Квінтесенція історичного досвіду нації. Саме така оцінка (звичайно, з усіма застереженнями щодо непотрібності аж занадто гучних та високих слів), можливо, була б доречною, коли йдеться про 1000-сторінкову узагальнюючу працю «Україна: політична історія України ХХ — початку ХХI століття», котра щойно побачила світ у Парламентському видавництві України.
Політик, що не знає історії своєї Батьківщини, — це такий же абсурд (або ж нещастя для нації), як інженер, що не володіє елементарними азами фізики та механіки, або горе-лікар, що не здатен грамотно написати нескладний рецепт. Ось коли це правило (навіть закон), що є загальнозрозумілим для західного політичного класу, стане таким же аксіоматичним і для наших можновладців, це буде вже реальний крок до Європи. Книга, що була представлена в газеті (за умови належної уваги до неї вітчизняної політико-інтелектуальної спільноти) може цьому суттєво сприяти.
Національний історичний досвід (як сукупність колективної, індивідуальної, культурної, політичної свідомості людей) — це і є те середовище, в якому кожен з нас існує й діє, яке жорстко, конкретно та невблаганно впливає на наші вчинки. Саме це мали на увазі, аналізуючи події найжахливішого і найвеличнішого в історії України століття — ХХ — члени авторського колективу книги, гості «Дня»: заступник директора Інституту історії НАН України, доктор історичних наук, професор Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, керівник Центру історичної політології, зав. відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, доктор історичних наук, професор Юрій ШАПОВАЛ, старший науковий співробітник цього ж інституту, кандидат історичних наук Владислав ГРИНЕВИЧ.
Лариса ІВШИНА: — Предметом нашої розмови буде політична історія України ХХ — початку ХХI століття, уроки, застереження, узагальнюючі висновки, що в ній містяться. Ми всі з вами, очевидно, усвідомлюємо одну просту й дуже важливу річ: сучасним громадянам сучасної України (якщо вона хоче бути такою) потрібне не просто знання історії — потрібне активне історичне знання. І, безперечно, сьогоднішнє життя сформувало нагальний запит на уроки з національної політичної історії ХХ століття.
Отже, цей том, який сьогодні презентується в «Дні» і членами авторського колективу якого ви, всі троє, є, і послужить відправною точкою нашої розмови. Ви знайомі читачам нашої газети, прекрасно знаєте один одного, отож, не будемо витрачати зайвий час на церемонію представлення, а одразу перейдемо до запитання: які найголовніші, засадничі, фундаментальні висновки може знайти у вашому однотомнику український читач? Ваша думка, Юрію Івановичу?
ПРОБЛЕМА УКРАЇНСЬКОЇ ЕЛІТИ БУЛА ВИЗНАЧАЛЬНОЮ ДЛЯ ВІТЧИЗНЯНОЇ ІСТОРІЇ «КРИВАВОГО СТОЛІТТЯ»
Юрій ШАПОВАЛ: — Перш, ніж відповідати, хотів би дуже коротко нагадати історію цієї книги. Їй передував фундаментальний шеститомник «Політична історія України ХХ століття», робота над яким тривала чотири роки й була завершена в 2002 році. Потім з’явилась ідея здинамізувати, «стиснути» зміст величезного матеріалу, зібраного в шеститомнику, в один 1000-сторінковий том. Цей проект став підсумком співпраці Інституту історії НАН України і нашого інституту. Крім того, до підготовки книги ми залучили дослідників з інших міст України. Ваш покірний слуга теж від самого початку був серед активних прихильників цього задуму, «воював» з авторами, прискіпливо читав, редагував, коротив (нема де правди діти) рукопис майбутнього однотомника. І ось нарешті «дитина» з’явилася на світ, книга випущена, й вона — перед вами!
Якщо ж говорити про ключову (особисто для мене, звісно) річ, певного роду ідейну домінанту нашої праці, то це, передовсім, проблема української еліти, українських кадрів, якщо хочете, українського політичного менеджменту (і ми простежуємо це в книзі, починаючи ще від часів «Молодої України» кінця ХIХ століття). Інакше кажучи, цей дискурс можна сформулювати і так: а кими, власне, були ті люди, які протягом ХХ століття уособлювали Україну або (та) керували нею? Що можна сказати про рівень їхніх якостей — політичних, інтелектуальних, організаційних, суто людських? Що можна сказати про наслідки, результати, ефективність їхньої діяльності? Ці проблеми багато в чому визначали вектор розвитку нашої історії в ХХ столітті, її перебіг; будьмо відверті — вони ж, ці проблеми, повною мірою залишаються актуальними й зараз (а може, ще набули більшої гостроти!).
Багато розмов, обіцянок, взаємних сварок і навіть ненависті, конфронтації — і що в кінцевому підсумку? Чому так відбувається? Чому нинішнє покоління політиків не хоче виносити уроки з минулого? Чому наші політики, побачивши світло в кінці тунелю, починають копати новий тунель?
Зізнаюсь: є в мене потаємний задум, моя мрія (ймовірно, цілком нереальна, утопічна). Я б дуже хотів, щоб цю книгу уважно прочитали політики, бодай хоч хтось із політиків (і владних, і опозиційних). А в декого, може, вона б лежала постійно на робочому столі... Чи це реально, чи це можливо? Життя покаже.
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ: — Ми днями, як усі присутні пам’ятають, відзначали знаменне для кожного українця свято — День соборності. І кожного року в цей день, 22 січня, ми крізь призму злободенних, поточних подій теперішнього життя дедалі краще осмислюємо те, що ж, власне, відбулося тоді, 1919 року. А тоді вперше на такому рівні, так переконливо, масово й сильно було заявлено бажання українців Галичини, Наддніпрянщини й Сходу жити навіки в єдиному державному домі. І ось, на мою думку, оця драматична, неймовірно складна, насичена трагічними колізіями історія Української соборності, реалізації прагнення всього українського народу — від крайнього Заходу до крайнього Сходу — до державного об’єднання і є однією з головних ідей нашої книги.
Тепер уже немає сумнівів: Україна, яка набула статусу незалежної держави у 1991 році, такою й буде, такою й залишиться назавжди. І тим більше це дає нам можливість (більше того — зобов’язує нас) кинути ретроспективний, узагальнюючий погляд на історію століття, що завершилося декілька років тому. ХХ століття, якому, власне, й присвячена наша книга — особливе для нашого народу. Це — найкривавіше, найбільш трагічне сторіччя в усій тисячолітній історії України, це доба двох світових воєн, терористичної війни кремлівського керівництва проти мільйонів своїх громадян, доба Голодоморів й нищення національної духовності та культури... І в той же час саме в цьому столітті — після стількох трагічних невдач — Україна здобула, і вже остаточно, свою державність.
Колись Винниченко (це його відомий вислів), вивчаючи трагічні колізії ХVII століття на українських землях, написав, що історію України неможливо читати без брому. Я, відверто кажучи, не поспішав би солідаризуватися зі словами Винниченка — хоч сказано справді сильно! Не поспішав би, по-перше, тому, що бром «необхідний» при ознайомленні з історією як України, так і багатьох інших країн (ми в цьому відношенні, сказати б, «не самотні»). І головне: є дуже чітка, яскрава закономірність (вона, сподіваюсь, належно виявлена і в нашій книзі): чим більше прагнуть пануючі чужинці гнобити дух народу (дещо грубо кажучи, «бити українців по голові»), тим більше міцніє історична пам’ять нації, стає пружнішою її свідомість, наповнюючись почуттям власної гідності.
Звичайно, не все так просто. Частина наших сучасних ідеологів (й істориків, і, особливо, політиків; тут можна згадати Євгена Кушнарьова (покійного), а зараз цю естафету певною мірою перейняв Дмитро Табачник) свідомо чи несвідомо прагнуть зняти національні підвалини нашої держави, внаслідок чого вона неминуче перестане бути власне українською. Але взаємне зближення українців з усіх регіонів держави — це процес непереборний і об’єктивний, і в книжці докладно прослідковані усі складові цього процесу. Все в історії було драматично; були спекуляції на прагненні державного об’єднання західних та східних українців (це подекуди виливалось у взаємні звинувачення після «визвольного походу» Радянської Армії 1939 року). Звичайно, є і зараз різниця в підходах до проблем мови, релігії, культури між різними регіонами — але незрівнянно більше того, що всіх нас, українців, зближує! Найважливішим є те, що громадяни України, які розмовляють українською та російською мовами — розуміють одне одного (не у вузькому, а в найширшому значенні слова «розуміння», звичайно). А вектор нашого розвитку, незважаючи на всі спроби його змінити, спрямований в бік Європи; і це дуже добре видно з нашої книги. Це можна простежити ще від парадоксальних закликів Хвильового (у 20-ті роки ХХ століття) «Геть від Москви!» та «Даєш психологічну Європу!».
— А що ж, власне, тут парадоксального?
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ: — Бачите, Хвильовий, будучи комуністом, не хотів, як можна судити про це, вкладати у свої заклики той політичний зміст, у якому він дещо згодом був звинувачений (він все ж таки відчував себе насамперед митцем, письменником). Він, як комуніст, хотів відстоювати національні засади в тогочасному українському житті — а зрозуміли його «несподівано», не так, як він мав на увазі.
— Між іншим, коли екс-президент Леонід Кучма назвав свою відому книжку «Україна — не Росія», він теж не мав на увазі те, що угледіли в цій назві в Росії.
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ: — Згоден, що названа вами книжка Кучми справила в Росії дійсно великий вплив — передовсім своєю назвою. І останній парадоксальний випадок такого роду — це відома пісня Вєрки Сердючки на останньому конкурсі «Євробачення», назву якої росіяни зрозуміли як «Russia, good buy!» і не на жарт образилися...
— Це — комплекси.
СЛІД З’ЯСУВАТИ, ЧИ БУЛА АЖ ТАКОЮ ТОТАЛІТАРНОЮ ЛЮДИНА В РАДЯНСЬКОМУ ТОТАЛІТАРНОМУ СУСПІЛЬСТВІ
— Давайте повернемося до уроків, що їх належить засвоїти читачам вашої книги. Пане Владиславе, ваша черга висловитись.
Владислав ГРИНЕВИЧ: — Спочатку невелике зауваження загального плану. Кожна серйозна книга (і ця — не випадок) має у сприйнятті зацікавлених нею людей декілька аспектів. Я назвав би принаймні три: по-перше, це політична актуальність даної праці; по-друге, суспільний інтерес до того чи іншого видання; по-третє, зміст наукової проблематики, яка охоплена цією книгою.
І ось, якщо розбирати все це послідовно, стосовно нашого однотомника, то виникає запитання: які ж теми є найбільш «рейтинговими», політично актуальними в сучасному українському суспільстві? І відповідь буде, на мій погляд, такою: це комплекс проблем, пов’язаних з історією Другої світової війни (а всередині цього комплексу, в свою чергу, слід виділити цілком окремо тему історії та діяльності ОУН-УПА), це, безперечно, проблематика Голодомору 1932—1933 років. Оці теми мають найвищий «рейтинг», якщо судити за кількістю назв відповідних наукових та науково-популярних праць на нашому книжковому ринку, за індексами цитування тощо. Тобто політична актуальність та суспільний інтерес тут значною мірою збігаються, що пояснюється, звичайно, й тим, що ті гострі, трагічні, дражливі для громадськості теми тривалий час замовчувалися (яскравий приклад — Голодомор, адже ця проблематика навіть для професійних істориків тривалий час була абсолютно закритою і через це не в усіх аспектах зрозумілою; піонером досліджень в цій галузі був присутній тут Станіслав Владиславович Кульчицький). А підсумовуючи, можна зробити ось який висновок: саме у радянському періоді політичної історії України ХХ століття сходяться «силові лінії» й наукового інтересу, і суспільної зацікавленості тією чи іншою проблемою.
Якщо ж говорити про питання, яке найбільше хвилювало мене особисто під час роботи над тими розділами книги, за які я відповідав, то я сформулював би його так: наскільки «тоталітарною» була свідомість народу в тоталітарну добу? Адже численні архівні джерела підтверджують, що все було не так однозначно, як це стверджують певні наукові школи, в тому числі й на Заході (зокрема, й ті, які свого часу ввели в обіг термін «совок» стосовно людини радянської доби), підтверджують це на численних прикладах явного відторгнення людьми облудної сталінської пропаганди — приміром, під час «пояснень» владою, чому треба було укладати з Гітлером пакт про ненапад у серпні 1939 року, і таких прикладів дуже багато! У разі успішного розв’язання цієї наукової проблеми, я переконаний, можна отримати дуже вагомі «дивіденди», головний з яких — вироблення моделі української національної ідентичності.
Адже вдумаємося: чому Сталін (та його ідеологи) свого часу доклав зусиль до розробки теорії так званого українського радянського патріотизму? Ясна річ, що не тому, що Сталін нібито «любив» Україну, а тільки тому, що різною була ідентичність росіян та українців, різний був у них патріотизм. І отой природний, віками утворений український патріотизм на національних засадах було вирішено нещадним чином методично витравлювати через «радянськість»!
Особливою темою була й залишається історія Другої світової війни. Це — лакмусовий папірець, це перехрещення різних типів національної ідентичності та історичної пам’яті. Дуже характерним є те, що в Росії й історики-фахівці, і пересічні громадяни іменують цю війну тільки й винятково Великою Вітчизняною. У той час як в Україні до такої назви є й негативне ставлення (для певної частини наших людей війна почалась 1 вересня 1939 року — тоді, коли, власне, спалахнула Друга світова).
— А може, ми просто трохи ширше ставимося до історії цієї війни?
Владислав ГРИНЕВИЧ: — Ймовірніше, тут варто говорити про негативне ставлення до «міфу» про війну. Хочу додати, що, наприклад, у мене в родині є люди, якi пройшли усі війну — від Серпухова до Відня. Але на моє ставлення до системно розробленої міфології, що стосується минулої війни, це не впливає.
НАЦІОНАЛЬНА КОНСОЛІДАЦІЯ ЯК ШЛЯХ ПРОТИДІЇ НЕБЕЗПЕЧНИМ МІФАМ
— До речі, до питання про міфи. І про ідеологію теж. Путін і його оточення, як відомо, нещодавно став замовником «державницького» ідеологічного правильного підручника з історії Росії. Чи є, на вашу думку, в Україні такий підхід, який сприяв би нашому «дозріванню» — не до подібних форм «державництва», зрозуміло, а до свідомого формування національної пам’яті?
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ: — Щоб відповісти на це запитання, згадаймо, хто був замовником українського Інституту національної пам’яті, очолюваного академіком Ігорем Юхновським, згадаймо також, як розгорталося фінансування цього інституту, здійснювався підбір кадрів. Звернімо увагу й на проблеми з українським книговиданням, на тиражі книг з історії України.
Що ж до процесів, що тривають у Росії, то абсолютно з вами згоден: там явно спостерігається крен до повернення «цінностей» радянського минулого. І для нас це небезпечно. Особливо якщо врахувати, що існує, крім усього іншого, істотна відмінність між нашими та російськими комуністами. Якщо в Росії «зюганівці» фактично давно вже значною мірою усунені від прийняття визначальних державних рішень, їх тримають вельми далеко від політики, то у нас партія, очолювана товаришем Симоненком, перебуває зовсім в іншому становищі. Після створення так званої антикризової коаліції, існування якої було неможливим без голосів комуністів, їхня активність різко зросла, представники цієї політичної сили отримали низку важливих посад (зокрема, і це важливо для нашої теми, очолили Державний архів України). Що ж стосується Партії регіонів, то й там, на превеликий жаль, більш ніж достатньо людей з «радянським минулим у головах», хоча економічно це партія, поза сумнівом, є дуже далекою від КПУ. Отже, що ми маємо в підсумку? З одного боку, неприхований тиск з боку Росії, з другого — «паралельний» тиск зсередини нашої держави, що переслідує ту ж саму мету. Саме тому нам треба всіляко розширювати коло суспільних сил, які могли б консолідувати український народ (розуміючи це поняття не у вузькоетнічному сенсі слова).
Юрій ШАПОВАЛ: — Безперечно, в Росії відновлюється (або й створюється заново) ціла система міфів про війну, та й далеко не тільки про війну, і це не може не тривожити. У новому «держзамовному» підручнику взагалі зроблено ревізію підходів до усього ленінсько-сталінського періоду радянської історії. І якщо для нас, українців, Сталін був і залишається тираном, злочинцем, людиною гранично аморальною, а «модернізація», здійснена ним, за жодних умов не може бути визнана оптимальною (я дуже м’яко кажу), враховуючи океани крові, що її супроводжували, то в Росії — спостерігаємо вже зовсім інший підхід: так, звичайно, були жертви, але ж подивіться, який був результат! Постала велика країна! Цей міф поширюється там величезними темпами, і це вкрай загрозливо — треба одверто про це говорити.
Я гаряче «вітаю» ті докори, адресовані Президентові Віктору Ющенку, які зараз лунають з кремлівських та «навколокремлівських» кіл — мовляв, Президент України явно непропорційну увагу приділяє темі Голодомору 1932—1933 років, навмисне «роздмухує» цю проблему. Так, Ющенко-політик перший належною мірою привернув увагу світової та української громадськості до цієї трагедії, привернув саме на державному, підкреслюю, рівні — і я вважаю, що це є його беззаперечною заслугою.
Я, звичайно, бачу і «тіньовий» бік теперішнього зростання інтересу громадськості до «больових точок» української історії. Адже зараз мало не кожен, хто тільки вміє читати, вважає себе вправі повчати, зокрема, нас iз професором Кульчицьким, як саме треба писати історію...
— Можливо, функція таких виступів у пресі — не в тому, щоб учити, а в тому, щоб створити навколо важливих питань абсолютно інший фон...
Юрій ШАПОВАЛ: — Не виключено й таке. До того ж, маємо «баналізацію» історичних знань, супроводжувану ще й неофітським припливом почуттів — нічого аж такого заскладного в історії немає! У цьому зв’язку я не можу не згадати просто геніальний, як на мене, вислів одного французького історика. Слова, якщо не помиляюсь, такі: «Історії немає, а є власне історики». Якщо ж говорити без парадоксів, цілком серйозно, то історики повинні відчути відповідальність, позбавляючися «внутрішнього цензора» в собі, плекаючи свободу й самоповагу...
— Проте, відверто кажучи, складається враження, що, незважаючи на імпульси, що їх посилає Президент Ющенко і про які ви говорите, для очищення національної історичної пам’яті все ж таки зроблено незрівнянно менше, ніж ми потребуємо. Йдеться про якість і рівень підручників з історії, про тиражі, необхідність переатестації освітніх кадрів, і головне — йдеться про формулювання чітких, продуманих засад гуманітарної політики, стабільної політики без сумнозвісної нашої «одноразовості». Іноді думаєш: справді, як УПА колись воювала без держави, так, схоже, українські історики працювали (працюють?) без держави. Ви це відчуваєте?
Владислав ГРИНЕВИЧ: — Якщо чесно — лише останнім часом почали відчувати, що держава таки є. За прикладами далеко ходити не треба: роками зарплата науковців трималася на жалюгідному рівні; працювали люди винятково на чистому ентузіазмі. Іще показовий факт: попередній «антикризовий» уряд практично заморозив діяльність Інституту національної пам’яті...
Юрій ШАПОВАЛ: — Власне, понизив статус цієї вкрай важливої установи.
Владислав ГРИНЕВИЧ: — Мушу зізнатися, що я не в захваті від ідеї державного фінансування таких закладів, як цей інститут. У Польщі, Литві, як відомо, є подібні установи, і там їхню діяльність забезпечують відповідні структури громадянського суспільства. Проте не можна ігнорувати і той факт, що у нас громадянське суспільство поки що занадто слабке, тому і підхід має бути іншим.
— А чи воно, це суспільство, є?
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ: — Елементи є.
Владислав ГРИНЕВИЧ: — Я більше скажу: я в цьому однотомнику доводжу цинікам, що й за сталінських часів, наприкінці 1930-х, існувала в Україні громадська думка; до 80% громадян (я готовий відстоювати цю цифру) не приймали витвори сталінської пропаганди за чисту монету! Йдеться тільки про 6—7% населення, які щиро вірили усьому.
А повертаючись до Інституту національної пам’яті — він зараз дуже потрібний, враховуючи наші реалії (рівень освіти, якість викладання, «якість» псевдоісторичної літератури, що буквально заполонила наш книжковий ринок).
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ: — Важливі, на мою думку, не так обсяги тиражів, як — і про це варто говорити — встановлення відповідної, вельми високої, «планки» книжок з історичної проблематики, інтелектуального рівня таких книг. Можу стверджувати, що в цій книзі, що ми сьогодні презентуємо, є певна планка й вона витримана в усіх розділах, в усіх тематичних блоках...
Лариса ІВШИНА: — Крім політичного досвіду самостійної України, розділу новітньої історії, де навіть перший погляд виявив багато суттєвих перекосів...
У ІСТОРИКІВ МАЄ БУТИ ГОЛОВНЕ — СВОБОДА
— А що тут має зробити держава, аби зарадити справі? Чи відчуваєте ви взагалі попит на ваші ідеї та праці? Ми в газеті вважаємо, що наша справа — сказати на своїх сторінках новому уряду і демократичній коаліції, якими мають бути українські цінності та пріоритети. Ми бачимо певні зміни, і це теж варте уваги: з’явилася (хоч і з великим запізненням) заява трьох керівників держави щодо приєднання до Плану дій з набуття членства в НАТО (звичайно, це не означає, що відтепер з ранку до вечора тільки це й має стати темою наших розмов). Але уявлення, саме уявлення, про цінності давати треба.
Юрій ШАПОВАЛ: — Особисто я не ідеалізую нашого Президента, щиро вам кажу. Але коли дивишся, як у сусідів зникають, може, останні «острівці свободи», то все ж таки відчуваєш радість з того, що у нас немає вже моноідеології (і ніхто її не вимагає). І тішишся цим.
Що ж до очищення нашої історичної свідомості, вироблення належної культури пам’яті, то я переконаний, що зараз ключова ланка тут — шкільна освіта.
— Навіть дошкільна...
Юрій ШАПОВАЛ: — Можливо. І коли дивишся на те, як впроваджується цей — прости, Господи, — Болонський (жартівники називають його Оболонським) процес...
Історикам від держави нічого не треба, крім зарплати. У істориків має бути головне — свобода. Згадаймо, приміром, Єжи Гедройця, який невтомно трудився собі, живучи в Мезон-Лаффіті поблизу Парижа, напрацьовував ідеї, які згодом змінили стосунки між Польщею та Україною, та й загалом усю ситуацію у Східній Європі, і не потребував самореклами.
— І все ж таки знову і знову постає питання: як швидше й легше за допомогою яких інституцій можна зробити якісні історичні знання доступними для суспільства?
Владислав ГРИНЕВИЧ: — Зауважимо, для того суспільства, мільйони представників якого із захопленням дивляться серіал «Кадети»... Або ще більш вражаючий приклад: дивляться серіал про агента СМЕРШа, де цей агент показаний як абсолютно позитивний герой. Я не знаю вичерпної відповіді на ваше запитання, тут можливі різні шляхи, різні варіанти, наприклад, знімати своєрідні «вестерни» про козаків, цікаві, захопливі серіали про УПА...
ЦЕ БУЛА, НАСАМПЕРЕД, ОКУПАЦІЯ ДУХУ
— Погодьмось усі: мова йде про битву за минуле. І не можна вимагати розуміння від того, кому платять гроші спеціально за те, щоб він саме не розумів. А віддати національний інформаційний простір — це перший згубний крок до втрати суверенітету взагалі. Так, кордони, прапори, зовнішні атрибути державності будуть — проте це все перетвориться на антураж.
Дуже важливою є одна річ: виховання цінностей — це винятково елітарна робота, і всі розумні тут мають бути задіяні.
Владислав ГРИНЕВИЧ: — До речі, якщо говорити про сприйняття України та наших цінностей на Заході, то варто пам’ятати, що старі «радянологічні» центри часто формували свої кадри з колишніх радянських громадян із, так би мовити, специфічними поглядами. Про Україну там узагалі не йшлося. Зараз, на щастя, можна стверджувати, що ситуація нарешті якісно змінюється.
— Недавно довелося прочитати такий прецікавий заголовок на одному з сайтів (цитую мовою оригіналу): «Они хотят наше счастливое детство объявить советской оккупацией!». Як вам цей заголовок?
Владислав ГРИНЕВИЧ: — Усе неоднозначно. Ось вдумаймося: ти став рабом, але ти так довго ним був, що поступово забув уже, як і коли тебе ним зроблено... Наведу одну цифру. Коли в 1920 році втретє до України увійшла Червона армія, то національний склад її був такий: 80% росіяни, 8% — українці, решта — інші національності. І Лев Троцький мав усі підстави заявити тоді: «Червона армія має вигляд окупаційної армії в Україні. І треба терміново з цим щось зробити!».
І все ж таки йдеться не про окупацію зброєю — слід говорити про окупацію духу. Бути українцем в Україні було не тільки непрестижно, але й небезпечно.
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ: — Нещастя України в тому, що визначальні, життєво важливі для її долі й майбутнього рішення ухвалювалися поза її межами. Яскравий приклад: Голодомор. Отакими жахливими, терористичними методами Сталін зміцнював тоді, у 1933-му, свою владу, своє становище у трикутнику партія — армія — спецслужби.
Тепер (власне, про це й книга) ми все ж таки це усвідомлюємо, усвідомлюємо нетерпимість такого становища. Україна свідомо, методично витискує iз себе елементи «радянськості». Процес, хай повільно, але все ж іде. Наша книга, якщо говорити узагальнено, показує, наскільки глибоко ми опинились в тій ямі, яку рили з-за меж України!
Юрій ШАПОВАЛ: Якщо дозволите, на завершення я хотів би подякувати керівництву і працівникам Парламентського видавництва України за напружену і професійну роботу над рукописом. Окрема подяка — редакції газети «День», яка сьогодні — власне, вперше на таку широку аудиторію представили нашу працю. Дякую!
