Віце-прем’єр з євроатлантичної інтеграції Іванна Климпуш-Цинцадзе під час зустрічі з учасницями Літньої школи журналістики газети «День» з оптимізмом сказала: «Я вірю в те, що Україна — це та країна, яка, попри всі складнощі, дає величезну кількість можливостей». Також вона наголосила на важливості та реалізації цих можливостей для юних журналісток. Пані Климпуш-Цинцадзе охоче відповіла на актуальні питання щодо євроатлантичної інтеграції, минулих нещодавно самітів у Брюсселі та Гельсінкі. Пані Іванна поділилася своїм досвідом роботи в команді «єврооптимістів» та дала настанову «літньошколяркам» пам’ятати, «що ваше слово, ваша відповідальність, ваша позиція буде, напевно, вашою найбільшою зброєю».
«НА ЖУРНАЛІСТАХ ЛЕЖИТЬ НАДЗВИЧАЙНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ»
— Я вдячна газеті «День» за запрошення. Ви — молоді журналісти — за сприяння цього видання маєте можливість, час і натхнення шукати себе чи продовжувати вдосконалюватися через різні сьогодні існуючі формати. Я вітаю вас із перемогою в цьому конкурсі, який організовує газета «День», а також з тим, що ви хапаєте за комір можливості, що є в Україні. Всі ви — люди молоді і більше часу, ніж ми всі, проводите в різних інформаційних мережах. Ви розумієте існуючі у світі інформаційні можливості, які насправді зовсім далекі до того, до чого ми звикли протягом останніх десятиліть, навіть років. Тож перед нами постало велике завдання вчитися, щоб вміти користуватися тими чи іншими можливостями, або принаймні розуміти тенденції, з якими ми стикаємось.
Думаю, що для вас уже не секрет, що дуже багато чого робиться певними гравцями, аби протиставити правду якимось вигаданим історіям чи тлумаченням. Саме в такий світ хоче нас активно занурити Російська Федерація. Ми зі свого боку намагаємося протистояти пропаганді і ресурсам, які росіяни вкладають у створення викривленої картинку світу, в якому ніхто не довіряє один одному: суспільство -політикам, політики — суспільству, політик — політикам, в якому є хаотичний рух, яким можна управляти тим, хто зацікавлений у відсутності правил, у відсутності права, у відсутності дотримання якоїсь межі, яку ми так довго і так тяжко формували. Очевидно, що нашою відповіддю і зброєю не може бути пропаганда, а правда, яка не завжди проста. Та правда, з якою ми живемо, насправді не дуже приваблива, вона не завжди «біла і пухнаста», а нам, навпаки, доводиться протиставляти її викривленому представленню реальності. Це непросто. Тому це означає, що кожен із нас має дуже багато зусиль витрачати на самоосвіту, на навчання критичному мисленню, на знання і вміння порівнювати, на те, щоб шукати джерела, з якими порівнювати. Вважаю, що на даний момент на журналістах лежить надзвичайна відповідальність, яка бере початки насправді з відповідальності особистої, з розвитку самої індивідуальності, яка є цінністю, і ваш особистий стрижень може гарантувати силу, яку ви використовуєте словом. І від тої цілісності, з якою ви будете підходити до тої чи іншої справи, напевно, буде багато залежати.
Що стосується того, що може віце-прем’єр з європейської та атлантичної інтеграції, то я маю повноваження з координації зусиль різних держструктур з метою узгодження їхніх позицій, аби вийти на рішення, яке би відповідало а) національним інтересам України, б) не заперечувало і виконувало наші міжнародні зобов’язання, зокрема, у галузі європейської чи євроатлантичної інтеграції. І це дає можливості розглядати питання широко, а не з точки зору окремого відомства.
З іншого боку, слабкою стороною цієї посади є те, що у віце-прем’єра немає потужного апарату, на який можна було б спертися, доручити і, відповідно, мати можливість впливу на виконавців у вигляді чи то заохочення, чи догани.
«САМІТ ТА ЙОГО РІШЕННЯ БУЛИ ВЕЛИКИМ ДОСЯГНЕННЯМ ДЛЯ УКРАЇНИ»
Юлія ДОВГАЙЧУК, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:
— У інтерв’ю для газети «День» ви зазначали, що Україна очікує отримати статус партнера з особливими можливостями, але цього не сталося. Чому? Яку тут додану вартість для себе отримала Україна так і не змігши провести засідання Комісії Україна—НАТО?
— Я вважаю, що великою заслугою України є проведення спільного засідання Північноатлантичної ради з Україною та Грузією. І це сталося всупереч спротиву, який чинила Угорщина, аби заблокувати зустрічі високого рівня для нашої країни. Завдяки мудрому і креативному підходу наших дипломатів і готовності партнерів включитися в цю боротьбу нам вдалося провести такий захід, де Україна і Грузія були представлені на рівні президентів. Хоча цього разу не було спільної декларації цього засідання, але була узгоджена країнами-партнерами заява генсека НАТО щодо України. Такі дії свідчать про те, що при бажанні можна знайти можливості, аби досягти важливого для нашої країни результату, обходячи всі перешкоди. Я вважаю, що саміт та його рішення були великим досягненням для України.
Щодо програми посилених можливостей, то йдеться про додаткові можливості для військової взаємодії із силами НАТО. Є кілька моментів, чому нам не вдалося його отримати. З одного боку, в якийсь момент ми, на жаль, навіть побачили спробу окремих країн просувати цю ідею для України на противагу Плану дій щодо членства. З іншого боку, ми маємо всі інструменти, аби проводити реформи, спрямовані на те, щоб бути взаємосумісними з Альянсом. Власне, Річна національна програма під егідою Україна — НАТО дедалі більше схожа на ПДЧ тих країн, які прямували і вже є членами Альянсу. Тому ми можемо вже, не чекаючи формалізації процесу, успішно рухатися вперед. Упевнена, що всі формальності буде значно легше пройти, коли ми зробимо свою домашню роботу і представимо її результати партнерам.
«БАГАТО ХТО НЕ ХОЧЕ БАЧИТИ ДОДАНОЇ ВАРТОСТІ ВІД ЗБЛИЖЕННЯ З НАТО»
Анастасія КОРОЛЬ, Донецький національний університет імені Василя Стуса:
— В Україні ставленням до курсу НАТО часто маніпулювали. Як медіа може допомогти зробити суспільству ґрунтовне рішення?
— Понад півроку тому ми затвердили стратегію комунікації щодо євроатлантичної інтеграції України, а також усі державні бюрократичні процедури для її реалізації. Вони беруть довше часу, аніж би хотілося, але нарешті ми підходимо до практичної стадії реалізації цієї стратегії. Ми вже розробили і затвердили план і навіть оголосили певні тендери на початок проведення робіт щодо цього. Це була моя особиста ініціатива, і вдячна, що колеги її підтримали. Я вважала, що це важливо, бо в нас дедалі більше активізуються намагання відновити міфи про НАТО. Думаю, протягом 2019 року під час виборчої кампанії ми будемо бачити дедалі більшу кількість фейків і маніпуляцій щодо того, що таке Північноатлантичний альянс і чи він Україні треба чи ні, чи нас там чекають чи ні. Але багато хто не хоче бачити доданої вартості від зближення з НАТО і внутрішня полеміка загострюватиметься. Тому я вважаю важливою роботу з боку медіа, щодо надання аргументованого фактажу, а також відповідальне роз’яснення, чому інтеграція в НАТО є важливою, і що це вже дало, дає і може дати в подальшому нашій країні.
«ЗАПОБІЖНИКИ ПОВЕРНЕННЯ ДО РЕВАНШИСТСЬКОГО КУРСУ»
Соломія НИКОЛАЄВИЧ, Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки:
— Сьогодні дуже багато говорять про закріплення курсу на євроінтеграцію до ЄС, НАТО і в Конституції, і зокрема в цьому плані очікується, що Президент внесе відповідний законопроект. Враховуючи це, в мене виникає два питання. Перше — чому виникає занепокоєння щодо необхідності закріплення курсу в Основному Законі? І друге — яка ймовірність ухвалення такого закону, враховуючи те, що восени вже фактично починається передвиборча кампанія?
— Чому? Тому що це може бути одним з запобіжників, щоб ми не повернулися до реваншистського курсу. Апетити до зміни курсу країни будуть дедалі очевиднішими, починаючи з різних популістичних сил, які будуть розповідати, що не все просто в НАТО, не все просто в ЄС, не все просто в західному світі, і нас там ніхто не чекає. Будуть і ті, хто намагатиметься розповісти нам про те, що Україна має покладатися виключно тільки на себе. Так, це прекрасно покладатися на себе, але ми будемо сильнішими, якщо зможемо, покладаючись на себе, мати ще й це коло партнерів, з якими легше досягти реального результату і які теж зацікавлені в тому, щоб були дотримані і міжнародні правила, і гарантована безпека на ширшому просторі, не лише суто на просторі окремої країни. Тому, по суті, це є намагання створити запобіжник, подібно до того, як це було зроблено в Литві з внесенням відповідних поправок до конституційних законів країни, що унеможливило зміну курсу країни, коли до влади в цій балтійській країні прийшли колишні комуністи. Якщо таке рішення буде ухвалено в Україні, то це дасть можливість зберегти незалежно від того, хто потім буде при владі наступні роки, той напрям, у якому ми хотіли б рухатися, і той мандат, який дало українське суспільство дуже дорогою ціною для всіх нас.
Мені здається, що наступна Верховна Рада буде більш розпорошеною і більш клаптиковою, складатися з більшої кількості політичних сил, ніж сьогодні. Тож я не думаю, що при формуванні наступного парламенту буде можливість створити таку коаліцію, яка була створена у ВР VІІІ скликання, коли євроатлантичний курс підтримало понад 300 депутатів. Ми вже бачили проголошення позаблоковості, яке нас зовсім не врятувало від зазіхань агресора. Мені би хотілося, щоб під суспільним тиском ми отримали 300 голосів до проведення виборів із тим, щоб унеможливити розворот у інший бік. Ми іншого такого шансу просто не отримаємо. Ну принаймні в осяжній перспективі.
«БЕЗ РЕФОРМИ В ГОЛОВАХ — МИ НІКУДИ НЕ ДІЙДЕМО»
Iрина ЛАДИКА, Львівський національний університет імені Iвана Франка:
— Що робиться і що ще має бути зроблено, щоб річна національна програма Україна — НАТО стала планом дій щодо членства?
— Річна національна програма приймається щороку. Ми вже працюємо над програмою на 2019-й рік і водночас реалізуємо цьогорічну. Для мене завдання полягає в тому, щоб Річна національна програма наступного року співвідносилася з усіма стратегічними документами, які ми прийняли щодо реформування сектору безпеки й оборони, і щоб вона реально несла стратегічний характер. Протягом останніх двох років ми зробили цікаві і важливі речі. По-перше, ми, нарешті, відійшли від того, коли річна національна програма складалася з простого переліку: міністерство, захід, кількість учасників. По-друге, ми вчимо всіх фахівців, які працюють з річною національною програмою в усіх міністерствах, щоб вони інакше підходили до її формування, щоб вміли співвідносити стратегічні цілі, річні завдання та формувати показники оцінювання їхнього виконання. По-третє, ми вважаємо, що нам потрібно змінити психологію і підходи до обов’язків, до результату, а без цього — реформи в головах — ми нікуди не дійдемо.
Вікторія ГОНЧАРЕНКО, Дніпровський юридичний ліцей:
— Минулого року в Польщі створено неурядову організацію, яка займається виявленням і протидії російській пропаганді — «Центр аналізу пропаганди і дезінформації». Що робиться у нас у цьому плані і чому затримується створення платформи протистояння гібридним загрозам, як це було передбачено на торішньому саміті НАТО?
— У нас насправді відбувається створення платформи протидії гібридним загрозам. Ця платформа передбачає велику роботу щодо взаємодії науково-дослідних інститутів, аналітичних центрів, державних структур, міністерств, Ради національної безпеки й оборони, спецслужб. Ми вже активно готуємося до проведення 7 — 8 листопада цього року першої конференції в Україні, яка буде нашим внеском до роботи платформи Україна — НАТО з протидії гібридним загрозам, де ми зможемо представити досягнення наших і державних структур, і неурядових організацій. Я вважаю, що наша сила в тому, що є повна взаємодія між неурядовими організаціями і державними інституціями.
«МИ ЗАЙНЯЛИ СПІЛЬНУ СКООРДИНОВАНУ ПОЗИЦІЮ»
Ольга КРИСА, Львівський національний університет імені Iвана Франка:
— Угорщина блокує зближення України з НАТО через український закон. «Зупинити цю суперечку здатна сильна українська позиція», — сказав Богдан ЯРЕМЕНКО, голова правління фонду «Майдан закордонних справ» у своєму інтерв’ю. Що заважає нашій державі бути твердою і як ви бачите розв’язання цієї мовної проблеми, викликаною статтею 7 Закону про освіту?
— Якби Україна не займала сильну позицію, то ми свої позиції уже б здали. Тому всі ці маніпулятивні оцінки щодо того, займає Україна сильну позицію, чи ні, все-таки не зовсім коректні. З іншого боку, я вважаю, що Україна протягом добрих двадцяти років недостатньо працювала для того, щоб, маючи в голові національний інтерес, будувати політичну націю українців на основі цінностей суспільства, яке б враховувало й інтереси національних меншин, але разом з тим будувало націю громадян України. Як держава ми пропустили велику кількість дій з боку наших сусідів на нашій території, на противагу цьому не виставляючи жодної державної політики. І я вважаю, що сьогодні ми пожинаємо плоди недолугої політики, яку вели протягом багатьох років. І, до речі, ця політика продовжувалася з часів Радянського Союзу. У даний момент мені імпонує те, що ми зайняли спільну скоординовану позицію: і Президент, і міністр освіти і науки, і міністр закордонних справ, і я, як віце-прем’єр, і народні депутати, відстоюючи політику України. Притому не порушуючи міжнародних конвенцій, поважаючи права нацменшин і не піддаючись на ультиматум будь-якої сторони, включно з Угорщиною. Якби наша політика розвивалась в такому ключі, коли ми керуємось національним інтересом і враховуємо позицію всіх груп, я думаю, нам би все вдалося. Проте на все потрібен час. Нам надто часто кажуть, що Україна є об’єктом політичних дій, а не суб’єктом. Але саме тому, що ми стаємо суб`єктом, такий ажіотаж і супротив це викликає у наших сусідів, стосунки з якими для нас дуже важливі.
Софія ПОСТОЛАТIЙ, Сумський державний університет:
— Повертаючись до теми саміту в Брюсселі. Яку додану вартість отримала Україна й українці під час і в результаті цієї зустрічі? Чому в ЄС бояться прописати умови шляху до вступу України в ЄС, та трактують це як підтримку до євроінтеграції України?
— Україна формулює свої прагнення вступити в ЄС та НАТО у час, коли в цих організацій немає сильного бажання розширюватись. З НАТО трохи легше, Чорногорія торік вступила до Альянсу, а цьогоріч на саміті у Брюсселі відкрили перемовини Македонії. З Європейським Союзом усе складніше, там зіткнулись з міграційною кризою, Брекзітом, економічними труднощами, викликами щодо внутрішньої єдності. Цей час набагато менш сприятливий для України, щоб заявляти про свої євроінтеграційні плани. Ще під час перемовин щодо підписання Угоди про асоціацію європейці не були готові визнати перспективу членства України в ЄС. З іншого боку, усі етапи підписання Угоди про асоціацію, її ратифікацію ми пройшли складніше, ніж будь-хто. До речі, торік нам не вдалося домовитися про те, що фраза про євроінтеграційні прагнення України з Угоди про асоціацію буде частиною Декларації саміту Україна — ЄС. І тому не було спільної декларації за підсумками саміту. Цьогоріч є суттєвий прогрес, ми повернулися до визнання наших прагнень, а зараз — питання в тому, як ми у себе реалізовуватимемо внутрішні перетворення і як буде розвиватися ситуація у самому Європейському Союзі. Від цього залежатиме, наскільки ефективно рухатимемося на шляху євроінтеграції. Хочу зауважити і нагадати: Угоду про асоціацію ми виконуємо не для когось, не для Брюсселя, не для Берліна, не для Парижа. Усе, що закладено в Угоді про асоціацію: зміна законів, правил, процедур, систем, відповідальності, дає можливість створити в Україні систему, яка є взаємосумісною з країнами Європейського Союзу, яка довела свою ефективність для кожного громадянина країн-членів ЄС. Тому це в інтересах наших батьків, наших дітей мати інші можливості тут, щоб бути більш конкурентоспроможними і успішнішими, і багатшими, і розумнішими, і науково підкованими. Тобто це все в наших інтересах. Але маємо бути готові — матимемо далі спротив внутрішній, будемо мати зовнішній спротив. Разом з тим, якщо віримо у те, що робимо — усе вдасться. Але для цього треба вірити і щодня працювати.
«РІШЕННЯ ЩОДО УКРАЇНИ МАЮТЬ ПРИЙМАТИСЯ ЗА УЧАСТІ УКРАЇНИ»
Христина САВЧУК, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:
— 16 липня відбулася зустріч Путіна і Трампа в Гельсінкі, що викликала резонанс не лише в усьому світі, а й в Україні. На вашу думку, які уроки з цієї зустрічі нам потрібно винести?
— Уроки в тому, щоб продовжувати тримати свою позицію і працювати зі своїми партнерами відповідно до зайнятої позиції. Насправді ми бачимо, все, що прозвучало щодо України в той чи інший обмежений спосіб на прес-конференції, свідчить про те, що жодних заспинних домовленостей щодо нашої країни там не відбулося. І це те, на чому ми наполягаємо: будь-які рішення стосовно України мають прийматися за участі України. Підсумовуючи, ніхто і не очікував ніяких ні проривів, ні надзвичайних новин з того саміту. Ми як українці дуже скептичні стосовно того, що можна досягти згоди з Путіним і ще вірити, що він дотримуватиметься свого слова. Ну, але, видно, багато кому необхідно переконатися на особистому досвіді, що це неможливо.
«ЗАЛУЧЕННЯ ЖІНОК — ВРАХУВАННЯ БІЛЬШОЇ КІЛЬКОСТІ ДУМОК ПРИ РОЗВ’ЯЗАННІ КОНФЛІКТІВ»
Яна ХРОМ’ЯК, Київський університет імені Бориса Грінченка:
— Ви обговорювали можливості співпраці з гендерних питань зі спеціальним представником Парламентської Асамблеї ОБСЄ. То яка, на вашу думка, роль жінки у прийнятті рішень, до прикладу у сферах національної безпеки або миротворчої діяльності?
— Існує чудова резолюція ООН під номером 1325, яка якраз і говорить про необхідність більшого залучення жінок до прийняття рішень у сфері національної безпеки. Бо при залученні жінок до миротворчих процесів потенційно існує можливість отримати більш стійкий і успішний результат. Доведено досвідом, що ті мирні угоди, які підписувалися за участі жінок у переговорах, мають тенденцію бути довготривалішими. Залучення жінок означає врахування більшої кількості інтересів, думок більшої кількості груп населення при вирішенні конфліктів. Ми, як Україна, маємо пишатися тим, що у нас є національний план реалізації резолюції 1325. І щось нам вдається, а щось, можливо, і ні. Ми заклали велику кількість важливих здобутків у цей план, зокрема, відкривши військові професії для жінок. Зараз у нас понад 11% жінок у Збройних силах, в тому числі й на офіцерських посадах, що було неможливим кілька років тому. Але це тільки частина великого процесу, який передбачає виконання цього плану.
Окрім того, в рамках цього плану йдеться про конкретну роботу і допомогу жінкам, які перебувають у кризовій ситуації через те, що вони є внутрішньо переміщеними особами (станом на липень 2018 року Мінсоцполітики зареєстровано 1 млн 517 тис. ВПО, з них 2/3 — жінки і діти). Якщо дивитися ширше, всі дослідження говорять про те, що залучення жінок до управлінських рішень не тільки в сфері безпеки й оборони, а й у фінансовій сфері, підприємницькій, урядовій та інших, дає суто економічний ефект — наприклад зростання ВВП. І знову ж таки це — забезпечує певну сталість рішень, їх довготривалість і враховує позицію різних гравців. У нас у парламенті на даний момент 12% жінок. Це — найвищий показний за всю історію України, але це набагато менше, ніж в будь-якій європейській країні і навіть в середньому по планеті. Тому нам є над чим працювати, саме тому ми заклали 30% квоти осіб однієї статі у партійних списках місцевих виборів, але ми не заклали ніяких таких вимог щодо виборів у Верховну Раду України та не передбачили санкцій для того, щоби та чи інша політична партія, яка не виконала цю квоту, відчула наслідки для себе. Сподіваюся, це ще може відбутися навіть перед виборами.
«З ПРИНЦИПОВИХ РЕЧЕЙ КОЛЕГАМ ВДАЄТЬСЯ ПІДТРИМУВАТИ СВОЮ ПОЗИЦІЮ»
Евеліна КОТЛЯРОВА, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:
— Команду «єврооптимістів», які позиціонували себе як політики нового курсу, не можна назвати політиками з незаплямованою репутацією. Наскільки успішним може бути курс «єврооптимізму» з такою командою?
— Я так само належала до міжфракційного об’єднання «Єврооптимісти». До речі, із самого початку це об’єднання творилося не згори. До ВРУ прийшли люди, які шукали однодумців в різних політичних партій, бо ми всі прийшли з різних політичних сил, але разом з тим, з набором цінностей та цілей, які збігалися, тому, я думаю, що це гарний досвід. «Єврооптимісти» ніколи не задумувались як база для окремої політичної сили, тому, можливо, склалися певні хибні очікування від міжфракційного об’єднання. Що стосується репутації, то я не думаю, що вона в когось із єврооптимістів така «заплямована». Це одні з тих людей, чия репутація, якщо хочете, ще не встигла заплямуватися, тому тут я не можу погоджуватися з такими твердженнями. Звісно, в цій команді депутати мають свої погляди — різні люди, різні темпераменти, але ми в більшості поділяємо думку про виклики та проблеми в країні, і це нам давало стимул, щоб не звернути з правильного шляху. МФО далі працює, але, на жаль, що ближче до виборів, то яскравіше видно електоральні інтереси різних представників міжфракційного об’єднання. Хоча, мені здається, що до цього часу з принципових речей колегам вдається підтримувати свою позицію і заявляти про неї як ціннісну цілісну позицію.
Андріана БIЛА, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:
— Як відомо, ви є однією із засновниць Українського кризового медіа-центру. Основне його завдання — надавати інформацію про події в Україні, а також поширювати її в різних регіонах, формувати громадську думку. За 4 роки робити, які успіхи в цієї організації? І чи не вважаєте, що це, можливо, справді хороша альтернатива Міністерству інформаційної політики, яке не виконує на сьогодні своїх функцій?
— Кризовий медіацентр не може бути альтернативою жодній державній інституції. Він так не задумувався, коли ми його створювали. Це унікальний проект, від ідеї до втілення в життя якого минуло 3 доби. Люди були готові працювати безоплатно 24/7. Єдине, ми шукали гроші для оренди приміщення, коли тільки починали, все інше відбувалося безоплатно. Хтось привіз меблі, хтось оргтехніку, хтось забезпечив можливість стрімити. Я вважаю, що це — надзвичайний кейс, який будуть ще вивчати і вивчати, як усе це розвивалося і як створилося. В той момент, нам здавалося, що це на два-три місяці, а потім хтось візьме чи сама держава почне робити щось подібне чи щось інакше, але ми виконаємо свою функцію, поки держава не почне діяти. Потім стало зрозуміло, що це не спринт, а виявився марафон, адже навіть при докладанні надзвичайних зусиль державою ми протистоятимемо дуже потужному ворогові, а тому ми все одно муситимемо робити цю відповідальну роботу громадянського суспільства. Тому з часом центр вже почав перетворюватися на інший майданчик, ширший, з якимись додатковими програмами, з додатковими проектами та напрямами роботи. Тому поки УКМЦ потрібний, він буде функціонувати, я сподіваюся. Ми, коли його створювали, то в статуті УКМЦ записали, що слово КРИЗОВИЙ можна буде потім вилучити. Ми дуже хочемо прийти до того, щоб це був УМЦ і вже не було необхідності мати цього дзвона, в який постійно дзвониш, щоб привернути увагу до України. І насправді зусилля таких організацій як УКМЦ, чи «Інфо Спротив», чи «Стопфейк» поки всі потрібні для того, щоб ми як країна були ефективні. Ніхто нікого не має підміняти, але допомогти державі — зобов’язані, і такі організації роблять це.
Літня школа журналістики відбувається за підтримки Центру інформації та документації НАТО в Україні.
