Часто нарікаємо: мовляв, замало у нас в Україні духовних авторитетів! Проте чи часто замислюємось над тим, що реальні, правдиві, нефальшиві духовні авторитети, поза сумнівом, були, є й будуть, але за однієї неодмінної умови: суспільство має бачити їх, підтримувати їх, робити крок назустріч таким людям, аби наслідувати їхній приклад. А це значить — робити духовні зусилля, часом досить-таки важкі та болісні, працювати над собою; це — нелегкий труд, адже ніхто й ніколи не піднесе нам спадщину, напрацьовану моральними авторитетами (в муках, стражданнях, боротьбі з собою) на «тарілочці з блакитними візерунками». Це, щонайменше, ілюзія, цього не буде; не таким легким є шлях до Шевченка та Лесі Українки, Франка та Довженка, Стуса та Андрея Шептицького, Любомира Гузара та Йосифа Сліпого...
Саме духовному подвигу, великому служінню Господу й власному народові кардинала Йосифа Сліпого (у світі — Йосиф Коберницький-Дичковський, 17. 02. 1892-07. 07. 1984), Верховного Архієпископа Львівського, Предстоятеля Української Греко-Католицької церкви, була присвячена зустріч у Київському центрі Українського Католицького Університету з президентом цього закладу, єпископом Паризької єпархії УГКЦ владикою Борисом Гудзяком. Захід воістину потрібний, насичений і змістовний — бо йдеться справді про одного з найвищих моральних авторитетів України ХХ століття (мільйони наших людей лише тепер починають осягати масштаб особистості Кардинала Сліпого), а владика Борис мав щастя особисто знати Подвижника в останні роки його життя, коли Кардиналові було вже близько 90 років й він, відчуваючи, що часу для здійснення задуманого залишається мало, прагнув не марнувати даремно жодної хвилини.
Для тих читачів, котрі ще недостатньо знають про Йосифа Сліпого, надамо дуже стисло відомості про його життя. Народився Йосиф Коберницький-Дичковський (за переказами, «Сліпий» прозвали його далекого предка, котрому цар Петро наказав виколоти очі за підтримку гетьмана Івана Мазепи!) у селі Заздрість Теребовельського повіту на Тернопільщині у багатодітній, глибоко релігійній селянській родині. З дитинства обдарований хлопчик плекав у собі дві мрії: стати професором гуманітарних дисциплін та священиком. Коли Йосипу було 11 років, із ним познайомився митрополит Андрей Шептицький, котрий заопікувався долею майбутнього Предстоятеля УГКЦ й був його духовним вчителем, керманичем та наставником аж до власної смерті в листопаді 1944 року (саме Йосип Сліпий став його наступником). Молодий Йосиф здобув ґрунтовну освіту в Інсбруку та Римі (до цього в 1911 році з відзнакою закінчив Тернопільську українську гімназію). 1917 року митрополит Андрей висвячує Йосифа Сліпого на священика; 1922 року Йосиф стає професором Греко-Католицької Львівської духовної семінарії; 1929 року — ректором Львівської богословської академії. У грудні 1939 року, під час радянської окупації, митрополит Андрей висвятив Йосифа Сліпого на єпископа (таємно) з правом наступництва. При цьому митрополит сказав: «Нам потрібна людина, яка за жодних обставин не зламається».
По смерті Андрея Шептицького 1 листопада 1944 року Йосип Сліпий перебрав провід над Галицькою митрополією. Заарештований, разом з іншими ієрархами УГКЦ, 11 квітня 1945 року за таємним наказом Сталіна та Берії. Рішуче відкинув пропозицію «перейти у Московське православ’я», за що було обіцяно не лише визволення, але й високу посаду в Московській патріархії (аж до найвищих!), бо, як заявив Йосиф Сліпий, «я не зраджу своєї Української переслідуваної церкви». Відбув 18 років заслання (1945—1963) у таборах Сибіру та Мордовії. Під час ув’язнення тяжко хворів, двічі перебував на порозі смерті, сильно обморозив ноги. Проте саме у ці роки ним було написано фундаментальну багатотомну «Історію Вселенської Церкви в Україні», котра таємно передавалася для публікації за кордон.
Був звільнений М. С. Хрущовим у лютому 1963 року за клопотанням Папи Римського Івана ХХІІІ та президента США Джона Кеннеді. Останні 20 років життя провів у Римі, відвідавши, втім, з пастирськими поїздками всі континенти Землі. У січні 1965 року папа Павло VI звів його у сан Кардинала. Попри поважний вік, розгорнув надзвичайно активну й самовіддану духовну діяльність зі створення парафій та осередків УГКЦ в цілому світі. Зоорганізував Український Католицький Університет святого Климента (1963 рік), за його сприяння було побудовано Собор Святої Софії у Римі (1969 р.). 1978 року під час зустрічі з Папою Іваном Павлом ІІ (аудієнція на честь вступу Понтифіка на престол) Первосвященик, виявивши повагу до Йосифа Сліпого, підвівся й сам підійшов його привітати, що суперечило протоколу.
Ось про таку людину згадував й розповідав владика Борис Гудзяк (до речі, зустріч мала назву «Що про Вас одного дня скаже історія?»). Спробуємо гранично лапідарно викласти найважливіші його думки.
1. То була жива людина, не ікона. Але людина, яка була свідком й учасником великих баталій ХХ століття — баталій супроти тоталітаризму, який прагнув перетворити людину на біомасу або й взагалі знищити її. Йосиф Сліпий вистояв у цій боротьбі, й така сила духу є великим закликом і уроком для нас.
2. Він приїхав до Рима у віці 71 року (Хрущов сподівався, що Сліпий після пережитого довго не проживе), приїхав «без нічого», якщо говорити у вульгарно-матеріальному сенсі (не мав абсолютно жодного майна або грошей). Але він «дістав нове життя» у Ватикані, як сам говорив, хоч і втратив в ув’язненні 18 кращих років життя. При цьому дуже не любив говорити про особисте страждання і терпіння, думаючи і говорячи про страждання і терпіння цілого українського народу.
3. Був надзвичайно вимогливим і до себе (передовсім) і до свого оточення. Виглядав, як хтось, хто виступає прямо зі сторінок Біблії, як біблійні патріархи (правдиві, неканонічні). Часто шкодував, що був із кимось занадто лагідним — і ніколи не жалів, якщо був із кимось занадто строгим.
4. Проте якщо ти довірився йому, якщо ти гідно працював, то він, хоч міг дуже жорстко тебе критикувати, однак ніколи тебе не зраджував, захищав навіть перед дуже впливовими людьми. За що я особисто дуже вдячний йому: його життя кардинально вплинуло на моє. Якщо б не він, я не стояв би тут перед вами.
5. Постійно закликав: «Великого бажайте!» Цей його заклик, так само, як й інша, дуже важлива думка: «Єдиний капітал українців — власна гордість і постава», має бути обов’язково почутий, і почутий саме зараз. Можна сказати, що Йосиф Сліпий був лицем українства у світі та Європі, навколо нього створювалась українська ідентичність. Він, як ніхто, вмів мобілізувати молодь, бо давав тобі дуже складну, виснажливу навіть, але життєво необхідну, конкретну ціль.
6. Його безмірно хвилювало: що скаже про нас Історія? То була абсолютно віддана людина, яка мала дуже глибоке спілкування з Богом. А спілкування з Богом — це передовсім уміння слухати... Тоді через велике таїнство буття відкривається таїнство інших людей. Не був позбавлений власного «его» (воно є в кожної людини), але, з дитинства привчивши себе до щоденних молитов й оповідей перед Господом, отже, до самодисципліни, спромігся через щирість, чесність і відвертість приборкувати це «его» у собі.
7. Як духовним отцем Йосипа Сліпого був митрополит Андрей Шептицький — так само особисто Кардинал був духовним наставником багатьох і багатьох служителів і діячів УГКЦ. І серед них (а, може, перш за все) — Блаженнійшого Любомира Гузара, якого ми щойно втратили й якого він, належно оцінивши, після багатьох років тісного духовного спілкування, висвятив на єпископа ще 1977 року (хай навіть без формальної згоди на це Папи Павла VI). Оце й є та життєдайна естафета моральних авторитетів, яка винятково важлива для України.
8. Сьогодні Шептицький і Сліпий — буквальне їх відтворення! — практично неможливі в Україні, як неможливий, приміром, Уїнстон Черчілль та інші велетні такого масштабу. Але ми не просто можемо, але й маємо виконувати святий моральний обов’язок: у цілком інших обставинах історії навчатись у них, наслідуючи не зовнішню «букву», але внутрішній «дух» їхнього життєвого подвигу.
***
Кардинал Йосип Сліпий і зараз закликає нас: «Великого бажайте!» Він терпіти не міг лінюхів, нероб, підганяв своїх помічників учитися, захищати наукові роботи. Та, попри свою зовнішню суворість (та ще й був людиною величезного, майже двометрового зросту), завжди випромінював природну духовну радість. Ніколи не дозволяв цілувати собі руки: «Не цілуйте рук каторжника. Я не потребую поцілунків. Краще виконайте свою роботу». А на його єпископському гербі був накреслений славетний латинський вислів: Per aspera ad astra — «Крізь терни до зірок»...
