Основні конфлікти політичної осені, що прийшла, вже стали предметом аналізу політологів. Сфера професійних інтересів уже відомої читачам «Дня» Ірини РОЖКОВОЇ — соціологія політики. Докладно про перспективи майбутнього політичного сезону, критерії ефективності для партій-переможців парламентських виборів, секрети формування та шанси на успіх альтернативних «третіх сил» — у інтерв’ю «Дню».
— Які, на ваш погляд, контури політичного — зокрема в сфері партійного будівництва — ландшафту за чотири місяці до офіційного старту парламентської виборчої кампанії?
— Кажучи про ландшафт української політики, треба брати до уваги його базовий принцип — основний політичний інстинкт, що пронизує всі поверхи українського політикуму. Інстинкт самозбереження при владі. Якщо метою влади завжди є самозбереження, то для опозиції актуальне завоювання/самовідновлення біля годівниці влади. До того ж, українська політика має характерну, можна навіть сказати — родову рису — переважання в поведінці основних політичних гравців ситуативно-інстинктивного начала. Нинішні управлінці, як і їхні попередники, найскладніші проблеми схильні відкладати «на потім», уподібнюючись героїні «Віднесених вітром», яка мала звичку відкладати роздуми про неприємне «на завтра». Так і переважна більшість українських політиків роблять те, що вигідно на цю хвилину, без прив’язки до стратегії, що передбачає настання завтрашнього дня.
Дев’ять місяців тому ядром влади в парламенті були фракції Партії регіонів, СДПУ(О) і «Трудової України», які мали при цьому менше третини голосів — 29%. Голоси їхніх фракцій-«супутників» — НДП, ПППУ, «Союзу», Демініціатив і «Єдиної України» — в сумі становили ще 14%. Комуністи, чиє публічне позиціонування нерідко було перпендикулярне їхнім голосуванням, виступали в ролі квазіопозиції з пакетом у 13% голосів. Частка позафракційних депутатів була невелика — приблизно 5%.
«Вага» голосів фракцій, які на той час становили ядро опозиції («Наша Україна» та БЮТ), вимірювалася 26%. Що було цілком порівняно з показником їхнього політичного противника. «Супутники» опозиційного ядра (соціалісти, аграрії та група «Центр») у сумі мали ще 13%.
Таким чином, у листопаді минулого року існувала система політичних «терезів», у якій основні гравці разом зі своїми політичними попутниками мали у своєму розпорядженні приблизно однакові ресурси. Однак центровка цього, здавалося б, рівноважного механізму перебувала за межами парламенту — в руках президента. І залежно від президентської волі, парламентський механізм періодично переналаштовувався під президентське бачення проблем. Ця логіка несиметричних відносин президента і ВР апріорі припускала, що бонусом для переможця президентської кампанії-2004 стане «золотий ключик» від парламентського механізму.
Результат президентських виборів суттєво позначився на кадровому складі більшості органів української влади. Винятком став парламент, депутатський корпус якого залишився колишнім. Однак і в ньому почали відбуватися цікаві метаморфози. Хай це і парадоксально, але перехід «НУ» і БЮТ до статусу влади збільшив питому вагу їхніх голосів у парламенті всього на 1% — із 26% до 27%. Тоді як частка голосів їхніх опонентів («Регіонів...», СДПУ(О), КПУ) у липні цього року становила 29%. А основні зміни відбулися в «допоміжному», «супутниковому» просторі. Чисельність депутатів у фракціях- «супутниках» нової влади зросла більше ніж удвічі — з 13% до 30%. Одночасно майже подвоїлася кількість позафракційних депутатів — із 5% до 9%. Цей дрейф значної частини депутатів до прикордонної зони демонструє суть тіньових політичних процесів. По-перше, наявна моральна неготовність представників екс-влади до політичної битви, хоча їхні парламентські втрати аж ніяк не такі нищівні, як, наприклад, у президентському й урядовому просторах. По-друге, нова влада не змогла конвертувати дивідендів власної політичної перемоги в посилення впливу в депутатському середовищі. Формальна більшість нинішньої влади тримається за рахунок лояльності депутатів із фракцій-супутників. По-третє, перебування значної частини депутатського корпусу в прикордонній зоні свідчить про неоднозначність ситуації: вже зрозуміло, що немає сенсу ставити на екс-владу, але не зрозуміло, чи варто робити ставки на нову владу.
— Але зміна конфігурації має на увазі зміну завдань, чи не так?
— Радше за усталеною традицією парламентську конфігурацію намагаються змінювати під політичні завдання. Першорядна мета нової влади — консервація себе як чинного режиму. Так, для Ющенка, який має президентствувати (за відсутності форс-мажору) не менше 4,5 року, актуальним є збереження наявного обсягу президентських повноважень. Фактично на парламентських виборах-2006 це його головна ставка. Прем’єр Тимошенко зацікавлена у власній реінкарнації на прем’єрській посаді з подальшим формуванням плацдарму під президентські вибори. На цьому етапі обидва лідери мають збіжні інтереси — самозбереження в конкретній іпостасі, що створює мотивацію для союзництва. Виступаючи проти реалізації політичної реформи, Юлія Володимирівна таким чином гарантує Віктору Андрійовичу збереження повноважень. Місяці два тому був момент, коли як альтернативу Юлії Тимошенко на прем’єрській посаді розглядали, в тому числі російська сторона, Анатолія Кінаха. Але Юлія Володимирівна виявилася ефективнішою, зумівши переконати Президента в безальтернативності спільного виступу на парламентських виборах, у якому немає місця не тільки для першого віце- прем’єра, а й для значніших гравців. У свою чергу, виступаючи на парламентських виборах лідером провладного блоку, Тимошенко вирішує низку завдань:
— зміцнює власні позиції, підтверджуючи свій загальнонаціональний рейтинг;
— стає недосяжною для перманентно конфліктуючого з нею президентського оточення, відсікаючи таким чином гіпотетичних конкурентів за прем’єрство після 2006-го;
— створює непогані передумови для подальшого контролю нового складу українського парламенту.
Невипадково прем’єр протягом літа демонструвала активні дії з «видавлювання» з владного тріумвірату спікера Литвина, який опинився там на президентське бажання.
«ТРЕТЯ СИЛА» — ЦЕ ВІД ЛУКАВОГО...»
— Ми вже, по суті, почали говорити про ситуацію за межами парламентського поля...
— Верховна Рада — місце зустрічей, концентрації основних інтересів, політичних гравців і капіталів. Тому процеси, що відбуваються в парламентському просторі, досить показові. Якщо ж вийти за його кордони, то з’ясується, що насправді відмінностей між старою і новою владою не так вже й багато. Насамперед тому, що зміни алгоритму влади в результаті оранжевої, як її заведено називати, революції, не сталося. На мій погляд, ці події було б коректніше назвати революцією контреліти. За результатами «оранжевих» подій фактично відбулася адміністративна революція, коли до влади прийшли ті екс-міністри, екс-прем’єри й інші екс-, які з тих чи інших причин були з неї витіснені під час правління Л. Кучми.
В електоральному просторі напередодні чергових парламентських виборів відбувається різке збільшення виплат державозалежним категоріям громадян (держслужбовцям, бюджетникам, пенсіонерам, які живуть на соціальні допомоги). Пригадаймо, як опоненти Януковича відчайдушно критикували його за такі дії ще рік тому!..
До політичних конкурентів застосовують добре знайому методику «видавлювання» їх із підконтрольного їм бізнесу. Кількість судових процесів наростає як снігова лавина. За прослуховування силовикам картають, але воно, схоже, стає в Україні окремим конкурентоспроможним видом бізнесу. Лавиноподібно тривають масові кадрові ротації, коли нові керівники намагаються замінювати «чужих» «своїми». Хіба це не нагадує «донецької» хвилі, що накотила на Київ із приходом на прем’єрську посаду В. Януковича? Однак масштабність кадрових чисток сьогодні зашкалює. Вступає в нову фазу конкуренція за володіння мас-медійним ресурсом.
У економічному просторі перманентно з’являється інформація про «дахування» бізнесу представниками нової влади. Практично стала реальністю одна зі «страшилок», які політтехнологи небезуспішно експлуатували в кількох виборчих кампаніях поспіль, — реприватизація.
Один із головних індикаторів схожості — нестабільність внутрішньокомандних відносин. Як колишню, так і нинішню владу зсередини підточують дуже жорстокі «розбірки». До речі, саме внутрішні інтриги, хронічна недовіра, прагнення обдурити з боку «нібито союзників», стали фатальними для донецької команди.
Очевидною позитивною відмінністю нової команди стала чітка артикуляція геополітичного вибору — європейського. Не може не радувати й зрушення суспільної свідомості частини громадян, які більше не збираються терпіти самодурства влади та готові протестувати та питати з неї.
— І знову про майбутні вибори: партії-«супутники» й на них приречені на співпрацю з «ядрами» чи все ж таки зберігають шанси на самостійне плавання?
— Для прогнозування електоральної перспективи тієї чи іншої політичної сили існує один суб’єктивний, але, загалом, працюючий критерій: присутність у її лавах людей, які обираються до парламенту не вперше. Саме депутати зі стажем — найдосвідченіші та найбільш навчені гравці, які інтуїтивно відчувають тонкощі політичної кон’юнктури, вчасно переходячи з однієї фракції до іншої, з одного табору до протилежного. На підтвердження цієї тези нагадаю, що на 2/3 нинішнього складу парламенту складаються з депутатів, які мають досвід депутатства в попередніх скликаннях ВР. При цьому 43% нинішніх народних обранців успішно перекочували до нинішнього, четвертого скликання з попереднього, третього. Тож характер і кількість міжфракційних міграцій депутатів зі стажем — непоганий показник зміни політичної кон’юнктури, обвалу або зльоту політичних акцій окремих партій.
Так, останнім часом фракція Віктора Ющенка, у зв’язку з відтоком кадрів до органів виконавчої влади, помітно поменшала. Фракція БЮТ, навпаки, за п’ять місяців збільшилася вдвічі, причому значною мірою за рахунок «перебіжчиків» із фракцій колишньої влади. Слід зазначити, що ставки на членство в списку президентської партії в охочих взяти участь у інтерактивній грі під назвою «парламентські вибори» анітрохи не нижчі, ніж на список у прем’єрській. Проте в лавах прихильників останньої сила внутрішньої протидії, фільтрації нижча, ніж у середовищі «НУ», що полегшує рух депутатів саме в цьому напрямі.
А ось непогані стартові шанси Партії регіонів знижуються через бездіяльність та самоусунення її лідера. Кожен невикористаний інформаційний привід, відкладене рішення, суперечлива заява перетворюються на непоправні мінуси парламентської кампанії цієї партії.
— Які шанси потрапити до парламенту-2006 мають ті, хто не пройшов туди в 2002-му?
— Після чотирьох років перебування на узбіччі політичного процесу важко розраховувати на успіх. За більшість партій-аутсайдерів на гамлетівське запитання «бути їм у парламенті чи не бути» відповідатимуть основні гравці.
— А які перспективи новоутворених структур?
— Найважчим і найактуальнішим для «новачків», які намагаються позиціонуватися чи в ролі «третьої сили», чи «нової демократії», чи «нейтралів» (як, утім, і для деяких парламентських партій, що реанімували старі бренди) є запитання: «Що ж такого зробити, щоб нас помітили?» На мою думку, питанню про шанси має передувати питання про сенс. А він якраз у дефіциті. Деякі використовують технологію «перелицювання» партії («Трудова Україна», «Держава», «Союз»), коли зміна лідера підміняє відповідь на запитання, навіщо саме ця партія потрібна українському виборцю... Як показав досвід попередніх кампаній, партійні проекти, засновані на монопроблемі, моноідеї, явно програшні. В ідеалі парламент — місце зустрічі політиків із загальнонаціональним, а не вузькогалузевим способом мислення. Експлуатація в партійних проектах, які передчасно називати партіями, таких моноознак, як стать (жіноча), вік (нове покоління), класова (робітник), професійна приналежність (аграрій) слабоефективна.
Додаткових шансів на потрапляння до Верховної Ради «новачки» можуть шукати в площині того, настільки вони будуть цікаві політичним важкоатлетам як допоміжна сила в боротьбі проти конкурентів. У такому випадку і з ресурсами (мас-медійними, фінансовими й іншими, необхідними для повноцінної участі в кампанії) проблем не виникне.
Є ще один, порівняно ефективний, але досить болісний спосіб входження до політичної еліти — гра на одній із особливостей нинішньої влади, що успадкувала від попередньої непереборний потяг до власноручного «розкручування» нових політичних імен. У цьому випадку, маючи партійний бренд, треба, скажімо так, зацікавити вітчизняних силовиків. Тоді держава заплатить за перебування лідера партії в сізо, а його агітаторами стануть провідні керівники силових відомств — МВС, Генпрокуратури. Чи могли Колесніков і Кушнарьов самостійно за такий короткий період перетворитися з регіональних лідерів на відомих тепер усій країні персонажів? Істотними витратами в цьому випадку є ризик здоров’ю та капіталу потенційного партійного лідера.
— Однак владі об’єктивно вигідне існування хоч і примарної, але все ж альтернативи. Багато хто всерйоз вважає, що така сила, щось на зразок «третьої», сформується безпосередньо під патронатом когось із нинішніх управлінців.
— Сам термін «третя сила» — лукава вигадка. У жодній із країн пострадянського простору немає прикладів успішного поствиборного функціонування таких партійних структур. Міфологія «третьої сили» найефективніша в політичних торгах політиків на президентських виборах. Коли третій за рейтингом кандидат робить ставку на одного з двох, які претендують на першість.
АДМІНРЕСУРС І «ОРЕНДА» ЕЛЕКТОРАТУ
— Серед дрібних партій останнім часом активно обговорюють доцільність створення «блоку всіх». Які шанси такої «збірної солянки»?
— Це було б серйозним прогресом, якщо врахувати, що на минулих парламентських виборах експериментували з блоком «Проти всіх». А загалом союз слабкого зі слабким у результаті дає союз слабких і склочних. Оскільки збільшується знаменник претендентів на розподіл неспеченого політичного пирога. Найабсурднішою здається ідея формування «Народного списку», нещодавно висловлена українськими політтехнологами. Пропозицію створити єдиний список для всіх партій-учасниць передвиборних перегонів, сформувавши його без урахування партійної приналежності, можна доповнити пропозицією назвати список «Народною всеукраїнською партією» (наймодніший та часто використовуваний у партійних назвах епітет) і розпустити решту партій без права створення нових.
— Застосування яких принципово нових електоральних технологій, методик можна чекати в 2006-му?
— Будь-яка ефективна новація повинна бути несподіванкою як для соціуму, так і для конкурентів. Тоді як анонсування позбавляє її головної якості та сенсу — раптовості. Швидше за все, більшість віддасть перевагу давно перевіреним і обкатаним прийомам перед ризикованими новинками. Утім, надійність та ефективність деяких із них досі викликає запитання. Так, запрошуючи до списку ту чи іншу людину, партійні лідери часто не прогнозують його потенційної корисності. У першій п’ятірці, призначеній для лідерів загальнонаціонального масштабу, часто опиняються музиканти, спортсмени, космонавти, чиї показники, в разі індивідуальної конкуренції в мажоритарному округу, важко назвати навіть скромними.
Фактично єдиним політичним проектом, який активно розвивається, є партія «Пора». Але виникає запитання: наскільки ефективна в ролі суспільного контролера політична структура, лідер якої є радником Президента та координатором залучення в Україну міжнародної технічної допомоги?
Оригінальність на межі епатажності часто є компенсацією власної незапитаності. Відчайдушна спроба хоч чимось звернути на себе увагу не може не насторожувати, оскільки для подібного «розкручення» часто вибирають не найбільш бездоганні з морально-етичного погляду теми — міжконфесійні суперечності, територіальні претензії тощо. Солідні політичні гравці не ризикуватимуть власним іміджем заради однієї згадки в новинах.
До того ж одноразове акцентування на тому чи іншому питанні не створює стійкого сприйняття, необхідна повторюваність як умова запам’ятовування. Під час останніх президентських виборів був досить цікавий прецедент, коли Януковичу вдалося «орендувати» значну частину електорату комуністів. Це стало можливим тому, що він був достовірний в обіцянках про підвищення соціальних виплат, введенні подвійного громадянства, наданні особливого статусу російській мові. Екс-прем’єр зумів переконати потенційних виборців у тому, що саме йому під силу втілити те, що комуністи обіцяли останні 13 років. Проте повторення подібного навряд чи можливе: в парламентських виборах беруть участь набагато більше суб’єктів, ніж у президентських, й електорат, відповідно, дробиться.
— Раніше головним «арбітром» партбудівництва був президент Кучма. Чи збережеться ця тенденція за Президента Ющенка?
— Не думаю. Принаймні, не в таких масштабах. У Ющенка якісно інша стилістика, до того ж, йому вистачає проблем із власною партією. Але не можна недооцінювати потенціалу й інтересів кількох центрів впливу в його оточенні. В мого улюбленого російського філософа Олександра Зинов’єва є теза, яка стовідсотково спрацьовує в нинішніх умовах: «На місці зруйнованої старої системи виникає нова, максимально наближена до колишньої». З тими ж правилами і, часто, фігурантами. Тож роль адмінресурсу, швидше за все, збережеться. Інше запитання — чи буде він також персоналізований і чи асоціюватиметься безпосередньо з лідером держави або з кимось із його соратників? У нинішнього Президента, на відміну від попереднього, є своя партія, від лідерства в якій він поки що не відмовлявся. Тому неупередженість до інших учасників загальнополітичних процесів для нього — чудовий шанс підтвердити власний імідж демократа.
