Попередню бесіду з Андрієм Петровичем Григоренком ми почали з розмови про книжку «Каждый выбирает для себя... Памяти выдающегося правозащитника генерала П.Григоренко», опубліковану напередодні в Москві (див. матеріал «Свобода нікому не діставалася дарма» в № 109 від 18 червня 2014 року). А зовсім недавно повніша версія цієї збірки спогадів сучасників про відомого учасника дисидентського руху, засновника Української гельсінської групи, члена Московської гельсінської групи, генерал-майора Петра Григоровича Григоренка вийшла друком в Україні. Під назвою «Человек, который не мог молчать» і поки що лише російською мовою вона була представлена на Форумі видавців у Львові.
У чому полягає відмінність між двома виданнями, син видатного правозахисника Андрій ГРИГОРЕНКО розповів у спілкуванні з «Днем». Окрім цього розмова торкнулася й інших актуальних тем, зокрема української політики щодо анексованих територій і реформи збройних сил.
— Андрію Петровичу, чи ознайомилися ви з відгуками перших читачів нового видання? Чи плануєте якісь інші проекти, спрямовані на впорядкування й осмислення батьківської спадщини?
— Українське (повне) видання збірки спогадів про Петра Григоренка вже отримало позитивні відгуки відвідувачів Форуму видавців. Як я вже казав раніше, статті для збірки написані оригінально трьома мовами — англійською, українською та російською. «Человек, который не мог молчать», — це перше українське видання, що виходить російською мовою. Усі переклади з англійської й української зроблені мною, як і короткі біографічні довідки, і більшість приміток. При виданні збірки в Росії мені довелося піти на певні компроміси і попросити про допомогу мого старого московського приятеля Ігоря Рейфа, який був моїм російським співукладачем. На щастя російське видання вийшло друком до початку російсько-української війни. Боюся, що в сьогоднішній Росії збірка б не побачила світ. Українське видання не лише повніше, а й публікується під оригінальною назвою, оскільки в Україні у мене не було необхідності щось скорочувати або міняти. Через великий обсяг матеріалу українська збірка виходить двома книжками. Збірка, звісно, не містить усіх спогадів про генерала. Я старався, з одного боку, уникати повторень, а з другого — намагався дати максимально об’ємний портрет одного з найвідоміших українських патріотів. Наскільки мені це вдалося, судити читачеві.
Що стосується інших проектів, то боюся, що в мене їх більше, ніж я в змозі здійснити. Узяти, наприклад, збірку «Людина, яка не могла мовчати». Я сподівався видати її до століття з дня народження мого батька, тобто ще 2007 року, а сьогодні у нас рік 2015-й. До того ж я планував одночасне видання трьома мовами: англійською, українською та російською, але ні моїх сил, ні фінансів на українське й англійське видання поки не вистачає. Мені також хотілося б знайти когось, хто зміг би екранізувати спогади Юрія Грімма про Інститут Сербського та серію телевізійних фільмів з біографії Петра Григоренка. Я також працюю над книжкою про першу справу — справу підпільної організації, яку очолював мій покійний батько. Не варто також забувати, що на мені лежить основне навантаження щодо роботи Фонду генерала Петра Григоренка (General Petro Grigorenko Foundation, Inc.). При створенні Фонду ми всі були значно молодшими, але час бере своє. Пішли у небуття Генріх Алтунян, Надія Світлична, Марк Ельбаум, Леонід Плющ, Евген Сверстюк і ще кілька активістів і друзів Фонду, а інші постаріли й далеко не всі в найкращому стані здоров’я. Ну і так далі.
«ДОСЯГНЕННЯ У ВІДНОВЛЕННІ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОЇ КУЛЬТУРИ СИСТЕМАТИЧНО ЗНИЩУЮТЬСЯ ОКУПАНТАМИ»
— Уже півтора року Крим перебуває в окупації. Весь цей час Росія намагається «інтегрувати» кримських татар, що залишилися на півострові. У хід ідуть репресії, погрози, інтриги, спроби розколоти кримськотатарський рух. Як ви оцінюєте нинішнє становище кримських татар у Криму? Чи робить Україна, на ваш погляд, все необхідне для їхнього захисту?
— Питання про Крим і кримських татар одне з найболісніших питань нинішньої російсько-української війни. Ще задовго до прямого вторгнення Росії в Україну, практично з перших кроків новоздобутої української незалежності, до кримськотатарської репатріації й реабілітації було неоднозначне ставлення. Російськомовне населення Криму, переважна більшість якого були або післядепортаційними переселенцями, або їхніми нащадками, зустріли репатріацію, м’яко кажучи, недружньо. Російська пропаганда підливала олії у вогонь, стверджуючи без будь-яких підстав, що кримські татари мають намір виганяти переселенців з будинків і чинити безлади. А український уряд героїчно визнав депортацію геноцидом, але в той же час не пішов на визнання Криму національною автономією кримськотатарського народу, не пішов на офіційне визнання Меджлісу й Курултаю, хоча й визнавав ці інституції фактично. Повільно, невиправдано повільно в Криму відроджувалася кримськотатарська й українська культура. Слід віддати належне активістам кримськотатарської й української общин у справі відродження освіти, засобів масової інформації кримськотатарською й українською мовами за мінімальної підтримки українського уряду. Одночасно мінялося й ставлення до репатріантів — твердих прибічників ненасильницьких дій і невтомних трудівників. Тепер ми знаємо, що понад 60% кримського населення бойкотувало так званий «референдум», організований окупаційною владою Криму.
Кажучи про передвоєнну ситуацію, неможливо оминути питання оборони країни. Якось, тепер уже далекого 2002 року, на Других Григоренківських читаннях мій друг Микола Горбаль у своєму виступі зазначив: «Не вірю я в патріотизм війська, яке розмовляє мовою колонізатора. Не вірю в боєздатність війська, в якого немає чітко розробленої воєнної доктрини, де було б виразно сказано, хто його потенційний противник. Я ж вважаю, що російський імперіалізм і до цього дня залишається найнебезпечнішим ворогом Української державності. Військо, що вміє лише злагоджено марширувати Хрещатиком під хитру посмішку президента Росії Путіна, який стоїть на трибуні праворуч від Президента України, здатне, мені здається, більше на злагоджену капітуляцію, ніж на відсіч агресорові».
Гіркі слова мого друга виявилися пророчими: кілька десятків російських спецназівців захопили будинок Кримської Верховної Ради, а кримська міліція й українські збройні сили ніяк не завадили початку російської агресії. Чи варто нагадувати, що збройні сили країни існують для того, щоб захистити країну і її громадян від іноземної агресії. На жаль, українські збройні сили до протистояння іноземній агресії тоді не були готові. Навіть гірше, Адміністрація президента Януковича надала найбільш небезпечному потенційному ворогові практично необмежену оренду для військово-морської бази Росії, що й була використана як плацдарм для нападу на Україну й окупації Криму.
Немає слів, щоб описати, як зворушливо й водночас боляче було дивитися на військовослужбовців, які співали український гімн. Але все-таки, шановні, збройні сили — це не ансамбль пісні і танцю, а щит і меч країни. Іншими словами, українська держава не виконала своєї функції захисту українських громадян у Криму, одночасно показавши агресорові відсутність боєздатності українських збройних сил і некомпетентність військового командування. Я думаю, немає потреби пояснювати, що кримська кампанія надихнула російське керівництво на розширення війни й агресії на сход країни.
Окупація й друга російська анексія Криму — трагедія для всієї України, але особливо для кримськотатарського народу, що знову опинився під владою тих, хто десятиліттями прагнув винищити корінний народ Криму й захопити його землю. Усі досягнення у відновленні кримськотатарської культури систематично знищуються окупантами. Меджліс поставили поза законом, його керівництво частково вислане за межі Криму, частково арештоване, частково вбите за загадкових обставин, кримськотатарські й україномовні засоби інформації систематично знищуються. Чи варто говорити про те, що відновлення історичної топонімії під режимом окупації просто неможливе.
«ГРОМАДЯНСЬКА БЛОКАДА КРИМУ — ПРАВИЛЬНИЙ КРОК НА ШЛЯХУ ДО ПОВЕРНЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ»
— Критика помилок минулого має бути дороговказною зіркою до їх виправлення. До честі нинішньої української адміністрації слід зауважити, що певні кроки до порятунку кримськотатарської культури та національного життя вже зроблені й, сподіватимемося, розширюватимуться. Меджліс уже функціонує на території континентальної України, поновилася, знову ж таки з території континентальної України, трансляція кримськотатарського телевізійного каналу АТР, а також відновилися передачі радіостанції «Мейдан». При Президентові України створено Комітет у справах кримських татар, очолений ветераном українського парламентаризму й всенародно визнаним лідером кримськотатарського народу Мустафою Джемілєвим (Абдульджаміль). Два представники кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв і Рефат Чубаров (Голова Меджлісу) є депутатами Верховної Ради України.
Проте питання залишається відкритим: чи достатньо усіх позитивних кроків України для відновлення української територіальної цілісності й звільнення окупованих територій? На жаль, ні. Ті, хто стежить за висвітленням кримської окупації, добре знають, що західні засоби інформації та політики відсовують проблему Криму на задній план, ніби визнаючи відторгнення півострова від України. Безвідповідальні західні політики на кшталт Берлусконі приїжджають до Криму й не змигнувши оком смакують безцінне кримське колекційне вино з російським президентом Путіним.
Незважаючи на те, що Крим був під російським контролем усього лише 171 рік з багатовікової історії півострова, частина непорядних «істориків» і політиків затверджують, що Крим завжди був російським. Факт, що з моменту першої російської анексії Криму російська колоніальна влада проводила систематичну депопуляцію Криму й заміщення населення російськомовними поселенцями, просто замовчується. Одночасно з процесом депопуляції Криму йшла й планомірна політика стирання історичних топографічних назв і заміна їх російськими.
Та сама політика поновилася й після другої анексії Криму Росією. У світлі історичного єства російського колоніалізму треба вважати, що покласти край російській окупації не є справою тривіальною, й від України і її керівництва потрібні особливі зусилля й у сфері міжнародної дипломатії, й в економічному тиску на агресора. Виглядає малозрозумілою ситуація, за якої окуповані території отримують від України постачання продовольства, енергоносії й прісну воду. Чути голоси, що таку політику Україні слід продовжувати, бо інакше страждатимуть українські громадяни, котрі опинилися під окупацією. Чомусь нікому не спадає на думку, що найголовніше страждання для окупованого населення — це продовження окупації з її репресивним режимом.
Я вважаю, що ідея громадянської блокади Криму, запропонована Чубаровим і Джемілєвим, правильний крок на шляху до повернення українських територій. Я додав би до цього посилений тиск на західних партнерів України з боку української дипломатії. Україні також слід було б розпочати програму відновлення історичних топографічних назв і порушити кримінальні справи проти зрадників і колаборантів.
Я не беруся пропонувати повний рецепт засобів для подолання окупації, але бездіяльність означала б зраду національних інтересів України.
— Свого часу генерал Петро Григоренко пожертвував власним високим соціальним статусом заради боротьби за правду й справедливість. Сьогодні цілі підрозділи російської армії задіяні в таємній, протизаконній війні проти сусідньої держави. У лавах військових зріє невдоволення, багато хто відмовляється від «відряджень» до України, проте тих, хто насмілився б відкрито виступити проти злочинних наказів керівництва, не знайшлося навіть серед офіцерів. Як ви думаєте, чому?
— Я б заперечив проти визначення російсько-української війни як таємної. У війни сьогодні ніби дві іпостасі: у Криму — відверте російське вторгнення й анексія території іноземної держави, а на сході країни — вторгнення, закамуфльоване під «народне» повстання. Не знаю, на кого цей обман має діяти, але переконаний, що українське суспільство й українське керівництво просто зобов’язані усвідомлювати те, що з Україною воює Росія.
Що ж до відсутності гучних протестів з російського офіцерського середовища, то на цю тему можна багато й довго спекулювати. Я ж можу лише висловити свою, непрофесійну, думку.
Дійсно, за радянських часів знайшовся лише один генерал, який виступив проти несправедливості й політичних репресій, але не треба забувати, що він був не єдиним радянським офіцером, який підняв голос проти режиму. Дійсно, інші офіцери були нижчі рангом і переважно одинаками, але вони все ж таки були. Не про всіх ми знаємо й сьогодні, як, можливо, й не знаємо про сьогоднішні протести. Ну й начебто підбиваючи підсумок моєму коментарю, хочу зауважити, що протест проти тоталітарного або авторитарного режиму вимагає чималої мужності, яка, на жаль, не дуже часто зустрічається.
«НИНІШНЯ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА МОЖЕ БУТИ КВАЛІФІКОВАНА ЯК КОЛОНІАЛЬНА»
— Петро Григоренко не раз критикував способи ведення війни, властиві радянській армії. Нова українська армія, що сьогодні відроджується, багато в чому намагається відійти від застарілих і неефективних радянських методів. Як ви оцінюєте реформи, проведені у Збройних силах України за останні півтора року, й нову воєнну доктрину, у якій Росія розглядається як головний противник?
— Я, звісно, уважно стежу за всіма подіями в Україні, зокрема й за реформами у збройних силах. Проте, я аж ніяк не є військовим фахівцем. Як людині все ж таки не зовсім позбавленій деяких військових знань, мені здається виражене бажання наблизити українські збройні сили до НАТОвських стандартів вельми позитивним і здоровим кроком. Єдиним моїм побоюванням є важкий тягар радянськості, що лежить на всьому українському суспільстві. Це й всепожираюча корупція, безладдя й халатність, і багато інших гріхів нашого спільного минулого. Проте я залишаюся оптимістом і впевнений, що патріотична, боєздатна, маневрена, високопрофесійна українська армія й флот з’являться у найближчому майбутньому і зможуть дати гідну відсіч будь-якому агресорові.
Я на сто відсотків упевнений, що перегляд воєнної доктрини України давно назрів, а визначення Росії як основного противника української незалежності й територіальної цілісності не лише давно назріло, а й, якщо так можна висловитися, перезріло. Мені залишається лише привітати Україну з тим, що ця очевидність нарешті стала частиною офіційної воєнної доктрини країни.
— Сьогодні Росія, як і колись СРСР, фактично є колоніальною країною. Багато корінних народів піддалися жорсткій асиміляції, а деякі навіть перебувають на межі зникнення. Будь-який національний рух сприймається негативно — як спрямований проти росіян. Якщо припустити гіпотетично, в якій державній формі можливе існування вільної, демократичної Росії в майбутньому (конфедерація, реальна, а не фіктивна, як зараз, федерація...)?
— Невдовзі після розпаду СРСР на якийсь час виникла надія, що колоніальне минуле Росії буде подолане. Цій надії не судилося справдитися. Первинні кроки з федералізації країни були досить швидко згорнуті й замінені розбудовою так званої «вертикалі влади», що невідворотно призвела до відродження авторитаризму й традиційного шовінізму. Колоніальні війни також не забарилися. Зокрема, нинішня російсько-українська війна може бути кваліфікована як російська колоніальна війна.
Я не беруся передбачати, яке майбутнє чекає Росію. Якщо теперішні тенденції триватимуть ще достатньо довго, то Росію, швидше за все, чекає дезінтеграція, й, можливо, з серйозним кровопролиттям. Якщо ж у Росії знайдуться досить здорові сили, щоб розвернути країну з теперішнього згубного шляху, то можна сподіватися, що колоніально-шовіністичне минуле буде подолане, неросійські території зможуть або утворити свої національні держави, або знайти прийнятну форму конфедерації або федерації з російським населенням. Такий сценарій може й має пройти без кровопролиття.
