Наші читачі знають, що 2019 року газета «День» приділила окрему увагу 450-річчю Люблінської унії, 250-річчю від дня народження Івана Котляревського, двохсотріччю Пантелеймона Куліша, 100-річним ювілеям Омеляна Пріцака та Івана Лисяка-Рудницького.
Але жили ми не тільки подіями давнього минулого, цей рік газетою «День» було оголошено роком 20-річчя президентських виборів в Україні (1999 рік). Не для того, щоб сумувати і говорити про втрачені шанси. А для того, щоб осмислено вивчити уроки. Це найважливіше! Особливо, коли країна знаходиться у стані війни (треба знати причинно-наслідковий зв’язок трагедії). Таке рішення нашої газети є невипадковим і свідомим: адже нагадаємо, що під час виборів-99 «День» був фактично єдиним опозиційним до влади друкованим виданням в Україні й відстоював цю позицію гранично послідовно.
Нас цікавлять два моменти, які роблять події 20-річної давності надзвичайно актуальними. По-перше, як ці вибори змінили Україну. І, по-друге, наскільки їх результати були усвідомлені у середовищі шанованих інтелектуалів та лідерів думок. І по-третє, головне — наскільки в громадському дискурсі засвоєні причини і наслідки, які ми маємо через 20 років. Якраз позиція істориків тут особливо важлива. Хочемо підкреслити і повторити — це не смуток за втраченим шансом. Це політична наука для побудови гідного майбутнього.
ДОСІ АКТУАЛЬНА: ДРУГА ЧАСТИНА ПРЕЗИДЕНТСЬКОЇ ПРОГРАМИ-1999 «УКРАЇНА: НОВА ПАРАДИГМА ПОСТУПУ» (КИЇВ, «АВАЛЛОН», 2001Р.)
«День» звернувся до політиків, експертів, істориків, студентської спільноти, викладачів із проханням відповісти на такі запитання:
1) 20 років президентських виборів 1999 року: ваша позиція тоді й зараз? Чи змінився відтоді ваш погляд на цю подію (для студентів: що ви пам’ятаєте (якщо пам’ятаєте) про ті вибори?
2) Чи поділяєте ви точку зору, що вибори-99 були для країни своєрідним «Рубіконом», важливим рубежем, який визначав, чи використає Україна історичні шанси (як країни Балтії чи Польща), чи законсервує олігархічну систему?
3) Яким стали для країни та держави наслідки вибору, зробленого 1999-го, як очевидні, так і приховані, тривалі, «довгограючі»?
4) Щодо майбутнього — як, враховуючи всі ці наслідки, протистояти вкрай небезпечним викликам, що стоять перед Україною, — і старим, і новітнім?
Адже при владі зараз фактично «політичні внуки» системи, остаточно сформованої у 1999-му.
У другій частині (першу можна прочитати у № 225-226 за 5 грудня 2019-го) пропонуємо вашій увазі думки істориків та експертів.
«ОЧЕВИДНО, У ТОЙ ЧАС УКРАЇНЦІ ЩЕ НЕ ОСМИСЛЮВАЛИ, ЩО ВОНИ ПРОГРАЛИ ВЛАСНУ КРАЇНУ»
Тетяна ОСТАШКО, кандидат історичних наук:
— Із відстані часу історичні події стають більш зрозумілими. Особливо, коли вже нічого не можна змінити, а ти відчуваєш гіркоту від чергового змарнованого шансу збудувати справді незалежну державу. Моє ставлення до програшу демократії на виборах президента 1999 р. абсолютно не змінилося.
Дійсно, результат виборів 1999 р. безповоротно змінив життя України. І якщо тоді ми ще цього не усвідомлювали, то весь подальший розвиток подій це підтвердив. Очевидно, у той час українці ще не осмислювали, що вони програли власну країну. Замість держави, де править закон і шанують загальнолюдські цінності, де головним критерієм дій державних діячів є національний інтерес і професіоналізм, шляхом політичних та медійних маніпуляцій було на десятиліття закріплено режим олігархату.
Як пам’ятаємо, влітку 1999 р., коли точилася гостра політична боротьба на виборах, чотири кандидати (Є. Марчук, О. Мороз, В. Олійник та О. Ткаченко) на зустрічі у Каневі закликали усіх кандидатів до справедливої, чесної боротьби. Вони сподівалися висунути напередодні виборів єдиного кандидата, який би мав більше шансів на успіх. Проте до «канівської четвірки» ніхто не приєднався. Більше того, О. Мороз зруйнував досягнуті домовленості й пішов на вибори самостійно. О. Ткаченко зняв свою кандидатуру на користь П. Симоненка. Це не могло не вплинути вкрай негативно на результат виборів. Незалежний кандидат у президенти Євген Марчук фактично залишився сам на сам із фаворитом президентської гонки — діючим очільником держави Л. Кучмою. Останній не лише мав у руках весь адмінресурс, але й уміло зіштовхував кандидатів, розхитував антикучмівські політичні табори і т.д.
На жаль, тоді, як і в добу Українських національно-визвольних змагань 1917—1921 рр., українська інтелігенція не змогла згуртуватися навколо єдиного кандидата та протиставити компартійно-олігархічному об’єднанню спільного лідера, який би користувався повагою і в Україні, і в Західноєвропейському світі. Амбіції, політична гра, непоступливість низки діячів національного табору завадили їм згуртуватися навколо особи В’ячеслава Черновола. Після його таємничої загибелі провідники національних сил та партій замість об’єднання зазнали згубних відцентрових процесів у своїх лавах і на догоду тодішньому президентові Л.Кучмі вдалися до висунення нових кандидатів. Таким чином, вони знехтували останнім шансом підтримати того, хто мав досвід, можливості та світову підтримку для побудови самодостатньої, міцної держави. Таким у той час був колишній прем’єр-міністр України Євген Марчук.
За двадцять років, що пройшли від виборів 1999 р., можемо констатувати, що Україна фактично опинилася під загрозою реального державного існування. І не в останню чергу тому, що нащадки політичної «еліти», яка виграла зазначені вибори, практично позбавлені національних ознак. Адже їхня власність, родини, капітали давно поза Україною, тому й їхні політичні інтереси в іншій площині. Вони перетворилися на статистів під час прийняття доленосних для держави рішень. Їхні професійні якості ретельно девальвувалися взятим на озброєння гаслом «країні потрібні нові обличчя» спеціально для того, щоб отримати потрібну кількість для тієї чи іншої забаганки провладного сьогодні олігарха. Майбутнє України як і сто, і двадцять років тому залежить від здатності впливової, самодостатньої, хоч і з кожним роком все менш численної, справжньої національної еліти, тих, хто готовий брати на себе відповідальність за дії в України, спроможний об’єднати заради неї свої зусилля, попри амбіції та власну непоступливість колишньому політичному супротивнику. А більш ніяк...
«СВІДОМІСТЬ УКРАЇНЦІВ НА ТОЙ ЧАС БУЛА РАДЯНСЬКОЮ...»
Павло КРАВЧЕНКО, кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії факультету історії, етнології та права Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського, голова ГО «Подільська спадщина»:
— Позиція щодо виборів 1999 року не змінилася. У Кучми практично не було серйозних опонентів. Чорновіл загинув, «канівська четвірка» показала себе далеко не з кращого боку. Як і рухівці. Просто на той час у чинного президента в багажі були речі, якими він вдало скористався: Конституція і грошова реформа. І, звісно, відіграв свою роль популізм: «Це буде інший президент». Люди, як завжди, хотіли дива. Симоненко (я тоді так вважав, і сьогодні теж) не був суперником. Я був упевнений, що він і в страшному сні не бачив себе президентом. Так, просто технічна фігура... Хоча слід сказати, що свідомість українців на той час була більш радянською, ніж сьогодні.
Наслідки виборів 1999-го проявилися дуже швидко: в «касетному скандалі», вбивстві Гонгадзе, інших речах, які свідчили про наступ авторитаризму. Звідси — «Україна без Кучми». Ніхто не знав, якою має бути Українська держава без нього (крім, як завжди, загальних фраз про демократію, право, закон тощо). Люди, як і раніше, жили сподіваннями «на краще», та воно, те «краще», було соціалістичним, совєцьким, як і в багатьох випадках сьогодні. Кучма не міг повернутися в СССР, і тому закономірно його ставленик Янукович не виграв вибори 2004 року. А команда Ющенка відразу ж продемонструвала свою немічність і нерозуміння свого призначення, своєї місії. Як тоді казали, «мільйонери змінили мільярдерів». Я веду це до того, що людям не сподобалося те, що робилося в Україні до 2010 року, і вони знову захотіли «в епоху Кучми».
Сьогодні ми ще не стоїмо перед черговим історичним поворотом. Та це станеться, судячи з подій, дуже швидко. Хочеться сподіватися, що він, новий поворот, буде визначальним у плані Євросоюзу і НАТО. Тут зроблено дуже багато попередниками. Україна, незважаючи ні на що, змінилася за останні п’ять років і продовжує швидко змінюватися. Без перебільшення. Та сподіватися на диво не варто. Порада будь-якій команді при владі: намагатися пояснювати українцям причини і ймовірні наслідки реформ, змін. Без цього сподіватися на підтримку і результат нереально. Реформи реалізуються не стільки чиновниками, скільки мільйонами українців. Уникати популізму. Залучати до роботи професіоналів, а не випадкових осіб, які приносять лише шкоду своїми, вибачте, тупими діями. Зберегти здобутки попередників щодо євроінтеграції. Жодних поступок Росії. А найголовніше завдання, що стоїть сьогодні і завтра — збереження незалежності нашої держави. Без незалежності все інше втрачає смисл.
«...ТОДІ ВІДБУЛАСЯ ВІДВЕРТА ЗРАДА»
Борис КЛИМЕНКО, журналіст, представляє в Україні Iспанське інформаційне агентство ЕFЕ:
— Вибори 1999 року були надзвичайно важливою подією для нашої країни. І те, що в цих виборах взяв участь Євген Кирилович Марчук, давало нам шанс на глибинні й якісні зміни. Його участь надала зовсім інший вимір цим виборам. Коли ми бачили всіх тих людей, які встигали тричі продатися, як-то кажуть, до «першого півня», то розуміли, що потрібна була залізна воля в тому, щоб дійти до кінця і довести справи до того, аби увійти до керівного складу держави і виконати свою програму незалежно від того, хто переможе. Євген Кирилович тоді казав, що його завданням є виконати програму, з якою мене делегували мої виборці й політичні сили, що стояли за ним.
Після цього відбулася низка революцій. У тому числі кривавих. І це симптоматично. Ті вибори стали певною межею і прологом для вже нинішніх трагедій. Люди таким чином намагалися виправити помилки того часу. Пострадянський народ звик до того, що одна й та ж людина керує десятками років. Проте в Україні все виявилося не зовсім так, що є прикладом і для інших пострадянських країн. Все ж таки ми не можемо без свободи. Хоча нам ще треба навчитися нею скористатися, щоб не ходити по колу помилок. Без розбудови держави та державних інституцій свобода стане лише поштовхом до анархії. Утім, у нас відбулося вже шість президентських виборів та багато парламентських. Це показник того, що ми маємо шанс на утвердження демократичного правління.
Чи могли би ми піти шляхом країн Балтії та Польщі? Тут треба усвідомити, що цим країнам світ не лише пробачив борги, а й надав безпрецедентні суми допомоги, які не можна порівняти з допомогою нам. Інша справа, що наша країна постійно розкрадалася перш за все олігархами, які утвердилися саме за часів правління Леоніда Кучми. Тому, нагадаю, коли був реалізований «план Маршала» у поствоєнній Німеччині, там США не дали розікрасти ці кошти. Саме тому нам потрібний жорсткий зовнішній контроль тих коштів, які надаються Україні. Інша справа, повторюю, що це зовсім не ті суми допомоги, які були надані згаданим країнам.
Повертаючись до теми виборів 1999 року, мушу визнати, що нам у певний момент не вистачило саме інтелектуального ресурсу. Інакше б у 1999-му до влади був би обраний зовсім інший кандидат. Тільки зауважимо, що та автомобільна катастрофа, яка відбулася з Євгеном Марчуком, коли він став секретарем РНБО, показала, що могли би зробити з людиною для того, щоб перешкодити йому і далі продовжувати свою політику. Окрім того, тоді відбулася відверта зрада. Я маю на увазі розпад «канівської четвірки», коли єдиним кандидатом від неї був визначений Євген Марчук, а згодом Олександр Мороз вийшов із неї. Що отримав останній? Тепер усі його вважають зрадником, і про нього забули. Його позиції зрештою не стали сильнішими.
«НЕ БУДЕМО ЗАБУВАТИ, ЩО ЩЕ ДО ВИБОРІВ 1999 РОКУ КУЧМА МАЙЖЕ ЗАЧИСТИВ ОПОЗИЦІЮ»
Олександр СОЛОНТАЙ, експерт Iнституту політичної освіти:
— 20 років тому, коли Україна у другому турі президентських виборів обирала між творенням кланового олігархату та поверненням до комуністичного тоталітарного режиму, можна сказати, що Кучма був меншим злом, ніж Симоненко. Звичайно, хорошого вибору ми не мали. Проте був і перший тур, де існували реальні альтернативи діючому режиму та згаданій дилемі між двома бідами. На жаль, ці сили так і не змогли об’єднатися з різних причин, в тому числі і в наслідок зради певних персон. Не будемо забувати, що ще до виборів 1999 року Кучма майже зачистив опозицію. На багатьох були скоєні замахи, які маскувалися під нещасні випадки. Після 1999 року Кучма зачистив опозицію остаточно, в тому числі надавши посади певним особам, зокрема Мороз став спікером парламенту, а Ющенко прем’єром. Таким чином, усі подальші 20 років були фактично продовженням дій Кучми.
Щодо того, чи вважати 1999 рік свого роду «Рубіконом» у нашій новітній історії, то тут звичайно є своя рація. Але вважаю, що першим «Рубіконом» став 1991 рік, після якого так і не була проведена декадебізація та люстрація. Натомість все це було зроблено разом з економічними реформами в країнах колишнього соціалістичного табору. Країни Балтії та Польща пішли іншим шляхом. Ми ж застрягли в минулому. Зараз я переконаний, що необхідно взагалі скасувати посаду президента. Наприклад, є повним абсурдом призначення голів ОДА однією особою. Неминуче ми прийдемо до того, що в областях будуть помилкові призначення.
«У ПЕВНОМУ СЕНСІ ВИБОРИ-99 СТАЛИ «РУБІКОНОМ». АЛЕ НЕ ЗАБУВАЙМО, ЩО ЦЬОМУ ПЕРЕДУВАВ 1994 РІК...»
Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, проректор з навчально-наукової роботи НУ «Острозька академія», лауреат премії-2013:
— Ці вибори не вселяли особливого оптимізму. Так, Леонід Кучма мав серйозних конкурентів. І його рейтинг на початку виборчої кампанії був не на висоті. Але, на жаль, не було єдності в таборі його опонентів і конкурентів. Чимало людей покладали надії на Євгена Марчука. Однак він не став єдиним кандидатом від «антикучмівських сил». Хоча якби він став таким кандидатом, у нього були шанси на перемогу. А так ми отримали те, що отримали. Кучма зумів «переграти» своїх конкурентів. До того ж, на його боці був адміністративний ресурс (що значило дуже багато!), а також він мав серйозну медійну підтримку.
В певному сенсі вибори-99 стали «Рубіконом». Але не забуваймо, що цьому передував 1994 рік, коли президентом України «неочікувано» став Леонід Кучма. Причому за серйозної підтримки російського керівництва. Останньому був невигідним Леонід Кравчук. Занадто той виявився для росіян «хитрим». Ліпше було мати справу зі своїм «простим» чоловіком. Ось і була зроблена ставка на Леоніда ІІ, тобто Кучму.
Переобрання Кучми остаточно закріпило побудову олігархічного капіталізму. Свого часу про цей капіталізм так написав гетьман Павло Скоропадський: «Я не сумніваюся, як і не сумнівався раніше, що всякі соціалістичні експерименти, якби у нас уряд був соціалістичним, повели б негайно до того, що вся країна в шість тижнів стала б здобиччю всепожираючого молоха-більшовизму. Більшовизм, знищивши всяку культуру, перетворив би нашу чудову країну на висохлу рівнину, де з часом усівся би капіталізм, але який!.. Не той слабкий, м’якотілий, що тлів у нас досі, а всесильний Бог, у ногах якого буде валятись і плазувати той самий народ». Здається, краще не скажеш.
Хотілося би бути оптимістом і тішити себе думкою, що ми якось здолаємо систему олігархічного капіталізму й побудуємо країну з нормальною ринковою економікою, де існуватиме реальна демократія й поважатимуть права простої людини. Здається, учасники і помаранчевої революції, й Революції Гідності мали такі сподівання. Однак нинішні політичні реалії не вселяють оптимізму. Радше, навпаки...
«ДЛЯ МЕНЕ ГОЛОВНИМ НАСЛІДКОМ Є ДЕГРАДАЦІЯ ІСТЕБЛІШМЕНТУ, ПРАВЛЯЧОЇ ВЕРСТВИ В УКРАЇНІ»
Юрій ШАПОВАЛ, доктор історичних наук, професор:
— Мій особистий погляд на вибори-1999 за ці роки не змінився. Як і тоді, я вважаю, що це були облудні й маніпулятивні вибори, а «комуністична загроза» в образі Петра Симоненка була створена штучно для того, щоб ґарантовано провести Леоніда Кучму на другий термін. Нагадаю також, що через зловживання на тодішніх президентських виборах МВФ тимчасово призупиняв свою допомогу.
Це був «Рубікон» лише в певному сенсі, а саме в сенсі поглиблення і закріплення «надбань» першого кучминого терміну. Нагадаю, що у 1996 — 1998 роках почалася масштабна приватизація промисловості. Найбільше вигравали після виборів «діти Леоніда Даниловича», себто олігархи і «червоні директори». Вони придбали величезні підприємства за копійки. При цьому маніпулювали приватизаційними ваучерами, викупленими у робітників за безцінь. Уже в амплуа приватних власників ці нові капіталісти не переймалися збільшенням обсягів виробництва. Вони «вдало» заробляли на державних дотаціях і пільгах.
Ці нувориші (чи то пак «бізнесмени») дедалі твердіше почувалися (і тепер почуваються!) в політиці, що в принципі для притомної країни неприпустимо.
Можливо, я помиляюсь, але для мене головним наслідком є деґрадація істеблішменту, правлячої верстви в Україні. Сформувався керівний прошарок, у якого немає стабільної (не говорячи вже про національну) ідеології. Сформувалась еліта, яка має стабільні (тобто приватні) інтереси. А обстоювати ці інтереси можна у будь-якому куточку земної кулі. Щоправда, допоки тебе не спіймають аж занадто обтяжені повагою до законів американці, німці, швейцарці, австрійці тощо.
Майбутнє я бачу лише у форсуванні формування громадянського суспільства, у створенні здорової атмосфери недовіри до будь-якої влади і перманентного тиску на неї. Навіть обираючи ту чи іншу владу, ми не маємо права сліпо вірити в неї, а тим більше «любити» її.
Черчилль колись казав: «Ціна величі — відповідальність». Це також і про владу, якщо ти береш її, уособлюєш її. У 1999-му Леонід Данилович пообіцяв, що ми побачимо «іншого» Кучму. Це замість того, щоб ми побачили направду іншого президента (наприклад, Євгена Марчука). Не зміг стати іншим і Петро Порошенко. Відтак, «маємо те, що маємо». Нехай це не завадить усім нам бути вимогливими до влади і — нарешті — подолати ту «кордоцентричність» (емоційність), яка так зашкодила на виборах шостого президента України.
