фактом є й позитивні зміни в житті суспільства».
У своєму виступі Олександр Омельченко також резонно зазначив, що влада може називатися народною тільки в тому разі, коли вона «бачить і чує своїх громадян». На підтвердження того, що влада у Києві «робить все, щоб поліпшити життя городян», мер назвав кілька фактів, що красномовно про це свідчать. Так, зокрема, за його словами, столиця своєчасно виплачує заробітну плату, рівень безробіття у Києві є найнижчим по країні, зростання промислового потенціалу за 6 місяців поточного року становило 118%, став реальністю запланований мільйон кв. м. житла, а збільшення чисельності населення за рахунок народжуваності становило 12 тис. осіб.
Подія 11-річної давності — справді символічна, з тих, які вказують небайдужим сучасникам, у чиї вітрила дує «вітер історії». Рішення київських депутатів продемонструвало, що синьо- жовтий прапор — це не вигадка націоналістів-галичан, що він може бути загальноукраїнським. І це стало вірним передвістям грядущої незалежності нашої Батьківщини. Суперечка йшла, звичайно, не про символіку, а про речі більш масштабніші: чи бути Україні однією з «республік вільних» непорушного Союзу, чи стати, нарешті, повноцінною державою. І якщо президія Київської міської Ради пішла назустріч закликам багатьох тисяч киян, то це стало можливим передусім тому, що не було ще розірвано крихкий, але вже скований до літа 1990 року ланцюжок національно-демократичних сил: Львів — Київ — схід України. Для подальшого розвитку нашої держави надто важливо зміцнювати єдність цих сил (і національних, і демократичних — в істинному, точному, широкому значенні слова) — саме тепер, через 11 років, в середині 2001 року.
