«Ленін, підписавши 3 березня 1918 року в Брест-Литовському сепаратний мир із Німеччиною, позбавив Росію заслуженого нею статусу переможця в Першій світовій війні та віддав ворогам Україну, Білорусь, Прибалтику, Фінляндію й інші території». Такі чи майже такі міркування сповнюють російську історичну літературу, друковану й електронну; щось схоже можна знайти і в деяких українських авторів. Навіть в українськомовному сегменті Вікіпедії в статті «Берестейський мир (3 березня 1918)» ми бачимо мапу з підписом: «Землі, які втратила Росія внаслідок Берестейської угоди» — і написами на позначених зеленим кольором цих землях — Україна, Латвія, Естонія. Про Білорусь укладачі «забули», а Фінляндію не позначили, адже ця держава була визнана 3 січня самим Леніним незалежною, про що твердила радянська пропаганда, вбачаючи в цьому приклад благородства більшовиків.
Що ж стосується інших «утрачених Росією в результаті Берестейської угоди земель», то Естонія проголосила незалежність 24 лютого 1918 року, в Латвії, половина якої була на той час окупована німцями, половина — більшовиками, підпільна Національна рада проголосила, що країна «буде незалежною республікою», на українських землях іще восени постала УНР, яка на початку січня 1918 року була визнана (ще до офіційного проголошення незалежності) повноправним суб’єктом міжнародних відносин як державами Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Османська імперія, Болгарія), так і радянською Росією (в особі її наркома закордонних справ Лева Троцького, що викликало страшенну лють Леніна). На час підписання Росією мирної угоди з Четверним союзом УНР уже майже місяць як мала низку угод з державами цього союзу, багатосторонніх і двосторонніх. І навіть начебто неіснуюча з погляду авторів мапи (й, очевидно, авторів статті) Білорусь 21 лютого 1918 у особі виконкому Всебілоруського з’їзду створила тимчасову законодавчу владу й уряд — Народний Секретаріат.
Отож виходить, що радянська Росія втратила внаслідок цього миру те, що їй і без того не належало.
Чому ж Ленін назвав Брест-Литовський мир «похабним»? Вождя більшовиків можна зрозуміти. На момент вимушеного укладання угоди вже три місяці більшовицькі загони здійснювали каральні експедиції проти тих народів колишньої імперії, які заходилися будувати власні держави, ну а проти УНР розв’язали справжню колоніальну війну з використанням тих «гібридних» методів, які в майбутньому стануть звичною складовою агресивної політики Росії, під якими би прапорами вона не здійснювалася. Так, більшовицьким загонам (гучно названим «арміями») вдалося взяти під свій контроль більшу частину міст УНР (у села вони боялися потикатися, бо звідти майже ніхто з «червоних» назад не повертався). Проте хіба іноземна окупація означає щось інше, крім іноземної окупації, навіть якщо вона «ідеологічно прикрашена»?
А розвивалися події, що передували миру, підписаному в Брест-Литовську, як тоді звалося це місто, або в Бересті, як воно йменувалося в українській традиції, або Бресті, як його назвали в покійному СРСР і звуть у нинішній Білорусі, таким чином.
Російська імперія була одним із безпосередніх винуватців Першої світової війни. Вона прагнула здобути Стамбул (Константинополь) і зробити його третьою імперською столицею. А заодно — й Босфор із Дарданеллами, і частину Святої Землі, і Галичину, і ще чимало земель. Росія активно підтримувала свою союзницю Сербію, а правлячі кола останньої просто-таки марили створенням «великої Сербії», яка включала б у себе ледь не всі балканські країни зі слов’янським (і не лише слов’янським) населенням. І коли керовані з Белграда терористи вбили австрійського ерцгерцога Франца-Фердинанда, у відповідь на що сербам був пред’явлений доволі жорсткий ультиматум, у Петербурзі вирішили: час настав! Сербію заохотили відкинути ультиматум, а російська армія почала мобілізацію і рушила на західний кордон. 1 серпня 1914 року розпочалася війна. Спершу воєнна ситуація для Російської імперії складалася успішно: її війська зайняли значну частину Східної Пруссії та Галичини. Та невдовзі німецька армія вщент розгромила російські війська в Пруссії. А от армія Австро-Угорщини під тиском російських військ відступала, зрештою очистивши всю Східну Галичину. Останню Російська імперія негайно офіційно приєднала, і 1915 року Микола ІІ навіть відвідав Львів, де місцеві русофіли (в числі яких був і батько відомого в майбутньому комуністичного літератора Ярослава Галана) піднесли йому хліб-сіль. Але влітку того ж 1915 року російська армія зазнала страшної поразки та змушена була тікати з Галичини, Польщі й Литви. У вересні фронт стабілізувався на лінії Чернівці — Дубно — Барановичі — Рига. Як і на Західному фронті, всі армії закопалися в землю, війна набула позиційний характер. Саме тоді далися взнаки кричущі недоліки в підготовці Росії до війни, а головне — в управлінні державою. Корупція набула небачених досі масштабів; Микола ІІ, який узяв на себе місію головнокомандувача, виявився вкрай бездарним, але гоноровитим полководцем; наближений до імператриці «старець» Распутін призначав і знімав міністрів; серед офіцерів процвітало пияцтво, кастові ж перегородки між офіцерами-дворянами й офіцерами-різночинцями не зламала навіть війна... Не дивно, що вже в 1915 році особи, наближені до імператорського двору, почали пошук можливостей миру чи бодай тривалого перемир’я з державами Четверного союзу. Попри частковий успіх проведеного генералом Брусиловим 1916 року наступу проти військ Австро-Угорщини на теренах Волині, Галичини й Буковини, попри відчутне зростання обсягів військового виробництва, Росія все більше занурювалася у всеосяжну кризу. А на додачу до всього Німеччина не шкодувала грошей на підтримку радикальних політичних противників царського режиму, на підрив імперії зсередини. Адресатами цих надходжень стали передусім російські більшовики й особисто Ульянов-Ленін (ішли гроші й до Фінляндії й України, але тут їхніми адресатами виявилися постаті другого, якщо не третього ряду — хто, скажімо, сьогодні пам’ятає такого собі Скоропис-Йолтуховського?).
Ну, а далі була Російська демократична революція, яка вибухнула на початку весни 1917 року несподівано для всіх політичних суб’єктів усередині імперії і поза нею. Це був стихійний процес справжньої народної самодіяльності як у Петрограді, так і на національних околицях держави. Мізерна чисельно партія більшовиків була тут ні при чому; проте, маючи неабиякі гроші та готові на все кадри, ця партія — за підтримки лівих есерів й анархістів — змогла «осідлати» революцію. Ця революція не була випадковістю; навіть дивно, що вона не вибухнула, скажімо, на рік раніше; всі соціальні, політичні та національні проблеми в імперії Романових уже тоді загострилися до межі, і це при тому, що з формального боку промисловість динамічно розвивалася, запаси зброї, боєприпасів й амуніції істотно збільшилися. Проте крайня неефективність центральної влади та корумпованість еліт, неминучі за умов самодержавства, зробили свою справу. А далі цілеспрямоване розкладання радикалами військ, підрив тилу, нездатність влади конструктивно розв’язати назрілі соціальні проблеми вкупі з невигойним шовіністичним централізмом усіх великоросійських політичних сил украй загострили кризу.
Більшовики пішли шляхом несамовитого популізму: вони перехопили аграрну програму есерів, висунули гасло негайного справедливого миру та закликали експропріювати «буржуїв» (Ленін «переклав» це гасло так: «Грабь награбленное!»). І маси, втомлені трьома з гаком роками війни, повірили... Бо ж майже ніхто не читав статей Леніна в емігрантських партійних газетах, де він ставив на меті не встановити мир, а перетворити війну імперіалістичну на війну громадянську. І хто в тих масах володів тонкощами більшовицької діалектики, що прямо передбачала знищення «дрібної буржуазії» на селі, тобто селян-господарів як таких? І хто достеменно знав, що право націй на самовизначення, виявляється, тотожне праву російського і русифікованого пролетаріату, що мешкав на тій чи тій території, представляти «націю»?
А тим часом війна набридла вже всім її учасникам — крім американців, які в неї щойно вступили у відповідь на відверте піратство в Світовому океані з боку німецьких підводних човнів. Але американські війська ще були необстріляні та недовчені, тому 1917 року їх ніхто не брав до уваги (а вони тим часом сотнями тисяч висаджувалися в Європі, добре озброєні, ситі й одіті). Відтак у 1917 році перемога Антанти, що б про неї не говорили нинішні борзописці, виглядала вельми гіпотетичною. Адже квітневі атаки англо-французьких військ у районі Реймса зазнали невдачі, втрати вбитими і пораненими перевищили 100 тисяч людей. У липні російські війська спробували перейти в наступ на Львівському напрямку, однак в підсумку змушені були відступити з території Галичини й Буковини, а на півночі здали Ригу. Нарешті, битва біля селища Капоретто в жовтні призвела до катастрофи італійської армії: 130 тисяч вояків загинули, 300 тисяч здалися в полон, і лише перекинуті з Франції на автомобілях англійські й французькі дивізії змогли стабілізувати фронт і не допустити виходу Італії з війни. Та й розгромлені за рік перед тим румунські війська, які відступили до російського кордону, не дуже хотіли воювати...
Отож більшовики, коли настав час розрахуватися з Німеччиною за мільйони, які вона їм виплачувала, вирішили вбити двох зайців: підписати перемир’я та демобілізувати регулярну армію — нехай солдати зі зброєю в руках ринуть по всій Російській державі, «грабуючи награбоване» та знищуючи фізично «контрреволюційні класи»; а разом із тим використати перемовини, які слід було максимально затягнути, для революційної агітації в Німеччині й Австро-Угорщині — адже, за домовленістю сторін, матеріали цих перемовин публікувалися в провідних газетах держав-учасниць. Відтак у грудні 1917 року в Брест-Литовську Четверний союз розпочав переговори з більшовицькою Росією; в січні почалися і переговори Четверного союзу з УНР. Більшовики відверто тягли час — зокрема, щоб завоювати всю Україну (де на виборах до Установчих зборів вони одержали тільки близько 10% голосів). Але німці швидко розгадали їхню тактику, і 9 лютого висунули ультиматум — підписати мир на їхніх умовах, тобто російські війська мали залишити Прибалтику, майже всю Білорусь й Україну, куди, за угодою з УНР, заходили німецькі й австрійські війська, щоб знищити російські більшовицькі загони, яких там, за офіційною версією Леніна, начебто взагалі не було («ихтамнет») — мовляв, то українські «червоні» сили... Більшовики відмовилися задовольнити цей ультиматум, все ще сподіваючись на революцію в Німеччині й успішну «революційну війну» червоногвардійців проти кайзерівських військ, але переоцінили успіх своєї агітації та боєздатність своїх загонів, і 3 березня російська делегація таки уклала мирну угоду з Четверним союзом.
Але що цікаво: уже після укладання угоди німецький посол у Москві Мірбах 13 травня 1918 року запропонував своєму уряду підтримувати більшовиків і далі; Берлін дав дозвіл Мірбаху використати для цього 40 мільйонів марок...
