Цю миловидну жінку добре знають вінничани і пам’ятають вояки-старожили батальйону «Айдар», який воює на сході України. Знайомі з нею і в інших армійських підрозділах, які беруть участь в Операції об’єднаних сил, а в день народження її телефон «розривається» від вітань із Донбасу.
Знайомтесь: Світлана Бевз. Викладач спеціальних технічних і математичних дисциплін Вінницького національного технічного університету (ВНТУ). Багато часу приділяє науковій роботі, зокрема, працює над докторською дисертацією, маючи близько 200 наукових праць. І незважаючи на таку завантаженість, ця тендітна жінка знаходить час, сили й можливості допомагати українським воякам, котрі боронять рідну землю від нашестя «старших братів». А почалося все влітку 2014-го...
— Коли в Криму з’явилися «зелені чоловічки», а на Донбасі почали підводити голови різні покидьки-сепаратисти, ми з чоловіком зрозуміли: на Україну чекають драматичні події, — говорить Світлана Бевз. — Щоб їм протистояти, потрібно було мати хоча б елементарні навички поводження зі зброєю. Тож протягом усієї весни 2014 року — за сприяння Вінницької самооборони — ми з чоловіком опановували військове ремесло, зокрема, вчилися стріляти з... пневматичної зброї.
Тоді, пам’ятаю, всі теленовини, газетні сторінки рясніли повідомленнями з Донбасу, де Українське військо спільно з добровольчими підрозділами вело важкі бої за звільнення окупованих міст і сіл. Тоді ми з Сергієм вирішили теж податися на схід. Мій чоловік на той час працював заступником начальника служби програмного супроводу ПАТ «Вінницяобленерго», я навчалася в докторантурі Вінницького національного технічного університету, тож ми обоє знали, що мобілізації не підлягаємо. Але не могли залишатися осторонь і пішли добровольцями на фронт.
— Ви ж знали, що там на кожному кроці чатує смерть і це можуть бути квитки в один кінець...
— Звісно, ми ж дорослі люди. До того ж, на той час у нашому місті вже попрощалися з кількома загиблими вінничанами. Сергій, пам’ятаю, тоді сказав: чому одні повинні воювати, а інші, молоді і здорові, мають відсиджуватись по оселях? Це був досить прозорий натяк, що й він вирішив іти на війну. Але це було наше спільне рішення. Ми почали готуватись до виїзду на фронт: займалися спортом, стрільбою з пневматичної та вогнепальної зброї, багато читали спеціальної літератури, працювали з інструкторами.
Не переповідатиму всіх подробиць — скажу лише, що вже 17 липня ми були в розташуванні добровольчого батальйону «Айдар», де, пройшовши короткотермінову підготовку, стали розрахунком зенітної установки, виготовленої ще 1952 року. Командиром зенітного розрахунку призначив мене командир штабу!.. Крім того, я була медиком для нашої 27-ї Вінницької сотні Майдану в «Айдарі».
— Літо 2014-го видалося спекотним. І не лише в прямому розумінні цього слова: на нашу територію зайшло кілька російських батальйонно-тактичних груп. Як вистояли?
— До чергового перемир’я, 5 вересня, ми брали участь в активних бойових діях, на наших очах гинули десятки хлопців, а сотні діставали тяжкі поранення. Якби хтось сказав, що моє жіноче серце витримає біль від цих втрат, я б тоді не повірила. Але, як бачите, я витримала. Можливо, через те, що, закриваючи їм очі, розуміла: потрібно воювати і за себе, і за них. Тоді жорстокі бої точилися під самим Луганськом. Ми зайшли на його околиці. Взяли в оточення місто, очікували на підмогу від наших Збройних сил. Нам потрібна була тоді лише команда: «Вперед!». Але на жаль, була інша команда: «Відступати»...
— Ви захищали Луганський аеропорт?
— «Айдар» разом з 80-ю бригадою захищали Луганський аеропорт. Наш зенітний розрахунок на позиції «Титан» захищав підступи до аеропорту. Отримавши наказ здійснити ротацію, наша група відійшла до м. Щастя. «Урал» 24-ї механізованої бригади, який перевозив зенітну установку та боєкомплект до неї, було підірвано проросійськими сепаратистами під час бою. Тому ми залишились на бойових позиціях, чекаючи на підтримку від своєї групи. Згодом, разом з айдарівцями вийшли з оточення і зберегли ЗПУ для подальших бойових дій. Потім наш зенітний розрахунок здійснював оборону Луганської ТЕЦ та м. Щастя. Словом, робили свою буденну справу...
— Після повернення із Донбасу ви активно зайнялись волонтерством, допомагаючи нашим воякам. Зокрема, створили при своєму університеті Центр волонтерської допомоги. Розкажіть детальніше про цей напрямок діяльності.
— За цей час нами здійснено понад 50 особистих поїздок і ще понад 200 поїздок волонтерів нашого волонтерського центру в зону проведення АТО-ООС до бійців з гуманітарною допомогою: лише протягом минулого року ми разом з чоловіком та вівчаркою Баді здійснили 11 волонтерських поїздок до місць бойових дій, відвідали десятки підрозділів Збройних сил України, Національної гвардії, Української добровольчої армії, Добровольчого українського корпусу «Правого сектору», батальйону «Айдар», добровольців Грузинського легіону, побували на трьох бойових ротаціях у підрозділах ДУК ПС поблизу Авдіївки. Побували з волонтерською допомогою у військових госпіталях, де лікуються поранені вояки, також у школах-інтернатах, дитячих будинках, будинках для престарілих.
Із 2015-го під дахом Вінницького національного технічного університету виготовляються борщові заправки у вакуумованих пакетах, різні смаколики, якими частуємо як бійців, так і дітей-сиріт. Наші викладачі разом зі студентами виготовляли пічки-буржуйки, які обігрівали в зимову пору солдатські бліндажі. У виші функціонує «Скринька доброти», до якої всі охочі приносять гуманітарну допомогу. Ми передавали бійцям теплий одяг, взуття, медикаменти, продукти харчування, 30 тонн води, комп’ютери, принтери, телевізори, військове спорядження та форму, берці, три електричних генератори, понад 20 приладів нічного бачення, два тепловізори і два безпілотники.
— Волонтерський центр, який ви очолюєте, носить ім’я Олександри Бурбело — наймолодшого члена Національної спілки письменників України...
— Олександра — моя донька, життя її обірвалося, коли їй було лише 15 років. Вона була дуже талановитою і працелюбною: незважаючи на юний вік, написала багато прозових і поетичних творів, виданих у десяти збірках. Дівчинка була надзвичайно доброю і чуйною, завжди готовою допомогти всім, хто того потребував — як дітям і дорослим, так і тваринам і рослинам, сприймала чужий біль як свій.
— Які проекти ви реалізували поза межами Донбасу?
— «Воїни світла» та «Вогнем пульсує війна» — одні з них. Реалізуючи їх, ми організували для бійців, які перебувають у військових госпіталях та реабілітаційних центрах, десятки концертів. За нашого сприяння відбулося чимало зустрічей студентів університету і школярів з вояками АТО-ООС, а також виставок військово-патріотичного спрямування в обласній філармонії, обласній бібліотеці, університетах і школах, які відвідали тисячі вінничан, видали книжки поетів України «Воїнам світла», Олександри Бурбело «Рідній Україні» та Сергія Брайляна «Молитва за Україну», в яких розповідається про Україну, скіфів і славетних українських козаків, а також про події на Донбасі й тих, хто захищає нашу країну. Провели також благодійні ярмарки, а отримані від них кошти спрямували на придбання найнеобхіднішого для наших солдатів.
До Днів солдатських матерів разом з ветеранами Антитерористичної операції Юрієм Киселем, Василем Любунею, Ігорем Великохацьким ініціювали і провели заходи із вшанування всіх матерів Вінниччини, чиї сини склали свої голови на цій неоголошеній війні. Ми, зокрема, запросили цих згорьованих жіночок до Вінниці й нагородили їх медалями «Лагідна сила» і «За незламність духу» та орденом Матері. У Києві з побратимами-айдарівцями організували і провели заходи із вшанування пам’яті загиблих айдарівців — вихідців із Київщини, зокрема, провели молебні в Михайлівському соборі та на цвинтарях, де вони поховані.
Крім цього, спільно зі своїми побратимами-айдарівцями беремо участь в організації та проведенні патріотично-виховних уроків для молоді «Заміновані вірністю». Допомагають нам у цьому Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Т. Шевченка» й Міжнародний продюсерський центр «Форпост».
— Що це за проект «Заміновані вірністю»?
— Його реалізація розпочалася ще 2016 року, коли я брала участь у зйомках документального фільму, присвяченому майданівцям і добровольцям, котрі 2014-го стали на захист країни. У ньому йдеться також про жорстокі бої 2014 року, наші втрати. А ще — на противагу цьому жахіттю — про життя на мирній частині України. Увага глядача акцентується й на тому, що багато хто «забув» про війну, яка забрала вже понад 12 тисяч людських життів. Цей фільм розповідає і про героя Майдану, добровольця батальйону «Айдар» і першого «двохсотого» із цього підрозділу — Рустама Хамраєва. До речі, в боях з ворогом загинуло понад 100 «айдарівців».
— Де можна побачити цей фільм?
— Його демонструють на багатьох каналах республіканського і регіонального телебачення. Здебільшого напередодні Днів Незалежності, Захисника Вітчизни. Нещодавно демонстрували його бійцям батальйону «Айдар», а також дітям-сиротам Миколаївського дитячого будинку, що на Донеччині, студентам Донецького національного технічного університету, який тимчасово перебуває в місті Покровську.
Крім того, кадри з фільму неодноразово демонстрували на зустрічах з дітьми в Колонній залі Київської міської державної адміністрації, у вінницьких загальноосвітніх школах, Вінницькому національному технічному університеті, Подільському науково-технічному ліцеї для обдарованої молоді на уроках мужності.
— Ви й ваші колеги буваєте не лише у військових підрозділах?
— Так, ми відвідували і продовжуємо відвідувати вихованців Маріупольської, Новгородської, Торецької, Костянтинівської, Новожеланівської та Щастинської шкіл-інтернатів, вихованців дитячих будинків у Святогірську, Краматорську, Миколаївці, Покровську, Часовому Яру. Звичайно, що не з пустими руками. Наприклад, закуповуємо для них підручники, шкільне приладдя й інші корисні речі. Так, дітям Новгородської школи-інтернату ми закупили 100 новеньких жилеток-дубляночок на овчинці. Діти були щасливі з того, що отримали персональні подарунки. Дівчатка, зодягнені як снігуроньки, не могли натішитись обновкам. Також дітям часто привозимо різні смаколики, іграшки, книжки, вишиванки, одяг і взуття, влаштовуємо концерти для дітей.
— Мені розповіли, що із Донбасу ви привезли німецьку вівчарку, котра і досі мешкає у вас.
— Звати цю собаку Баді. Першим її господарем був уже згадуваний Рустам Хамраєв. Після його смерті собака змінила кількох господарів, аж допоки не потрапила до нас 2014-го. Там, на війні, вона завжди була поруч. Як оберіг. Вона настільки подружилася зі мною, що я не могла не взяти її з собою, залишаючи «Айдар». Тим більш, що і бійці попросили мене про це, мовляв, шкода буде, якщо Баді загине...
***
Світлана і Сергій до 2014-го знали про війну лише з книжок та фільмів. Та коли над Україною нависла смертельна небезпека, коли багатьом здавалось, що «все пропало», вони поїхали на війну. Тоді, коли там було «дуже гаряче». А повернувшись до мирного життя, Світлана шостий рік поспіль допомагає захисникам країни, їхнім матерям і вдовам. І матеріально, і морально.
Вона не посіла, повернувшись із війни, жодної посади у владних коридорах, не відпочивала жодного разу в санаторіях чи пансіонатах, не написала заяви на отримання земельної ділянки чи квартири, хоча, як учасник бойових дій, разом з чоловіком має на це першочергове право. Патріотичне подружжя просто продовжує робити свою благородну доброчинну справу.
