Критично, професійно, трохи цинічно і з гумором — так про політику лектори Літньої школи журналістики ще не говорили. Днями нашим гостем став Віктор НЕБОЖЕНКО. Досвідчений політолог добре обізнаний у питаннях політичної кухні країни, оскільки працює з українським політикумом ще з часів радянської перебудови. Говорили про складнощі у світовій політиці — як розв’язати геополітичні вузли, про новітню історію України — звідки «ростуть ноги» сучасної політики, оцінили можливості майбутніх кандидатів на президентських виборах — яка ситуація сьогодні тощо. За словами Віктора Небоженка, якою б складною не здавалася студентам політична ситуація в Україні, він оптимістично дивиться на всі труднощі і запевняє: «Якщо будете писати про політику — вас чекають цікаві часи».
«США І РОСІЯ ПЕРЕБУВАЮТЬ У СИТУАЦІЇ ВЗАЄМНОГО СТРИМУВАННЯ»
Христина САВЧУК, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:
— Як ви оцінюєте зустріч Путіна і Трампа в Гельсінкі? Які наслідки можуть бути для України?
— Ані Сполучені Штати, ані Росія не можуть перемогти Україну. Насправді, вони не знають, що з нами робити: США не хочуть втрачати свої можливості в Україні, зрозуміло, не хоче цього і Росія, яка дуже міцно тут тримається. Обидві сторони мають владу «нетто», тобто коли ти не говориш: «Я не хочу». А неможливо вести переговори, коли у вас завдання тільки стримати і не дати іншій стороні чогось досягти. Ось така сьогодні нічия між США і Росією. Останній раз таке було між переговорами Буша-старшого з Горбачовим щодо Східної Європи.
Росія напала на Україну. В результаті вона отримала у себе під боком країну, яка агресивно налаштована проти неї. А інакше і бути не могло. Але найголовніше — після Майдану і війни почала розвиватися українська пам’ять. Це дуже здорово, це один з найбільш потужних політичних чинників, які не видно нашим політтехнологам. Українці почали пам’ятати все і пам’ятати всіх. На нас напали, агресор — Росія. Цей політик обіцяв, але не виконав. Раніше виборці теж не вірили політикам, але швидко забували. Зараз все змінилося. Я в політиці з 1986 року і бачив, як все повторюється з періодичністю в 10—15 років. А зараз я не знаю, що буде завтра в Україні. І це не сумно. Це здорово. Я вам заздрю. За кілька років, коли вам доведеться писати про політику, вона буде дуже яскрава.
Отже, після зустрічі лідерів США і Росії — бойова нічия. Україну ніхто нікому не здав, як це багато хто прогнозував. Це означає, що США і Росія перебувають у ситуації взаємного стримування. І в подальшому щодо України обидві сторони будуть шукати «чорних лебедів», вибуху ситуації. Як тільки тут щось почне рухатися, американці і росіяни відразу викладуть карти. Це алгоритм 2014 року. Тепер так буде завжди. Якщо щось буде відбуватися в Україні — свято любові або свято ненависті, велике весілля або величезний похорон, ми повинні відразу дивитися, як поводяться Росія і США. Вони не будуть сидіти ані хвилини. Чому так відбувається? Тому що ми не настільки багаті, а головне — у нас досі немає власної якісної політичної еліти. Однак це не означає, що вона не з’явиться.
«ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ В РОСІЇ, ЦЕ МАСОВИЙ САДОМАЗОХІЗМ»
Юлія ДОВГАЙЧУК, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:
— Чим став чемпіонат світу з футболу для Росії та Путіна? Адже багато хто вважає, що його проведення дало індульгенції на подальшу агресію. У зв’язку з цим, чекати провокацій і посилення агресії на сході України?
— Ні те, ні інше. Провокації будуть завжди. Це війна. Якщо солдати не воюють, їм дуже важко, вони не можуть стати шахтарями або журналістами. Все одно будуть зіткнення. Хоча я не прихильник збройного звільнення Донбасу і вважаю, що потрібно йти військово-дипломатичним шляхом. Головне — перекрити кордон, а далі справа техніки.
Не буде Росія наступати. Путіну не до цього. Він насторожений, тому що санкції торкнулися найближчого оточення. Крім того, адже Путін не президент, і навіть не бізнесмен. Ось у нас президент — бізнесмен. Він не політик. Схеми, частки, відсотки, переговори... А політику треба зважати на громадську думку, бекграунд, журналістів, психоаналіз... Зовсім інша порція мотивів і страхів. Путін — чекіст, який найбільше боїться, що хтось завербує його дружину, дітей, тещу, двірника... З іншого боку, Росія не боїться жодних санкцій, тому що у неї великий досвід, коли еліта стає багатою, а інша частина населення живе у злиднях, при цьому живе щасливо. Власне, це масовий садомазохізм. Чим важче російським «низам», тим легше еліті, і тим міцніше вони тримаються. У Росії взагалі сьогодні відбувається другий етап сталінської мілітаризації як у 1930-ті роки. Тому Путін боїться не санкцій, а того, що еліту може перевербувати Захід. А це відбувається. Адже американці російську душу знають досить добре.
Захід дозволив провести цей чемпіонат, тому що сам частково гнилий зсередини. Та й ми не така сильна країна, щоб можна було заради нас йти на великі жертви. А частково — Захід все прорахував. Вважають, що Росія завдяки проведенню чемпіонату, тобто «м’якої сили», принизила нас і перемогла Захід. Але це не так. Захід просто показав їм, як можна жити у вільній країні. Тим часом Кремль вдарив по пенсіонерах, маючи намір підвищити пенсійний вік, і по молоді, відбираючи у них свободу. В результаті всі ці люди можуть повернутися проти самої влади. Тому велике свято через якийсь час закінчиться масовим «обломом».
«СЬОГОДНІ ВПЕРШЕ ЗА 25 РОКІВ НЕМАЄ ОЛІГАРХІЧНОГО КОНСЕНСУСУ»
Соломія НИКОЛАЄВИЧ, Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки:
— Сьогодні ми бачимо, що нас оточують сильні авторитарні держави: на сході — Росія, на півдні — Туреччина. На півночі є авторитарна Білорусь, яка залежить від Росії. На заході — Польща і Угорщина, де при владі «праві». А в Україні тим часом дискутується питання про парламентську республіку. Чи зможемо ми за такої форми правління адекватно реагувати на зовнішні виклики?
— Україна сама «вагітна диктатурою». Все йде до того, що буде встановлюватися досить жорсткий авторитарний режим, який дозволяє розмовляти з сусідами такою ж жорсткою мовою. Парадокс полягає в тому, що — так, сьогодні багато говорять про парламентську республіку, але тільки чотири відсотки населення довіряє парламенту. Тому що з 2014 по 2018 рр. нинішня влада упустила можливість і час проводити реформи, коли населення було готове терпіти. Тепер все складніше. У нас можливий або переворот, або реальна революція, або вибори. Будемо сподіватися на вибори.
Евеліна Котлярова, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:
— В інтерв’ю газеті «День» ви заявили: «У «глибинній державі» головні відносини відбуваються по лінії:»свій — чужий», «господар — слуга, піддані». У «зовнішній державі», яка у нас є дуже слабкою, хоча в ній і знаходиться більшість українців, більше працює мораль, право, громадянство». Скільки потрібно часу для того, щоб зруйнувати «глибинну державу», знищити кланово-олігархічну систему?
— Зараз саме час для цього, тому що країна в поганому економічному становищі, плюс війна. А олігархи таку ситуацію не люблять. Коли почалася війна, вони не знали, як себе поводити. Сьогодні вперше за 25 років немає олігархічного консенсусу, тобто вони не мають спільного погляду на майбутнє України, розуміючи, що вичерпали все що можна. Плюс немає єдності серед силовиків, які завжди прекрасно працювали з олігархами. Все це свідчить про те, що розкладається ядро, яке 25 років керувало країною. Начебто це і добре, але це ядро потрібно чимось і кимось заповнити.
«ЯКЩО ПОРОШЕНКО НЕ ПІДЕ НА ВИБОРИ, ТОДІ ВСЕ УСКЛАДНЮЄТЬСЯ»
Ольга КРИСА, Львівський національний університет імені Iвана Франка:
— От саме в березні наступного року буде шанс — в Україні відбудуться президентські вибори. Чого очікувати від цих виборів? Кого ви сьогодні бачите основними і реальними гравцями?
— Це точно буде президент. Офіційно у Петра Порошенка сьогодні 5-8% підтримки, але за допомогою адмінресурсу можна накрутити і 10%. І це точно — Юлія Тимошенко. У неї є все — сильна чоловіча воля, підтримка, ресурси. Хотілося б, звичайно, появи третього кандидата, але поки ... Навряд чи це буде Анатолій Гриценко, тому що він на тлі вольової Тимошенко і сильного Порошенка виглядає як продавець квитків. Люди повинні повірити не твоїм словам, а побачити в них сильний стрижень.
На третє місце може вийти Юрій Бойко, виходячи з можливостей і спираючись на виборців півдня і сходу України. Але видно, що йому це не надто й потрібно, він іде на вибори, тому що це потрібно Москві. Плюс потім за півроку парламентські вибори, які потрібно використовувати для того, щоб провести солідну фракцію до Верховної Ради. Другим на президентських виборах він навряд чи буде. Але це можливо, якщо Путін доб’ється, щоб першими гравцями були Тимошенко і Бойко.
Поки питання залишаються — чи піде взагалі нинішній президент на вибори? Якщо ні, тоді все ускладнюється. Хтось кине гроші на Гриценка, хтось на Ляшка — і почнеться бійка. Тому що Ляшко може тримати села, але не може увійти до міст, там його не переварюють, а Гриценко може кинути меседжі в місті, але йому немає чого сказати в селі.
Дар’я ЧИЖ, Київський університет імені Бориса Грінченка:
— Як ви вважаєте, чи пройдуть вибори з новою Центральною виборчою комісією і за новим виборчим законодавством?
— Якщо Президент Порошенко піде на вибори, то ні. Думаю, скоріше, він піде, але це вирішуватимуть, у тому числі, Путін і Трамп. А якщо не піде, тоді він буде ускладнювати життя всім іншим. І в таких умовах є шанс, що буде нова Центральна виборча комісія і нове виборче законодавство. Я, звичайно, за нову ЦВК, але є ще фактор старих членів комісії, які у нас мають мало не статус міністрів. Я веду до того, що ці не бідні люди будуть триматися за свої крісла до кінця.
«ПРОБЛЕМА УКРАЇНСЬКОГО ПАРТІЙНОГО ЖИТТЯ В ТОМУ, ЩО ЛІДЕР ОБ’ЄДНУЄ В СОБІ ПОЛІТИКУ, А ЦЕ НЕПРАВИЛЬНО»
Iрина ЛАДИКА, Львівський національний університет імені Iвана Франка:
— Чому в Україні за роки незалежності так і не з’явилася реальна політична партія, а виникають лише політичні проекти, які з’являються під вибори або під конкретних політиків?
— Ця проблема існує ще з часів здобуття Україною незалежності, коли політики почали підминати під себе партійну психологію і партійні організації. Ось вам приклад. Пам’ятаю, коли я ще в 1990-ті працював з Олександром Морозом, він був тоді головою Верховної Ради. Сидить в залі три тисячі чоловік — соціалісти, більшість з яких вже розуміли, що потрібно змінюватися. Хтось каже: «Давайте станемо соціал-демократами». Але піднімається Мороз і тут же відповідає: «Я лідер». Йому відповідають: «А ми Вас зараз знімемо». Тоді він питає: «А який у мене рейтинг?». У нього тоді був рейтинг — 10%, а у партії — 3%. Ось ця неправильність — це частина української партійної історії.
Так триває досі. Якщо сьогодні Тимошенко піде з «Батьківщини», то партія розвалиться моментально. Те ж саме з Олегом Ляшком і «Радикальної партією». З Бойком простіше, тому що це російський проект, хоча я поставив би на молодого Євгена Мураєва. Його можна зробити будь-ким: і націоналістом, і сепаратистом. Поки він працює на боці Москви, але якщо завтра з’явиться сильна українська влада, він дуже швидко скаже: «Я багато чого не розумів». Проблема українського партійного життя в тому, що лідер об’єднує в собі політику, а це неправильно.
«ВМІННЯ СЛОВОМ ЗАРОДИТИ ДУМКУ АБО СТВОРИТИ ОБРАЗ — ЦЕ НЕЙМОВІРНО ВАЖЛИВО В ЖУРНАЛІСТИЦІ»
Анастасія КОРОЛЬ, Донецький державний університет імені Василя Стуса:
— Ви маєте великий досвід у політиці, поряд з якою знаходиться журналістика. Якщо проводити паралель з 1990-ми роками і сьогоднішнім часом, чи є прогрес у політичній журналістиці?
— Як не парадоксально, в 1990-х ЗМІ було набагато менше, але якості — більше. Сьогодні навпаки. Журналістика поступово комерціалізувалася, як і політика.
Вміння словом зародити думку або створити образ — це неймовірно важливо в журналістиці. У цьому сенсі вона стала набагато складнішою. Ускладнився аудіовізуальний ландшафт, з’явилася річ, яка вбиває журналістику — це інтернет, зокрема соціальні мережі. Звичайно, зміст — це дуже важливо, але зміст без форми це нічого. Не забувайте про єдність форми і змісту.
Зараз дуже популярна американська журналістика, тим більше, коли багато молоді вчиться на Заході. Американська журналістика за формою нагадує повідомлення агентів, коли вони подають зведення на політиків. Чи є це журналістикою? Так, у поєднанні з оперативністю.
Пам’ятайте, що назва тексту відіграє більшу роль, ніж сам текст. Прочитавши заголовок, люди мають подумати, а що ж ми ще не прочитали?
Ви знаєте, мені б далі не хотілося обговорювати журналістику, тому що ми сидимо в одному з найбільш елітних журналістських підрозділів. Давайте орієнтуватися на «День», який вже 22 роки є прикладом для журналістики.
