Імператор Австрії, король Угорщини, король Богемії, король Хорватії та Славонії, король Галіції і Лодомерії (увага: це вже наші західноукраїнські землі!)... Усі ці громіздкі та розкішні титули належали людині, котра, будучи вже дуже старою й вельми хворою, у віці 86 років, майже 100 років тому, 21 листопада 1916 року, в розпал Першої світової війни, залишила наш земний світ.
Постать Франца Йосифа І (народився 18 серпня 1830 року у Віденському палаці Шенбрунн, вступив на імперський престол 2 грудня 1848 року, під час революційної «весни народів», що не оминула й Австрію, як певною мірою компромісна кандидатура, й посідав цей престол 68 років, аж до смерті), з плином таємничого, безжального часу дедалі більше повивається таким собі «рожевим» серпанком «солодкої міфології». Особливої популярності ця міфологія, і це зрозуміло, набула на землях Галичини й певної міри Буковини. Мовляв, перед нами — чудовий приклад мудрого, незлобного й відповідального державця, що майже 70 років (!), не покладаючи рук, працював задля міжнаціональної та соціальної гармонії на теренах ввіреної йому Дунайської (вона ж Австро-Угорська, вона ж Габсбургська) монархії. Працював, попри численні біди, лиха й прикрощі в особистому житті. Єдиний син і спадкоємець трону, кронпринц Рудольф, 1889 року за й досі доволі заплутаних обставин застрелився у замку Майєрлінг, вбивши перед цим свою кохану жінку Марію Вечера — а за іншою версією, став жертвою ретельно спланованої політичної змови, що імітувала самогубство спадкоємця трону. Ще значно раніше, 1867 року, брат імператора, Максиміліан, який проголосив себе «імператором Мексики», був розстріляний тамтешніми республіканцями на чолі з Беніто Хуаресом. 1898 року дружина нашого героя, імператриця Єлизавета Баварська (красуня, розумна й освічена жінка) — вбита у Женеві італійським анархістом Луїджі Лукені.
І, нарешті, трагічна не лише для Франца Йосифа, але й для Європи та світу подія. Спадкоємця імперського трону, племінника імператора ерцгерцога Франц-Фердинанда (загиблий Рудольф не мав дітей) разом із дружиною було застрелено у Сараєві (анексована Францем Йосифом територія Боснії) сербським націоналістом Гаврилом Принципом. Це вбивство, що сталося 28 червня 1914 року, стало політичним приводом для початку Першої світової війни. 84-річний монарх, власне, не був аж так войовничо налаштований, спочатку запевняв іноземних послів, що прагне розв’язати кризу мирним шляхом, але... Тиск кайзера Вільгельма (потужного, домінантного союзника), злива ультиматумів та контрультиматумів, мобілізації та контрмобілізації, апломб Росії — «захисника слов’ян» — і непоправне сталося. Ані Франц Йосиф, ані його Дунайська монархія не переживуть цієї війни...
Проте повернемося до «файного» й «теплого» міфу про цісаря Франца Йосифа. Де тут історична правда, а де ілюзії? Знаний історик, професор Ярослав Грицак вважає, що такий міф — «це є ностальгія за добрими старими часами, у першу чергу ностальгія за стабільністю. Цю ностальгію ми відчуваємо зараз в усьому світі, навіть у Америці в контексті обрання Трампа. Світ стає все більш неспокійним, все більш загрозливим і все більш непередбачуваним. На противагу цьому ХІХ століття — це час спокою, майже 100 років безпрецедентно довгого миру, від часів Наполеона до Першої світової війни. Війни були, але маломасштабні, які не витримували порівняння зі страхіттями Тридцятилітньої (1618—1648) чи Семирічної (1756—1763) війни, а тим більше Тридцятилітньої війни ХХ століття (1914—1945)» (останній термін — це авторська концепція пана Грицака. — І. С.). І далі: «ХІХ століття — це час, коли література була великою, віра у прогрес безмежною, а злочини здійснювалися і розкривалися вишукано та зі смаком. Символами цього великого спокою були дві фігури: королева Вікторія в Британії (була при владі у 1839—1901 рр. — І. С.) та Франц Йосиф в Австро-Угорщині. Вони правили майже половину ХІХ століття, якщо рахувати це століття з 1789-го по 1914 р., тому самі стали символом стабільності».
Професор Грицак уточнює й доповнює свою думку: «Я не кажу, що так насправді було. Біографія Франца Йосифа нагадує, якими неспокійними були його часи. Він прийшов до влади на хвилі європейської революції 1848 року, вів і програв декілька воєн (передовсім бісмарківській Німеччині. — І. С.), майже всі його близькі, включно з братом, жінкою і сином, загинули трагічно, і на старості літ він залишився самотнім. Але усі ці його особисті проблеми і трагедії бліднуть на тлі того, що сталося після його смерті. Як хтось дуже добре сказав з істориків, Австро-Угорська імперія не була зразком ефективності й могутності — але вона була набагато краща за все те, що настало за нею у ХХ столітті». І далі історик наголошує на тому, що «наша пам’ять є дуже коротка і вибірлива. Скажімо, ніхто зараз не пам’ятає ті втрати, які понесли галицькі українці, чи тодішні русини, в битві при Сольферіно, коли австрійська влада прагнула протистояти незалежності Італії від Дунайської монархії (1859—1860 рр. — І. С.). Це були величезні втрати — набагато більші, ніж ми тепер маємо в АТО. Цікаво уявити, до речі, як образ «Гіталії» увійшов тоді в український фольклор як щось дуже негативне. Але зараз ніхто не пов’язує образ Франца Йосифа з цими втратами. Наскільки знаю, про ці втрати вже «не пам’ятали» у міжвоєнній Галичині. Є спогади, що навіть довго після його смерті старші жінки-галичанки тримали портрет Франца Йосифа у своїй скрині серед найдорожчого, що у них було», — резюмує Ярослав Грицак.
А тепер декілька зауваг до образу Франца Йосифа як людини (до речі, чехи звали цього монарха Starei Franz Prochazka — «Старий Франц — любитель прогулянок»). Імператор піднімався дуже рано: вже о четвертій ранку він був на ногах, одягав генеральський мундир, пив чашку кави й ставав до державних справ, що ними займався аж до 10-ї ранку із дивовижним працелюбством й ретельністю. Потім відбувались аудієнції та наради з міністрами. Він ніколи не проводив колегіальних засідань Ради міністрів, але завжди спілкувався з кожним міністром окремо. О першій годині дня наставав час сніданку. Його сервірували безпосередньо у кабінеті імператора, щоб праця його не припинялася. О третій імператор, як правило, завершував свої справи. Після прогулянки Франц Йосиф виїздив подивитись, що робиться у Відні. О шостій вечора він повертався до палацу Шенбрунн та обідав (чи вечеряв?) у вузькому колі наближених людей. О пів на дев’яту імператор завжди йшов спати. Цей «залізний» порядок денний не порушувався впродовж десятиліть. Тепер кажуть, що австрійці, угорці та чехи рано прокидаються й рано лягають спати, бо «жайворонок» Франц Йосиф привчив їх до цього...
